НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Зосталися три брати сиротами —
ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони
всі втрьох найматися. Ідуть та й думають: «Коли б натрапити на доброго хазяїна!» А
йде дід старий, борода біла. Зустрів братів та й
питає:
Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
—
Найматися.
— Хіба в вас свого хазяйства
нема?
— Нема,— кажуть.— Якби до доброго чоловіка в
найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного
батька його мали б.
Тоді дід і
каже:
— Добре. Коли так, то будьте ви мені сини, а я
вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою
не розминаючись.
Згодилися вони та й пішли з тим
дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями... Ідуть та йдуть, коли бачать, аж
стоїть така хатка, чепурна, біленька, у вишневому садку, квітками обсаджена.
Вибігає з хати дівчина така гарна, що сама, як квіточка. Глянув на неї старший
брат та й каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати,
та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й
каже:
— Добре, ходім сватати. Буде тобі дівчина,
будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не
забувай.
Ото вони тоді пішли сватати ту дівчину.
Висватали, відгуляли весілля, і ото вже старший брат хазяїном став і в тій хаті
жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли
знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина хороша щось робить
коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й
каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще
коли б млин і ставочок, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого
віку.
А дід-батько й
каже:
— Добре, синку, так і
буде!
Зараз вони пішли в тую хату, посватали дівчину,
вже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля, тоді й
каже дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та
гляди — за правду ніколи не забувай!
Та й пішли собі
вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і
дівчина виходить з хати дуже гарна, як зірочка ясна, а бідна така, що лата на
латі. То найменший брат і каже:
— Коли б мені з цією
дівчиною одружитися, то робили б ми, і хліб у нас був би, то не забули б ми і про
вбогих людей: і самі б їли, і людей наділяли б.
То
дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде. Гляди
ж тільки, правди не забувай!
Оженив і цього та й
пішов собі по світу.
А три брати живуть. Старший брат
так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й
думає, як би то йому тих червінців найбільше настягати, а щоб убогому чоловікові
допомогти, то того й не згадуй — дуже скупий був. Середній брат теж забагатів.
Стали на його наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає.
Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділяється, а як нема, то
й так собі проживе.
Ото пішов дід-батько по світу...
Пішов, а тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та з правдою не
розминаються.
Приходить до найстаршого брата старцем
убогим... Той ходить по двору... Він кланяється,
каже:
— Якби ваша ласка подати мені шматок хліба.
А той каже:
— Ге, не
такий старий. Схочеш, то заробиш,— я сам недавно на ноги
зіп'явся.
А в нього добра такого, що страх. Будинки
муровані, стоги, стодоли, товару1 повні обори, комори добра повні, гроші. А шматка
хліба не дав... Пішов той дід. Одійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад,
на ту господу та на те добро,— так усе добро і
запалало...
Пішов він тоді до середнього брата.
Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині
сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
— Дай,
чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого
з'їсти.
— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов.
Багато вас тут таких вештається!
Пішов дід... Одійшов
трохи, оглянувся — так і обхопило той млин полум'ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки
чистенька. Прийшов дідок та такий уже зробився обшарпаний,
обідраний.
— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба.
То той чоловік:
—
Ідіть,— каже,— дідусю, в хату, там вас нагодують.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла
його, пішла в комору, внесла одежу, дала йому. Надів він... Та як надівав, вона
глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така
страшна!..
Посадила вона його за стіл, нагодувала,
напоїла... А тоді чоловік питає:
— Скажіть мені,
дідусю, а від чого у вас рана на грудях?
— А це,—
каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і
зосталося жити.
— Оце лихо! — каже жінка.— І немає на
неї ніяких ліків?
— Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих
ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді
чоловік:
А чому ж не дати? Аби міг. Кажіть,
які.
— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та
підпалить свою хату та все його добро згорить, то тоді взяти того попелу та й
затоптати мені рану, то так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб
те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а
тоді до жінки:
— А як, жінко,
думаєш?
— Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге
наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не
буде.
— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей
з хати. Повиносили вони дітей, самі повиходили... Глянув чоловік на хату — жалко
йому стало добра! А людину ще більше жалко! Взяв та й підпалив. Так ураз хата
полум'ям і взялася — де й ділась. А замість неї постала інша хата, така гарна та
пишна.
А дід стоїть та тільки
всміхається.
— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох
тільки ти сам не розминувся з правдою. Живи ж
щасливо!
Тут одразу пізнав чоловік цей свого
названого батька-діда. Кинувся до нього, аж його вже й нема, бо то не дід був, а
Правда людська.
1 Товар –
худоба.
??
??
??
|
