7 КЛАС
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Людська доля та любов до рідної землі у
творчості Андрія Малишка
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою
Берегти.
А. Малишко
Андрій Малишко народився і
виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і
київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк,
що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:
Пам'ятаєш?
У камені, в колії добрій,
Чи літо, чи
осінь
Або дощик-пороша,
Простеляла для мене далекий
обрій,
Дорого під яворами. Моя найдорожча.
Від рідної
неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі
українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і
зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну
спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі
повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних
українських ліриків середини XX століття.
Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас
землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої
сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність,
утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе
і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної
моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим,
батьківською наукою і маминою Ласкою, — це ключ до розуміння всієї
творчості поета.
Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції
співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком
відповідало складному духові часу — і щирому пориву народу, що завзято
будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім'я»
світлого майбутнього, що дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з
тієї особистості, що заманеться.
Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її
винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти
свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого
етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе
любить свою землю, свій дім, свою родину:
Не смійтесь, я теж на бусла схожий
Такою ж любов'ю до отчого
дому.
До кращих поетичних книг української літературі війни
належать збірки Малишка «Україна моя!», «Битва», «Ярославна».
Людина,
якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто
вимішаним земним «я» була відображена у Малишка з небаченою
достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з
однойменного вірша. Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його
мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і
виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий
—небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні
засади ті ж, що і рік, і століття тому. Решта —- важить небагато.
Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження давно
розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована
Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», де
згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається
через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й
теми в кожному наступному вірші.
Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний
зв'язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і
прощавсь — і прощатись не міг».
Та ось у голосі Вітчизни він чує
ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з
серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом
сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви
народу:
Буду дихати, падать, рости й воювати до жаги
Бо великий наш
гнів, бо дорога рівнішою є.
Не скоро ще заговорить поезія про
ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій
розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас
порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем
багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою —
люттю при спаленій хаті...
Простіть, якщо словом кого запечалю,
Далекі мої, дорогі, помарніли!
В останній період творчості
Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з
реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє
його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим
зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної
революції.
У книгах «Дорога під яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать
тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності.
Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим
моральним орієнтиром:
У круглястім беретику,
Лиш похилений трохи,
Мій малий
амулетику
На краєчку епохи.
(«Соняшник»)
Образ
Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої,
невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у
мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений
між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.
|
