Сивої давнини людство несміливо й обережно
увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї
мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій
землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для
вогнища, постачала м'ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною
водою, а пізніше — навчила користуватися своїми дарами, які народжувала
для нього.
Минали часи. Людина міцніла, мужніла, сміливішала, ставала
розумнішою. І стверджувала на землі свою владу, по-своєму перебудовуючи
рідний дім — храм Природи. Людина чомусь була впевнена, що має на це
право, бо природа, земля — це її рідна мати, яку вона любить. Ця людина —
«люблячий, ніжносердий та лагідний» син матінки-природи, сьогодні
бездумно вирубує її ліси — і земля перетворюється на пустелю. Це він,
могутній і всесильний «господар», намагається повернути ріки, щоб текли
вони туди, куди йому заманулося; перетинає їх електростанціями — і
стогнуть вони, страждаючи. Гине риба, перетворюються на багно і болото
штучні моря — «гордість» людського прогресу, знесилено несе свої муки і
біль прибережна рослинність, на жах перетворюється життя менших братів
людини — тварин й птахів. Але ж вони — такі самі «сини природи»! «Людина
розумна» впевнено і гордовито використовує на полях штучні добрива,
застосовує хімічні засоби для боротьби зі шкідниками — й отруєній
годувальниці-землі нічого не залишається, як отруювати своїми плодами
власних дітей. Тобто — нас!
Ні, немає у нашої землі свідомого чи навмисного наміру покарати
зарозумілих дітей своїх. Як же вона радіє нам, коли кожної весни, знов і
знов дарує неперевершені творіння природи — квіти! Як огортає сонячним
теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарами пригощає влітку і
яким золотом обсипає восени! А скільки ліків вона пропонує своїй хворій
дитині: тут тобі і трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша
багатостраждальна земля, не пам'ятає зла. Бо вона — любить!
...Коли я дізнаюсь про чергову екологічну катастрофу, мені здається,
що я чую її голос: «Думайте, діти мої, думайте! Подивіться уважніше й
пильніше, що ви наробили, чого «на вершили»! Зупиніться, поки ще є час і
можливість!»
А й дійсно: поки ще квітне-буяє весняна земля, поки видно над нами
загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди,
поки вода ще не перетворилася на отруту, поки чути веселий і
безтурботний спів пташок та бджолиний дзвін.
Уже були Хіросіма, Нагасакі й Чорнобиль. Усе частіше трапляються
руйнувальні повені та знищувальні посухи. Люди у відчаї зводять очі до
Бога і плачуть: «Господи, за що?.». Вони б'ють у дзвони, коли чергова
хвороба, спричинена шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків,
сотень і тисяч людей.
І за цими дзвонами не чути, як тихо б'ються і вмирають у мазуті
птахи, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у муках тварини,
що живляться на оброблених хімікатами землях...
Невже ми ніколи
не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої і такої терплячої природи:
«Думайте, діти мої, думайте!»