7 КЛАС
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Я хочу правді бути вічним другом і
ворогом одвічним злу (за творчістю Василя Симоненка)
Я живу тобою і для тебе.
Вийшов з
тебе, в тебе перейду,
під твоїм високочолим небом
гартував я душу молоду.
В. Симоненко
Василь Симоненко —
великий син українського народу, геніальний поет. Його світлій
пам'яті, його палкому* і ніжному слову я хочу присвятити свій твір.
В
оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Він
ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив
йому батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь
розповідав онукові не тільки казки, він наставляв його у житті:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Блискавично
промайнуло дитинство, і ось уже Василь — студент Київського
університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні
вірші. Й увічнюються в цих віршах до щему рідні люди — дідусь, мама,
родичі, односельці. Вони ж бо і є Народ.
У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуся.
Звали її Онисею. Жила сама-самотою: три сини, три орли загинули на
фронті, їй поет присвячує свій вірш «У баби Онисі було три сини»:
Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Якби не складалося життя Василя, а юність брала
своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає у скронях,
ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п'янке, юне, солодке
переливається в чарівну поезію:
Вітер пісню співа стоголосо.
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь
біля тебе і млосно
Зазітхає у волоссі твоїм.
Василь
любив правду, ненавидів зло. Умів любити так щиро, ніжно, самозречено,
як ніхто на світі:
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Умів
Василь Симоненко і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство.
По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою і рядками своїх віршів, і
друкованими статтями. Це накладало свій відбиток. Тяжко жилося поетові
такої громадянської мужності. Оті відгодовані демагоги і брехуни не
могли подарувати йому такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І
не прощали... Похмура політична зима дедалі лютішала. Побільшало
цькувань, наклепів, звинувачень. В цей час Симоненко звіряється лише
своєму щоденнику. Він пише про те, що втрата мужності — це втрата
людської гідності, котру він ставить понад усе. Навіть над самим життям.
Але скільки людей рятували своє життя в нікому непотрібному животінні.
На 28-му році згасла Симоненкова зоря, та навіки він залишився з
нами, і його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна поезія з
нами:
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить
над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Поет вірив, що проллється він
крапелькою крові на українське священне знамено — і спалахне яскраве
світло. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за
рідну землю, за народ, Батьківщина повік не забуде його.
Симоненко сьогодні — символ незнищенності українського духу, символ
правди і сумління:
Син мужицький. Золоте коріння.
Одчайдушна
блискавка брови.
Спалах — і холуйське павутиння
Запалив
пожаром голови.
|
