6 КЛАС
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Євшан-зілля — символ рідкого краю (за поемою М. Вороного «Євшан-зілля»)
І виріс я па чужині,
І сивію в чужому краї..
Тарас Шевченко
Поема Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про ту частину історії
України, що стосується княжої доби. Описана в ній доля юнака-половця,
який потрапив у полон і забув свою Батьківщину. Така біда, як полон,
неволя, необхідність жити в чужому краї, не обходила українців. У
воєнних походах потрапляли вони у полон до ворога. Під час набігів на
Київську Русь поневолювали наш народ кримські татари, турки, інші
вороги, плюндрували землю, забирали в рабство жінок, дітей. Вирісши на
чужині, діти нерідко забували про свою Батьківщину. А дехто з юнаків
навіть ставав воїном у чужинському війську.
Хоч ідеться в поемі про події далекого часу, вона перегукується
також із сучасністю. Не тільки в період існування Київської Русі
українці змушені були розлучатися зі своєю Батьківщиною.
Наша
земля часто переживала важкі часи, коли багатьом людям доводилося
шукати кращої долі по чужих далеких краях. Народне прислів'я недаремно
каже: «Нашого цвіту по всьому світу». Чимало українців мешкає тепер у
Росії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, країнах Європи...
Половецькому юнакові про рідну землю нагадало чарівне степове
Євшан-зілля. Українці, які не зі своєї волі ставали вигнанцями,
розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку, часто важку дорогу
те, що могло нагадувати про батьківський край: вишивані рушники і
сорочки, насіння чорнобривців та інших квітів.
Той, кому доводилося бувати в Росії, на Уралі, не міг не помітити
яскравих мальв, що ростуть тут подекуди в селах. Яскраві дзвони наших
українських квітів ваблять зір і вздовж доріг, і коло білих хат. Не
треба довго думати, аби зрозуміти: тут живуть або раніше жили українці.
У поемі тоненька гілочка степової трави розбудила спляче серце
половецького сина. Це не просто літературний образ. І в житті також
траплялося, що одна-єдина насінина з'єднувала людину з материнською
землею. Так, як це сталося в оповіданні австралійської письменниці
Лідії Гаєвської-Денес «Ніжинські огірки». Коли виїжджала з дому, її
бабуся Настя, серед різного небагатого скарбу, що взяла з собою в
закордонні поневіряння, поклала вузлик з насінням ніжинських огірочків.
Думала бабуся, що на чужій землі в неї буде своя українська городина.
Але сталася прикрість: валізка у дорозі подерлася, насіння загубилося.
Коли бабуся помітила це, гірко заплакала, та й взялася переглядати
речі: може, ще щось втратила? Як розгорнула вишивану сорочку, з неї
випало одне-єдине огіркове зернятко. Аж засміялася з радості бабуся.
Для одного зернятка не потрібна була велика грядка землі. Тому зробила
вона невеличку скриньку з дощечок, насипала землі, зернятко спочатку
намочила, щоб краще проросло* а потім посадила. Росло воно на вікні
проти сонця. Доглядала за ним бабуся, пильнувала. І таки вродили
огірки! Було їх тільки три. Один бабуся з'їла сама, бо не втрималася:
мав він запах рідної землі, за якою скучила. Другий овоч дала своєму
онукові, щоб маля відчуло смак українського огірочка. А з третього
зібрала насіння. Його вже вистачило на невелику грядочку.
Згодом їй знову довелося подорожувати. Цього разу через море, до
далекої Австралії. Про насіння ніжинських огірків бабуся не забула,
взяла їх із собою. В Австралії щоліта сіяла вона на городі ніжинські
огірки. Ще й людям, які до неї зверталися, насіння давала. Хоч на чужій
землі виростали овочів а смак мали СЕІЙ — український. Нагадували про
далекий рідний край.
Закінчуй свою поему «Євшан-зілля» Микола Вороний таким чином:
згадав про свою Батьківщину син половецького хана, вирушив в темну ніч,
в далеку дорогу, байраками та ярами невтомно попростував до рідного
степу разом з мудрим старим віщуном.
А І г українська історія складалася так, що не завжди могли
повернутися з-за кордону на землю своїх дідів і батьків їх нащадки.
Тільки в часи незалежності вони змогли навідатися до рідного краю,
побачити, де їх історичні корені. Дехто залишився тут навіть жити.
Багато хто з українців та їх дітей зумів на чужині зберегти рідну мову,
традиції.
Іноді навіть нам, корінним мешканцям України, варто повчитися у
них, як потрібно любити свою землю, національні традиції. Інакше можемо
стати схожими на половецького юнака, якому тільки чарівне зілля
повернуло пам'ять.
