8 КЛАС
ТВОРИ З РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ
Відтворення героїчної і трагічної історії України та боротьби
запорозького козацтва за волю і незалежність у народних піснях і думах
Про наші битви на папері голо
Лише в піснях вогонь отой пашить...
Ліна Костенко
Історія
України...
Це війни і повстання, це сльози і перемоги, це «тихі
води, ясні зорі» і буруни біля Дніпрових порогів, це незламність Байди і
крилаті козацькі «чайки» серед хвиль розбурханого моря, буйні веселощі
на Січі після перемог і плач полонянок у неволі, це ненависть і любов,
вірність і зрада — це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь
світ.
Слухаю дзвін бандури чи кобзи, слухаю пісні-думи моєї України — і
перед очима постають картини.
Спокійно коливається ковила у
степу, та раптом — пил, крики, свист татарського аркана. Палають хати,
чути стогін, зойки...
Не раз таке траплялося в Україні. Тоді на захист свого краю
виступали козаки. Про це— у піснях і думах:
Бились з ранку
козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А
татар — утроє...
(«Ой, Морозе, Морозенку»)
Ось стоїть він перед нашими очима,
як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатні загинути за
рідний край. Стоїть на Савур-могилі з раною у грудях (вороги в нього
«живцем серце виривали») і прощаєтеся з Україною.
Та не тільки турки і татари лізли на родючі українські землі, як
сарана, приходили і польські магнати. І знов на боротьбу вставали
лидарі-козаки. Перебий-ніс «лядськую славу загнав під лаву». Богдан
Хмельницький... Погляньмо:
Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду.
Гей, не один лях
лежить головою в воду.
(«Гей, не той то хміль»)
Та були і
поразки. І панували в Україні польські та литовські поневолювачі. Тоді
козаки ставали гайдамаками, брали до рук свячені ножі.
Ой ви, ляшки, та недовірки,
Годі ж панувати,
Гей,
недалеко іде Гонта,
Дась він вам взнаки.
(«Ой наварили
ляхи пива)
Поруч з ним — його найближчий друг Максим Залізняк.
Отак Максим Залізняк
Із панами бився
І за те він слави
Гарной залучився.
(«Максим
козак Залізняк»)
Століттями точилася боротьба. В народних
піснях ми знаходимо метафоричні картини:
Чорна рілля зорана
І кулями засіяна, гей, гей!
(«Чорна рілля зарина»)
Хто
ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькі лицарі — більш
ніхто. Люди, що найбільше в світі люблять Україну, готові за неї життя
віддати, навіть після смерті хотіли б залишитися в її пам'яті. Ніякі
тортури не можуть змусити козака зрадити рідку землю і віру
християнську. В Царграді висить «за гак ребром зачеплений» Байда та
стріляє в турецького царя. «Ото ж тобі,царю, за Байдину кару», —
закінчує «Пісню про Байду» сивий кобзар.
А ось закований у кайдани невільник Самійло Кішка говорить ляхові
Бутурлаку:
Бодай же ти того їм діждав,
Щоб я віру
християнську під нозі топтав!
(«Самійло Кішка»)
А коли і
траплялася зрада, то вона безжально каралася. Як колись Тарас Бульба,
дає благословення на покарання свого сина Сави старий героїчний козак
Чалий («Ой був » Січі старий козак»).
Героїчно гине у Варшаві посаджений на палю Гордій Чурай («Орляку
Чураю»), відважно воює козак Нечай («Ой, з-за гори високої»). Оспівують
пісні та думи героїзм та лицарство відомих історичних осіб: Кривоноса,
Богуна, Хмельницького, Супруна, Сірка, Палія та інших — і маловідомих
козаків.
І майже завжди це «вільні птахи», для яких «степ широкий»— «сват»,
«шабля й люлька -— вся родина, сивий коник» — «брат» («Там Де Ятрань
круто в'ється»). Такий і козак Голота, що полем гуляє «ні города, ні
села не займає», але не підступність татарина дає гідну відсіч. Як
міфічний Антей, він черпає сили у рідній землі.
Козаки вміли і пити-гуляти, і воювати. Жили за принципом: «як бити,
то бити, як пити, то пити». І часом необачними бували, як козак Нечай,
що
...поставив...
Три сторожі в місті,
А сам
пішов до кумоньки
Щуку-рибу їсти.
Однак, насамперед, все ж таки була справа,
заради цього розлучалися і з матір'ю, і з жінкою. Але й теплоти душевної
не позбавлені ці нещадні до ворогів лицарі. Ось як зворушливо
прощається із земляками козак, що їде з України («Ой гай, мати»):
Виїжджавши, шапку знявши,
Низенько вклонився:
«Ой
прощайте, слобожани,
Може з ким сварився».
...Замислююся
над долею України та її лицарів. Заплющую очі і знову бачу вечірнє
небо, яскраві зорі, Дніпрові пороги, вогнища... Лунає соковитий,
глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:
Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію,
Наш батю, полковнику
чигиринський.
Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та
гуляли,
А неприятеля під нозі топтали!
(«Хмельницький і
Барабаш»)
Співає кобзар і про військо Запорозьке, що «як мак процвітає», але,
на жаль, і про те, як Січ руйнували. Думаю: це ж і мої предки, якась
крапелька їхньої крові і в моїх жилах. І повторюю вірші Василя
Симоненка:
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ
мій є!
В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.
Источник: http://www.ukrlit.vn.ua |
