Смерть героя (за твором О. С. Пушкіна «Легенда про смерть київського князя Олега»)
Існує багато міфів і оповідей про
легендарних героїв, які прославилися нечуваною силою та відвагою. І
здебільшого їхня смерть була раптовою та безглуздою, а іноді навіть
принизливою. Наприклад, Ахіллеса поцілили у п'ятку, Сосланові переїхали
сталевим колесом коліна — це було єдине вразливе місце на його
крицевому тілі, Проводир походу аргонавтів загинув під кормою власного
корабля, коли той розвалився від старості. Трагічними були смерть
Геракла і доля Едіпа.
Але ж були герої і на нашій землі. Багато перемог і великих
звершень було за спиною великого князя київського Олега. Це саме він,
не змігши увійти до затоки Святого Мами морем, бо греки перегородили
протоку ланцюгами, наказав поставити човни на колеса та «пливти»
суходолом. Він також очолив похід проти Хозарського каганату, що
безперервно здійснював набіги на руські міста та села. Це він
продовжував збирати докупи землі слов'янських племен і створювати
могутню і красиву державу, яку згодом знали як Країну Міст. За розум,
винахідливість і знання дали йому прізвисько «Віщий», тобто той, що
відає, знає.
Але «ні сильному, ні гораздому долі не оминути». Літопис розповів
нам про смерть віщого князя. Таку ж безглузду і принизливу, як смерть
інших легендарних героїв. Не від меча або стріли. Не від пращі чи
списа. Не під час приборкання дикого жеребця. Просто з мертвої голови
колишнього бойового коня виповзла гадюка й «уклюну князя в ногу, он же
разболеся и умре». Тим більше ця смерть безглузда, тому що віщий Олег,
почувши попередження волхва, що прийме смерть від свого коня, не
повірив йому, але про всяк випадок змінив свого бойового товариша на
іншого. Відняв від нього своє серце і не згадував до тієї нещасливої
години, коли спало йому на думку згубне бажання «побачити кості коня».
Можливо, саме ця невідворотність долі, яка хоч не життям, так
смертю прирівнює князя до простої людини, спонукала Пушкіна перекласти
сухий і стислий запис літопису у чарівні вірші його поеми.
