Огляд історії народної музики в Україні можна почати з найдавніших часів історії людства. Народна музика — це весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, який з найдавніших часів існування народу шляхом усної передачі переходив до наступних поколінь.
Українська народна творчість є відправною точкою, із якої починається історія культури українського народу, а відповідно, й історія української музики.
Найдавнішими в Україні вважаються мелодії обрядових пісень. Ці пісні пов'язані насамперед із календарними святами або господарськими подіями (колядки, щедрівки, веснянки, купальні пісні), або пісні, пов'язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння).
Золотою добою у розвитку української народної пісні можна вважати XVI-XVIII століття. В піснях цього періоду формуються й закріплюються ті характерні прикмети української народної пісні, які вирізняють її з пісень інших народів. З'являється нова форма козацьких дум, лірико-епічних творів імпрові-зовано-речитативного характеру, що змальовують боротьбу козаків з турками, а пізніше — війни часів Хмельниччини. Спорідненими з думами є історичні пісні. З появою дум з'являються народні співці: кобзарі, бандуристи, лірники, що організуються навіть у співацькі братства або цехи зі своїми традиціями.
Подальший розвиток української народної пісні зближує її із сучасною музичною європейською системою. Зміст таких пісень наповнюється індивідуальними переживаннями людини у різноманітних формах. Це пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. З'являються танкові форми мелодій: шумки, козачки, метелиці, коломийки.
Українська народна пісня відображає складне й багате внутрішнє життя людини, причому веселий елемент частіше переважає над сумним.
За часів Володимира Великого з'являється в Україні й церковна музика. Знання церковного співу поширювало духовенство й окремі «демественики» — вчителі співу, що вводили так званий демествений спів — напівцерковний, напівсвітський, «на слух». Про грецьких церковних співаків докладно розповідають літописи Давньої Русі.
В XI столітті з'являються у Києві також богослужебні книжки з першими музичними знаками, які були безлінійними і ставитися над словами текстів. Сам церковний спів того часу був одноголосий, нагадував мелодекламацію, причому ритм слова надавав ритму музиці.
Але вже в першій половині XVI століття в Україні з'явився багатоголосний спів, спочатку тільки для трьох голосів. І тільки з XVII століття у православній церкві України з'явилися хори.
Золота доба української церковної музики пов'язана з іменами Дмитра Бортнянського, Максима Березовського й Артемія Веделя. Це один із найсвітліших моментів нашого музичного минулого й майбутнього.
Музична спадщина Бортнянського дуже велика. Його церковно-вокальний стиль є вершиною досягнень у цій галузі. Його наступники М. Березовський та А. Ведель здобули для музичної культури тої доби всесвітнього значення.
Щодо світської музичної культури в Україні, то розвиток її починається у XVIII столітті. Цікавим явищем того часу були «кріпацькі капели» (інструментальні й вокальні), які існували в панських маєтках. У маєтку польського магната Потоцького існувала навіть музична школа. На Лівобережній Україні справжнім меценатом музичної культури була родина Розумовських. Олексій Розумовський, фаворит імператриці Єлизавети, мав великий вплив на розвиток тогочасної музики імператорського двору. У Батурині в нього була своя капела, а його син Андрій, посол у Відні, теж великий меценат, шанувальник музики, навіть приятелював із Бетховеном.
Але тільки з початку XIX століття з'являються перші ластівки нового відродження української музичної культури. Предтечами цього відродження можна вважати Семена Гулака-Артемовського — автора співоігор «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала», і особливо донині життєздатної й свіжої опери «Запорожець за Дунаєм»; та Петра Ніщинського — автора «Думи про Байду», «Про козака Софрона» та невмирущих українських «Вечорниць». Щоправда, вони ще не мають ні чітко означених тенденцій щодо створення національної музики, ні того професійного підходу до діла, як у Миколи Лисенка. Проте їхня діяльність вийшла все-таки з глибокого національного почуття, від коріння української музичної культури — народної пісні. До групи попередників Лисенка слід віднести й Миколу Аркаса — автора опери «Катерина». Солоспіви на слова Т. Г. Шевченка писав також Петро Сокальський — автор опер «Облога Дубна», «Мазепа», «Травнева ніч».
Переломною у розвитку української музичної культури стала поява Миколи Лисенка, постаті епохального значення.
Основоположник української класичної музики, композитор, педагог, піаніст Микола Віталійович Лисенко закінчив Київський університет і захистив дисертацію на ступінь кандидата природних наук. Згодом він здобув блискучу музичну освіту в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях. Характерною особливістю творчості митця є його жанрова універсальність: пісенна творчість, фортепіанна, оперна тощо.
Музичні образи, що виникають в операх Лисенка, безпосередньо пов'язані з традиціями української національної культури й синтезують народні пісні та мелодії. Проте якщо у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського превалює, гумористичне начало, покладене в основу сюжету і відтворене в опері завдяки цікавим музичним знахідкам композитора, то у «Тарасі Бульбі» музика Лисенка передає драматичне напруження повісті Гоголя, розкриває складні характери її героїв. У цій опері сконцентрувалися найвищі художньо-профєсійні досягнення М. Лисенка: досвід інструментальної реформації, музичної фольклористики та специфіка світобачення митця.
Отже, музичне мистецтво в України, вийшовши із селянської хати, від кобзаря-мандрівника, набуло нових форм та рис, посівши значне місце у музичних салонах, концертних та оперних сценах України.
