ДОПОМОГА ДОВБУША
БІДАКОВІ
Довбуш
зі своїми хлопцями вийшов дорогою у село А коли здибав на дорозі чоловіка і
запитав:
— Котре тут село єсть багате у
вас?
А хлоп
відповів:
— У нас цілий повіт — самі
бідаки.
— А котре, — каже, — село
найбідніше?
— От те просто, що я
йду.
— А ти
маєтний?
— Та бачите по мені, у яких
лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з
лика.
— А чи ви чули про Довбуша? — Я чув
від людей, що він виробляє дуже несотворенні
речі?
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому
боже здоров'я! Д-о-о-о-брий чоловік! Той Довбуш — як рідний брат, як у багачів
візьме, то бідному дасть.
— А є у вас
худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще
не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде
молоко.
— А діти у вас
є?
— Та є, прошу пана,
четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту
одну ялівочку?
— І дві
курки.
— А що жона ваша
робить?
— О пане, ходить по багатих
господарях працювати, бо маю півморга грунту і нам не вистачає на
життя.
— Ага!—сказав Довбуш—А скільки така
корова стоїть у вас на торзі, що вже
доїться?
— Сімдесят-вісімдесят ринських,
скільки можна виторгувати, а старики по сорок, по
п'ятдесят.
— А ви бись не хтіли мати
корову з молоком?
— Ой пане, чи хтів би
мати?! Але звідки взяти?
— О, ти би якось
подумав.
Тоді Довбуш закликав свого
хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай
йому на п'ять корів, страшний бідак.
Так
той бідак підніс руку і не знав, як його
назвати:
— О боже, то бог з вас говорить!
Та я такий нещасний, як же я вам віддячу за
то?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі
касу, витяг йому п'ятсот ринських і
дав.
Тоді бідак запитав, кому має
подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з
ним.
А Довбуш
відозвався:
— Жадному ні! Ти вже
подякував, я чув.
— А
коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як
рідний брат.
— То-то ви, може, пане
Довбуш?
— Вам не треба знати. Досить як ви
любите Довбуша, того вже вистачає. Дайте лиш адрес, де мешкаєте, я загощу до
вас.
— Гринь Антонів, а село — от бачите,
котре просто лежить.
— От я прийду до вас,
як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити
п'ять.
— В середу торг,
пане.
— То добре, по середі я до вас
загощу зі своїми хлопцями. Будьте
здорові!
І пішли хлопці в село, а той
бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли
зайшли в село, так запитались, де мешкає Гринь. І малі хлопці
показали.
А коли зайшли в хату, застали
жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік,
ґаздине?
— Ой, та нащо вам, пане,
чоловіка? Десь крутнувся коло хати, та й пішов, не знаю
куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтеся,
ми по него не прийшли, тільки питаємся... А скільки є у вас
дітей?
— Та во єсть троє в хаті, а той
старший погнав ялівку пасти. — І так Довбуш вже довідався, що той правду
сказав.
— А поля є у вас
много?
— От дивіться. То город напроти
хати, буде підмога.
— Ну, та скажіть
правду, де пішов чоловік?
— Та бігме, пан,
не знаю. Як не пішов у друге село, то до
лісу.
— А ви чули щось про
Довбуша?
— Чула, чула, щось так трохи, то
мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, якби прийшов у нашу хату!
Оповідали мені кобіти по торзі, що дав їм усього багато. А я чекаю, вже не раз і
бога прошу, якби тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали кобіти, що він ще
ліпший, як пан ксьонз у селі. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, кобіто, той
пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми є бідні люди». І вже
раз казав мені, якби молитву змовила за Довбуша. Та я чекаю, та й чекаю, чи дасть
нам що, чи ні, але я вже цікава його
бачити.
Тоді Довбуш
каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше
село по середі на другий тиждень.
— Ой
боже! Пан біг би з вас говорив! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала, бо я чула,
що він більше ночами ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить до одної
Стефанової жінки.
— Звідки ви знаєте,
ґаздине, що він ходить до Стефанової
жінки?
— Раз чоловік прийшов і оповідав
мені, що ціле село добре живе, бо він там часто
гостить.
— Ну, молітесь богу, по середі
забачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з
дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а
хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав
старшому хлопцеві, котрий приймав касу, якби витягнув сотку і дав їй. Хай
тішиться.
|
