ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ
Жили колись-то два брати:
один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у
нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого
дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи
неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема
тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
—
Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім
на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче
давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і
буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені.
Так спитаймо до трьох раз.
— Ну,
добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть —
зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
—
Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер
лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі
люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою,
аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже
дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу
дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їмпан. А небіж і
каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю
правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну,
добре.
От порівнялися з паном і питають
його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як
тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
—
Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити
кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда!
— сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився.
Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
—
Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже
скаже, то так і буде.
— Ну,
добре!
Як порівнялися з попом, питають
його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи
правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви
теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж
правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав
радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав
багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко
прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він
обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій
би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та,
зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на
дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на
дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три
чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх
слуг:
— Ти що сьогодні
наробив?
— Е... я такого наробив, що там хоч що хай
роблять,— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку
не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у
нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не
так.
— А як же?
— Там
посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на
греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й
знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти що зробив?
— питає він другого.
— Е... я такого наробив, що
багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що
тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там
пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже
ватаг.
— А як же?
— Як
хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,— буде вода на весь
город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що
треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він
третього.
— Е... я такого наробив, що хай там хоч що
не роблять — нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й
тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде
наша.
— Добре ти зробив, та ще не
так.
— А як же?
— Хто
відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і
перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба
зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як
уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали?
Піду до пана, може, й справді угачу греблю».
Пішов.
Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони,
бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай
лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й
каже:
— Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього
діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?
— Дам я тобі
сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і
коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість
чоловік та три підводи.
—
Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та
й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто
карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то
правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до
города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на
коромислі.
— Що це ти, бабусю,
несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу
за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене
велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город,
наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і
розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі
вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками.
Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города,
викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і
грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й
думає:
— Поїду ще в те королівство, де королева дочка
нездорова,— може, вилікую її.
Як задумав, так і
зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні,
бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у
вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я
б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські
лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж
скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король
вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу
тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за
тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже
й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу
подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і
перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не
сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
—
За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш
королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер,
а на його місце став цей правдивий чоловік. Покоролював він уже кілька там літ,
коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати
короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому
прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не
показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям
заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати,
просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і
питає його:
— З якого ти
королівства?
— З
такого-то.
— Із якого
города?
— З такого-то.
—
Як прозиваєшся?
—
Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж —
той, що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку: ти казав,
що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король —
правда кривду переважила!
— Як же це
сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось:
як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А на-послідок
навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові,
сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери
собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що
лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два
кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість
мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й
думає:
— Піду й я вішатись, може, й мені так
прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов
у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося
— де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій
гілці.
|
