Осінь помітно віждає свої права зимі.
Вранці зовсім холодно, де-не-де лежить паморозь. Вдень сонечко наче і
намагається нагріти повітря, але, мабуть, не вистачає вже в нього сили.
Скрізь відчувається крижаний подих зими. Починаються найкоротші дні й
найдовші ночі. Сонце нижче опускається над небосхилом.
За ніч на небі зібралася сила-силенна хмар, а вранці, мов
пір'їночки, посипалися з них маленькі сніжинки. Вони, наче танцюючи,
падали на землю і стелилися білою рівною ковдрою. Від цього дивовижного
падіння сніжинок на душі було радісно, бо ось він, нарешті, перший
сніг, і якось сумно,- бо це вже певна прикмета, що скоро почнуться
морози.
Вранці виглянуло сонечко — і сніг потроху почав танути. Це так
завжди буває, адже це тільки перший сніг. Але люди, особливо діти, раді
першому снігу. І пригадуються слова Л. Глібова із поезії «Земна
пісенька»:
