До прийняття християнства в Київській Русі
панувало язичницька віра. Стародавні слов'яни обожнювали природні
явища, небесні світили. Вони створили ціле об'єднання богів, перед
якими низько схиляли голову. Наймогутнішими були бог неба Сварог, сонця
— Дажбог, вітру — Стрибог, родючості й скотарства — Велес (Волос), бог
грому й війни — Перун.
Дохристиянських часів сягають також вірування, пов'язані з
«нечистою силою» та іншими надприродними явищами, які були здатні
своїми діями завдати школи (відьми, вовкулаки, упирі). Деяких з них
називали фантастичними істотами, зокрема ортів, які за світоглядом
людей тієї епохи становили цілу ієрархію. З ними пов'язані домовики як
іпостась домашнього духу.
Значне місце у слов'янській, зокрема українській міфології посідали
лісові та водяні істоти у вигляді привабливих жінок, а саме: русалки,
мавки і т. ін. За переказами, вони допомагали людям, охороняли їх, але
нерідко приносили й нещастя. Щоб позбавитися від них, селяни часто
використовували різні магічні оберегові дії. Так, наприклад, гуцули
підтримували так звану «живу варту» — впродовж життя носили із собою
обереговий часник.
Тривалий час зберігалося вірування у зв'язок земного і
потойбічного; у чарівників — осіб, наділених надзвичайними якостями,
здатних боротися з нечистою силою»
У християнську віру перейшло
багато язичницьких уже, наприклад, уява, що душі предків беруть участь
у святій трапезі на Різдво. Широко побутують елементи давнього культу й
сьогодні, зокрема звичай першої ночі: бажано, щоб на Новий рік першим
гостем була людина добра й щаслива. Багато давніх обрядів
дохристиянського періоду збереглися в сімейних святах, особливо
весільних. Слід, щоправда, визначити, що вони втратили свій первинний
зміст і зберігають лише естетичне значення, набувають розважального
характеру.
