ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись
була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на
тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне
зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені
буде!
А жайворонок
каже:
— Нехай
мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б
позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша
каже:
— Ну, я лучче
перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша
тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх
птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів—і почали війну. Як
вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або
птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а
потім увечері сіли всі спочивати.
Коли
цариця огляділась, — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була
на вечір і комашня. Коли це приходить і
комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона
вночі полізла на дерева і
за одну ніч
повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На
другий день, тільки що розвиднілось, цариця
кричить:
— Ану, вставайте
воюватися!
Птиця що підійметься, то й
упаде на землю, так звір її й розірве.
А
орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить,
що орел сидить на дереві, як націлиться на нього, той орел так просить
його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі у
великій пригоді стану'
Стрілець удруге
націливсь, він ще його просить:
— Візьми
лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді
стану!
Стрілець ще намірився стріляти,
утретє; орел знов його почав просити:
—
Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій пригоді
стану!
Стрілець повірив йому: поліз та
зняв з дерева та й несе його додому.
А він
йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та
годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила
повідростають.
А в того чоловіка було дві
корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за
рік і з'їв та й каже чоловікові:
— Пусти
мене, я політаю, побачу, чи вже відросли
крила.
Той чоловік і випустив його з хати.
Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже
йому:
— Ще в мене мала сила,— заріж іще
одну ялівку!
Той чоловік послухав його
та й зарізав. Орел з їв її за рік. Та знову — як полетів... Пролітав
мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже
йому:
— Заріж іще й
бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити —
чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
—
Більше пропало,— нехай і це пропадає!
Узяв
та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів,
то літав так високо — аж під хмарою.
Коли
це прилітає та й каже йому:
— Ну, спасибі
тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на
мене.
Той чоловік питається
:
— Що з того
буде?
А він йому
каже:
—
Сідай!
Цей і
сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і
пустив його додолу.
Той чоловік летить
додолу, — коли це орел не дав йому
доле-
тіти до землі, підхопив його та й
каже:
— А що, як тобі
здавалось?
А він
каже:
— Так, наче я вже неживий
був.
Тоді орел каже
йому:
— Отак саме і мені було, як ти на
мене націлявся.
Потім
каже:
— Сідай
знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати
на орла,— ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму
хмару, а звідтіль скинув його з себе — та підхопив його так, може, як на два сажні
від землі, та й питається його:
— А що,
чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому
каже:
— Так зовсім, наче вже кістки мої
розсипались.
Тоді орел йому
каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге
націливсь. Ну, ще сідай.
Той
сів.
Орел як понесе його аж за хмару та
звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді
питається його:
— Як тобі здавалось, як ти
летів на землю?
Він йому
каже:
— Так, наче мене зовсім не було вже
на світі.
Тоді орел йому
каже:
— Отак же само мені було, як ти
втретє націлявсь.
А потім
каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не
винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї
господи.
Ото летять та й летять;
прилітають до його дядька. Орел і каже:
—
Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш:
як дасте яйце-райце, то й на вічі
приведу.
Він приходить у хату, коли це
йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
А він їм
каже:
— Добрий козак усе по волі
ходить.
Вони його
питаються:
— Чи не чув ти там за нашого
небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,—та ні чутки, ні
звістки.
А він їм
каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на вічі
приведу. Вони йому кажуть:
— Лучче нам
його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-
райце.
Тоді він виходить із хати та й каже
орлові:
— Казали так: лучче нам його
ніколи не бачити, як тобі віддати
яйце-райце.
Орел йому
каже:
— Летімо
далі!
Летять та й летять та й прилітають
до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— таки й тут
не здобув яйця-райця.
Прилітають до його
батька, а орел йому каже:
— Іди в хату, та
як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на
вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а
вони йому кажуть:
— Чи по волі, чи по
неволі?
Він їм
каже:
— Добрий козак усе по волі
ходить.
Вони його стали
питатися:
— Чи не бачив нашого сина? Бо
вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його
там.
А він їм
каже:
— Я бачив, але як дасте яйце-райце,
то я й на очі приведу.
Батько орел каже
йому:
— Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо
багато грошей.
Він
каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте
яйце-райце!
— Піди ж приводь, — зараз тобі
дамо!
Він уводить орла в хату, Тоді його
батьки так зраділи, що дали яйце-райце і
сказали:
— Тільки не розбивай ніде на
дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і
розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось
пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об
цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця! Верне та й
верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий
розійдеться...Кричить бідолаха, нічого сам
незробить.
Коли це іде до нього змія і
каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як
я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй
каже:
— А що тобі
дати?
Вона йому
каже:
— Даси те, що без тебе стало
дома?
А він
каже:
—
Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той
скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в
руки.
Він приходить додому, аж там без
нього син народився. Ударив він об поли
руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав
змії!
Ну ото журяться вони з жінкою. а
далі кажуть:
— Нема що робити, — журбою не
поможеш. Якось треба жити.
Погородив він
загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і
забагатів.
Живуть вони, аж поки син
підріс.
От син і
каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії.
Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому
каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг
викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав, і щоб в
одну ніч з тієї пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі
лежала.
Він іде до ставка та й зажу рився.
А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована.
Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його
питається:
—. Чого ти
плачеш?
А він
каже:
— Як же мені не плакати, коли змія
загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч
зробив.
Вона його
спиталась:
— А що ж
там?
Він їй і розказав. Вона йому
каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я
тобі все зроблю так, як змія казала.
Він
каже:
—
Добре.
Вона йому
каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра
рано щоб устав та понесеш змії
паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу
та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється...—
до світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і положив на
столі,
Змія прокинулася, вийшла в двір та
й дивиться на той луг:
тільки сама стерня
та скирти стоять.
Тоді йому
каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і
друге діло зробив!
Та зараз йому й
загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб
туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й
щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було
готове!
Він знов іде до того стовпа та й
плаче. Та дівка його питається:
— Чого ти
плачеш?
Він їй розказав те все, що йому
змія загадала. Так вона йому каже:
— Лягай
спати, я це все пороблю.
А сама як свисне,
то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори
будуються...
Тільки прийшла вона та
збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих
комор.
Змія встає та й дивиться, що все
так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді
загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч
уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в
хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й
плаче, Та дівка питається його:
— Що вона
загадала?
Він
каже.
— Оце вже не жарти: хто його знає,
як його і вловити золотого зайця. Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти
будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори,
бери його: то золотий заєць!
Ото вона
пішла та й жене.Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив.
Дівчина виходить із нори та й питається
його:
— А що, нічого не
вилазило?
А він
каже:
— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся
її, щоб не вкусила, та
й
пустив.
А
вона йому каже:
— А щоб тебе: ото і є
самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз
піду:
та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не
вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли
виходить така стара баба та й пи-
тається
того парубка:
— Чого ти, шину, тут
шукаєш?
А він їй
каже:
—Золотого
зайця.
Вона йому
каже:
— Де тут він узявся: тут його
нема!
Сказала це та й пішла від
нього.
Коли це виходить та дівчина й
питається його:
— А що, немає зайця? І
ніщо з нори не виходило?
Він
каже:
— Ба ні: виходила баба стара та
спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут
його
немає, то я її й пустив.Тоді вона й
каже:
— Чом ти не держав? Ото самий заєць!
Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене
принесеш і положиш на стільці, — тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то
вона пізнає і розірве і тебе і мене.
От
вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем,
він
узяв,приніс того зайця, положив його
перед змією на стільці та
й каже
змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від
вас.
Вона
каже:
— Добре,
йди!
Він
пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову
перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й
біжать. Ко- ли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка — давай доганяти,
щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить
за ними: коли вони чують — аж стугонить земля. Тоді дівка
каже:
— Оце вже за нами біжить! Я
перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе:
«Чи
не бачив парубка й дівки, чи не йшли
сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця
сіялась.
Коли це змій летить та й
питається того діда:
— Чи не бачив тут—не
йшли сюдою парубок з дівкою?
А він
каже:
— Ба йшли. Той
питається:
— Давно ж вони
йшли?
— Тоді, як оця пшениця
сіялась.
Змій
каже:
— Цю пшеницю пора косить, а їх учора
не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна
дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай
утікати.
Прилітає змій додому. Змія його
питається:
— А що, не догнав? І нікого не
зустрічав на дорозі?
А він
каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг
пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він
каже:
ішли тоді, як оця пшениця сіялась,
але ж та пшениця така, що пора косити, так я і
вернувсь.
Тоді змія йому
каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не
розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до
чого!
Побігла.
Ото
біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже
йому:
— Ей, тепер ми пропащі: уже сама
біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою
окунем.
Зробила.
Прибігає
змія та й каже до тієї річки:
— А що,
втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай
гонитися за тією рибою:
що хоче вхопити,
то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась,
гонилась, — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала
пити:
пила, пила, напилась багато та й
луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою,
каже тому парубкові, що був річкою:
—
Тепер ми вже не біймось!
Ходімо до твоєї
господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не
цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш а мене. А я наймусь у цім селі в
кого-небудь.
Ото він пішов у
хату з усіма поздоровкався та й думає
собі:
«Як же мені не поздоровкаться з
дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину
дядькову. Як поцілував, так і забув за ту
дівку.
Ото побув півроку та надумав
женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав, він за ту й забув, що
його вирятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, увечері, кличуть
на шишки молодиць,
Прикликали і ту дівку,
що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за одна. Стали бгати шишки;
та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу,— вони стали живі.
Голубка й почала говорити до голуба:
— А
ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці
паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А
голуб каже:
— Забув,
забув!
Потім знов голубка
каже:
— А ти забувсь, як я за тебе гору
розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти
продавав на байдаки?
А він
каже:
—
Забув,забув!
Потім знов голубка
каже:
— А ти забув, як
ми одили
вдвох за золотим
зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб
каже:
—
Забув,забув!
Тоді парубок згадав за ту
дівку, — за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту покинув, а з цією оженився. І
тепер живе добре.
|
