5 КЛАС
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича
«Його життя було коротке й високе, як міст
над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри
сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета
переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища
світу», — сказав про Богдана-Ігоря Антонича Дмитро Павличко. Дійсно,
творчість Антонича — цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за
27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за
ціле життя.
У збірці поета «Велика гармонія» панує послідовна релігійність, яка
проявляється в імітуванні молитовної лірики, переспіви біблійних
псалмів. Наступна збірка «Три перстені» — ніби сходження з порожнечі
неба до безодні землі. Тут легко знайти «приземлені» біблійні реалії
(варто згадати слова «Народився Бог на санях» із поезії «Різдво») й
священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки
пронизані глибоким світосприйняттям:
Отак під небом неосяжним і безмежним
Ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
Росте Антонич, і росте трава,
І зеленіють кучеряві вільхи.
Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння
природі, коли людина не тільки не відриває себе від довкілля чи
вивищується над ним, а навпаки — може, скажімо, усвідомлювати себе
деревом:
Стіл обростає кучерявим листям,
І разом з кріслом я вже куш.
З черемх читаю — з книг столистих —
Рослинну мудрість вічних пущ.
Наступна
збірка поета — «Книга Лева» відкриває для нас світ Біблії. її основна
ідея — зустріч із Богом і бачення вічності, яке дозволить авторові
відкрити сутність творчого процесу. Бо «Книга Лева» — це назва
Євангелія апостола Марка. Головним мотивом збірки «Зелена Євангелія» —
є містичне світосприйняття, де слово функціонує як магічні заклинання,
відбувається поєднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах
поет досліджує світову історію і природу, які виступають тут цілком
релігійними процесами.
Але в останній збірці «Ротації» панує песимістичний світогляд,
передчуття апокаліпсису — кінця світу. Колосальне світове місто постає
як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних форм.
Можливо,
Б.-І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й
широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його
релігійних пошуків— це роздуми про місце людини в світобудові, її
прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою
реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя...
Живу, терплю, й умру, як всі звірята...
Звірята й зорі, люди і рослини —
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...
(«З зелених думок одного лиса»)
Існування
мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у
визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність
матерії» йде від часткового до загального — в світі панує колообіг,
постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність
людської долі — «народитися, щоб вмерти» — не лякає поета. Він
оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження, як і тоді,
коли на світ прийшов Ісус.
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер
століть» з посмертної книги «Зелена Євангеліє». Твір переконує, що
Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських
почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби
народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою
віру чи переконання. Поет також вказує на недосконалість людини, її
дисгармонію зі світом природи.
Ось таємничіша природа
в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої...
(«Елегія про перстень молодості»)
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(«Слово про чорний полк»)
Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу.
Своєю
творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт
національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних
читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро
Павличко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який
передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб
зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».
|
