6 КЛАС
ТВОРИ З РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ
«О, як болить моє серце, а сльози не ллються...» (пісні Марусі Чурай)
...Ця дівчина була народжена для любові,
але не зазнала її радощів, і всі свої надії,
все своє любляче серце по краплині
сточила в неперевершені рядки...
М. Стельмах
Українська
пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди
кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть, нам від
Бога дано.
Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною
постаттю в історії української пісенної культури є Маруся (Марина)
Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ
приписує авторство багатьох популярних пісень: «Віють вітри, віють
буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Прилетіла зозуленька», «На городі верба
рясна», «Засвіт встали козаченьки» та інших.
Відомі дані про Марусю Чурай скупі й суперечливі, ніяких письмових
документів про життя дівчини нема, окрім її пісень, які зберіг народ у
своїх переказах. Та все ж таки сучасні дослідники українського
фольклору вважають, що така поетеса існувала насправді.
За переказами, Маруся Чурай жила у І половині XVII ст. і була
дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка,
але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця
з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою.
Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили
жадобу помсти в душі дівчини.
Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах
говориться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся
приготувала для себе.
Історія непростих взаємин двох молодих
людей, їхнього трагічного кохання стала основою пісень Марусі Чурай, у
яких виявився неабиякий поетичний талант співачки.
У пісні «Засвіт встали козаченьки» йдеться про від'їзд молодого
козака на війну і його прощання з дівчиною та матір'ю. Від болю і суму
крається серце закоханої Марусі, якав же «заплакала свої ясні очі»:
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Із сльозами на очах проводжає козака і його мати, яка благає «милого
синочка» не забувати рідної домівки і «через чотири неділеньки додому
вертатися». Хлопець, передбачаючи важкий і небезпечний похід, просить
неньку піклуватися про його наречену:
...Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусенько,
Бо все в Божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чим ляжу у полі!
Та сувора мати й знати не хоче про нещасну Марусю:
Яка ж би то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Надзвичайно зворушливою є й пісня «Віють вітри, віють буйні». її рядки
просякнуті тугою і глибоким сумом самотньої дівчини, яка чекає на
повернення свого коханого:
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді й полегша, як нишком поплачу...
Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч «серцю легше буде». Дівчина молода, проте розуміє закони буття:
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде...
Щиро дивує героїню пісні ставлення оточуючих до її горя, людська байдужість і навіть заздрість:
Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?..
В останніх
рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої,
проривається назовні, перетворюючись на волання:
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.
Хоч, як відомо,
козак Григорій повернувся з дальнього походу живим і здоровим, та не
судилося Марусі бути щасливою з ним. їхнє кохання закінчилося трагічно.
Про це йдеться в пісні «Ой не ходи, Грицю».
З перших же рядків твору виникає передчуття чогось недоброго, бо в
них звучить пересторога парубкові, щоб не думав гратися з дівочим
серцем і не був легковажним. На думку поетеси, кожна дівчина стає
чарівницею, коли хоче полонити душу коханого парубка. Та тільки «чари»
різні: одна — від щирого, світлого почуття, а інші, темні, — від
заздрості й ревнощів:
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.
Зраджена наречена, «дівчина чорнобривая», «чарівниченька справедливая»,
не змогла змиритися зі страшною образою і вирішила помститися парубкові
за розтоптане кохання і занапащену дівочу долю:
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок — зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
Жадоба помсти засліпила дівчину, яка навіть забула про християнські заповіді, щиросердне прощення і з люттю каже:
Нехай же Грицю двоїх не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай дістанеться сирій землині.
Мені
здається, героїню цієї пісні можна тільки щиро пожаліти — і не через її
нещасну любов, а через те, що вона, власноруч убивши коханого, згубила
свою душу і навіть не відчуває каяття за смертний гріх:
Оце тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била!
Оце тобі, Грицю, за теє заплата —-
З чотирьох дощок темная хата...
Пісні Марусі Чурай є цікавим, оригінальним зразком української
народнопісенної культури. Багато відомих письменників, серед яких Г.
Квітка-Основ'яненко, І. Котляревський, Л. Боровиковський, С.
Руданський, О. Кобилянська, В. Самійленко, Л. Костенко, використовуючи
їх у своїй творчості. Значення пісенних творів «дівчини з легенди»
гарно визначив М. Стельмах: «Три віки ходять пісні, приписувані Марусі
Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду
— вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі».
