Сьогодні для визначення сукупності характерних ознак певної нації дуже часто вживають термін «менталітет», говорять про необхідність відродження «українського менталітету». Якими ж є українці? Яким є український менталітет? Які особливі риси української нації виявилися у певні періоди історичного розвитку? Що саме ми маємо відроджувати і наслідувати?
Кожна нація, кожен народ, навіть колена соціальна група має свої звичаї, що творилися протягом багатьох століть і освячені віками. Звичаї — це втілене в рухи і дію світовідчуття, яке безпосередньо впливає на духовну культуру народу. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї, а також мова — це ті найміwніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду в Україні. Давня українська міфологія свідчить, що український народ любив творити собі богів у формі сім'ї багатого господаря-хлібороба. Улюблений сюжет в колядках і щедрівках в Україні той, де описується хазяйство господаря, його воли, корови, вівці, бджоли, його поле, вкрите густими копами. У декотрих міфічних образах, певно, вже пізніших, аж світиться наскрізь побут княжого періоду.
Як писав І. Нечуй-Левицький, форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природних форм. Ми не бачимо в народні й фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ у своїх міфах дотримується міри; його фантазія любить правду та естетичність. Усе це, так само як працьовитість, терпимість, прагнення до добробуту і злагоди — важливі ознаки українського менталітету.
Особливою є роль жінки-українки. У ній гармонійно поєднуються зовнішня краса і багатий духовний світ. Це справжня берегиня, яка виявляє і глибину любовних почуттів, і талант материнства, і велич справ, і творчу обдарованість (княгиня Ольга, Роксолана, Чураївна, Леся Українка, Катерина Білокур, Соломія Крушельницька та ін.). Українська нація дала світу видатних філософів і поетів (Г. Сковорода, Т. Шевченко та ін.).
Слушним видається тлумачення менталітету як сукупності особливих рис, які виявляються в періоди найвищого піднесення нації. Деякі з таких рис справді можна зберегти й надалі. Сьогодні як найяскравіший період української іс-4 торії ми сприймаємо добу Запорозької Січі, козацької християнської республіки. На Січі достойними поваги й наслідування були відвага, військовий досвід, кмітливість. За часів Запорозької Січі українська держава в тогочасному слов'янському світі справді була висококультурною. І головною рисою козацького менталітету була висока громадянська свідомість наших предків. Цю рису справді сьогодні необхідно відродити.
Утім подальша доля українського народу була гіркою. Наш великий поет Тарас Шевченко протиставляє українську минувшину тяжкому сучасному становищу народу, коли «над дітьми козацькими поганці панують». Він засуджує пасивність нащадків славних героїв:
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
(«Тарасова ніч»)
Історичні події в Україні XX століття — революція, тоталітаризм, голодомор, світові війни — призвели до незліченних людських утрат, страждань і поневірянь.
Але і ці випробування не викорінили споконвічного прагнення українців до волі, яке стало однією з найголовніших ознак національного менталітету: Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
(В. Симоненко «Де зараз ви, кати мого народу?»)
Зауважимо, що багатолітнє перебування українського народу в національній і соціальній неволі все ж зумовило глибинні деформації в психіці та поведінці людини. «Головна криза — це криза людини», — писав Євген Сверстюк. Сформувався особливий тип людини безвідповідальної, безініціативної, емоційно недорозвиненої, споживача готових матеріальних та інтелектуальних благ. Це людина «комунального мислення», котра не хоче свободи, бо не знає, як нею користуватись.
Прагнучи відновлення національного менталітету, слід насамперед дбати про культурне й духовне відродження народу, сприяти розвиткові сучасної освіти. Держава будується не тільки у вигляді заводів, кордонів, армії, бірж тощо, а й у душі та свідомості народу: «Держава не твориться в будуччині, держава будується нині. Це люди» (0. Ольжич «Незнаному воякові»). Кожен із нас має будувати Україну в собі як у частині нашого народу, наслідуючи найкращі його риси, переймаючи багатий історичний і культурний досвід. Бо «народ не вибирають, І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі» (Л. Костенко).
