ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ
Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий
дуж'ий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає.
Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов
на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не лишиться, коли
бурмило буде так господарювати.
Рада в раду, присудили звірі
вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так
знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до
року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в
своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його
з'їв».
Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:
—
Добре! Але пам'ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх
пороздираю!
Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві
одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той
і мусив іти до ведмедя...
Одного дня випав жеребок на зайця.
Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було
робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку
часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою
сім'ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть
з полудня звернуло.
Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.
Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим
кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до
скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та
зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам'яна,
оцямрована, а внизу вода глибока.
Стає заєць над цямриною,
заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж
підскочив з радості. В його голові з'явилася щаслива думка: якби це йому й самому
від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного
ведмедя.
І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він
поспішав до ведмежої гаври.
Було вже надвечір. Ведмідь весь день
сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.
Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і
разом з голодом почала злість підступати під серце.
— Що ж це? —
ревів ведмідь, — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається,
що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не
прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до
лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.
Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й
лютості.
В такому настрою застав його заєць.
— Га, ти,
помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря, — кричав на нього ведмідь.— Що ти собі
думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний
ждати?..
Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі
слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як
міг, найчемніше:
— Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так
пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони,
ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися
до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.
—
Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? — запитав ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив заєць. — Міркуючи,
що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою;
коли із кам'яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» —
кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,— крикнув він. —
Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м'ясом годували
якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!»
Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже
негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не
хоче. «Я тут пан, — кричить, — і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє
втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його,
щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми
винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся і що тобі далі робити.
Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість
обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.
— Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! — ревів
він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його
розірву на дрібні шматочки!
— Вельможний пане, — мовив заєць. —
Це дуже могучий пан, страшний такий.
— Що? Ти думаєш, що я буду
його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!
— Вельможний пане, але він живе у кам'яному замку.
— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його
дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.
Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:
—
Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз
драпнув і сховався до свого замку.
— Де він? Де він? — кричав
ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.
— Ходи сюди і
заглянь ось тут! — мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.
Став
ведмідь над цямриною, глянув униз — аж там справді ведмідь.
—
Бачиш свого ворога, — мовив заєць, — як заглядає із свого укріплення?
— Я не я буду, коли його звідти не дістану! — мовив ведмідь і як
не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!
А з криниці як не
відіб'ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!
—
Та так? — скрикнув ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай ясе, я тобі покажу!
Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.
А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом
він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.
Не
треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.
|
