КИРИЛО
КОЖУМ'ЯКА
Колись
був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому
дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки
самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давать. Послав
князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна.
То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у
нього:
— Чи є,— каже,— на світі такий
чоловік, щоб тебе подужав?
— Є,— каже,—
такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а
як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять
разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи
витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не
витягне. Отого чоловіка тільки мені й
страшно.
Княжна і взяла собі те на думку,
і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній
не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була.
Думала-думала, а далі і написала до
отця:
“Отак і так,— каже,— у вас, панотче,
є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через
старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з
неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він
за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку богу
молиться!”
Написала так, прив'язала під
крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів
додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили
голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи
бачиш — голубок од сестриці
прилетів?
Князь перше зрадів, а далі
подумав-подумав да й засумував:
— Це ж уже
проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі приманив до себе голубка, глядь,
аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото
зараз призвав до себе всю старшину.
— Чи є
такий чоловік, що прозивається Кирилом
Кожум'якою?
— Є, князю. Живе над
Дніпром.
— Як же до нього приступити, щоб
не образився та послухав?
Ото сяк-так
порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати,
одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до
них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає от-такенною
білою бородою! От один з тих посланців:
“Кахи!”
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять
кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в
пояс:
— Отак і так: прислав до тебе князь
із просьбою...
А він і не дивиться, і не
слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож
порвав.
Вони знов давай його просить,
давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли,
понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумує
князь, сумує і вся старшина.
— Чи не
послать нам іще молодших?
Послали молодих
— нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало
його за тії кожі.
Далі схаменувся князь і
послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали
навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й
каже:
— Ну, се ж уже для вас я
роблю.
Пішов до
князя.
— Давайте ж,— каже,— мені
дванадцять бочок смоли і дванадцять возів
конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився
смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, да й пішов до
змія.
А змій йому й
каже.
— А що, Кириле? Прийшов биться чи
мириться?
— Де вже мириться? Биться з
тобою, з іродо проклятим!
От і почали вони
биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так
шматок смоли й вирве;
що розбіжиться та
вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як
улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить — так йому жарко, і поки
збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то
Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води
проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп,
аж луна іде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще
лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним
земля тільки стогне.
А тут у дзвони
дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки,
жде, що то буде! Коли ж зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах,
так і сплеснув руками:
— От так Кирило! От
так Кожум'яка!
От Кирило, вбивши змія,
визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже
з того-то часу і почало зватися те урочище в Києві, де він жив,
Кожум'яки.
|
