ВЕЛЕСОВА КНИГА
І. Хто ми и куди йдемо
1
Даремно згадали
доблесні наші старі часи,
бо йдемо куди — невідомо.
А так оглядаємось і
говоримо,
що соромимося Наву, Праву і Яву знати
й обаполи тирла відати і
думати.
Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій
безодні повісив Дажбо землю нашу,
аби тая удержана була.
Так се душі
пращурів суть.
І ті світять зорями нам од Їру...
...Однак греки напали на
Русь,
чинячи злеє в ім'я богів.
Ми ж не знали вже, куди тікати і що
творити...
Права бо є таємно уложена Дажбогом,
а по ній, як пряжа, тече
Ява,
і та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть
наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є
Нава і по тому є Нава,
а в Праві ж є Ява.
Поучившись старому, зануримо
душі наші в нього, бо є те наше,
яко се бо вже найшло на коло нам.
Творящу
богом силу узріли в собі,
бо то дано дар богів,
і не потребуємо бо се
напраснитй.
Се душі пращурів наших од Їру зрять на нас
і там з жалю
плачуть і виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву і Яву,
не берегли
того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими
внуками.
Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші,
матимемо
життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино.
Правда така, що ми
Дажбожі внуки ко уму,
а ум великий божий є єдиний з нами,
і тому творимо
і говоримо з богами воєдино.
Бренне бо є наше життя і ми самі також,
де
князям нашим працювати, живучи в землі з тілом овна,
і худоба наша од ворогів
утікає на Свередзь.
2а
Муж, ідучи додому, не правий,
якщо лише
заявляє про права;
і правий, якщо слова його з ділами збігаються.
Тому
сказано здавна, аби ми творили були добро.
Як і діди наші казали: тут є і
буду так же.
За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою.
І злочини творилися.
І князь тоді немічний був.
І услав синів своїх
до брані.
А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча,
і на те, що
речено вічем, не зважили.
Тому ж бо ви розторгнугі і в неволю взяті.
І
коди речемо нині, що маємо своїх князів, то не є так.
До південних
країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим.
А там греки напали на нас,
бо ми всілися на їхню землю.
І була січа велика і багато місяців.
Стократ починала русь
і стократ розбита була од півночі до півдня...
Отож худобу повели праотці наші,
і були отцем Орієм до краю руського
ведені,
тому що завжди там перебували.
Багато злигоднів приніс ранній
холод.
Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській.
І все те сталося за дві теми до суть.
А по тих двох темах варяги прийшли
і землю забрали од хозарів до рук своїх.
Тим бо відробляли в неволі.
Був народ родичем з ільмерцями,
з єдиного кореня постали роди наші.
Хто прийшов пізніше на Руську землю,
то і селився серед ільмерців,
бо суть братчики наші і подібні до нас,
і в небезпеці обороняли нас од
зла.
Віче мали: що віче вирішить, то так і є;
а що не рішено — не повинно
бути.
Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.
Ми ж їм допомогу
давали, і так було.
Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, —
і
суть бо гончарі умілі.
Землю орати чи худобу доглядати ті бо
розуміли.
Такі й наші отці суть.
А прийшов рід злий на нас, напав.
І
тому змушені були відійти в ліси.
2б
Так і живемо, навчившася, звіра;
ловити і рибалитн,
еді страху уклонившись.
Так- прибули: одну тему і;
почали: городи: ставити,
вогнища. повсюди розкладати.
На другу тему був
холод великий,
і потяглися ми до півдня
там бо суть місця злачні.
А
там: іронці зайняли: худоби нашой десятину.
І прийшли б до згоди, якбж ті
могли слово тримати...
І потяглися- ми до; полуденного зележажран'я,
і
було в нас худоби: багато...
За
Молили Велеса, отця нашого,
хай
потягне в небі комонь Суражіїв,
хай зійде на нас сурі вішати, золоті кола
вертячи.
То бо сонце наше, яке освітлює домове наші,
І перед його лицем
блідне лице вогнищ домашніх.
Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися
і
встати на небі
і так бути до блакитного світа.
Наречемо його
іменем Вогнебога і йдемо трудитися,
як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло,
поївши,
йдемо до полів наших трудитися,
як боги веліли кожному
чоловікові,
що повинен трудитися на хліб свій.
Дажбожі внуки ви,
улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.
Заспіваймо славу Суражію,
і так мислимо до вечора,
і п'ятикратне
славимо богів на день.
Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,
які є в небі, так бо п'ють за щастя наше.
Заспіваймо славу Суражію,
і ось комонь злат Суражіщіїв скаче в небесах.
Додому йшли, потрудившись.
Там огінь розкладали і їли покорм наш.
Речемо, яка то є ласка божеська
до нас,
і одійдемо ко сну.
А день прийде — і тьмі безкормиця.
Так
ось давали десятину отцям нашим,
а соту — на власове.
І так пробували
славні,
яко же славимо богів наших і молимося про тіла,
омиті водою
чистою...
ЗБ
Інша бо кров є свята кров наша.
Про те мовилося, як
обирали князів старотці наші.
І так правили п'ятнадцять віків через
віче.
А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося
вночі...
І так правили наші отці.
Всяк міг слово сказати — і те було благом.
Захищалися од хозарів... по вікові Трояню,
які перш осіли з синами
своїми і внуками наперекір
рішенню віча,
бо у русів не було іншої ради,
крім віча.
Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв...
Ї тривала
та розторгавиця п'ятсот літ.
І не закінчилася скоро,
й обернулася нам
тяглом хозарським.
Бо поки боруси билися,
на нас наповзли вороги
численні.
А внук троянен був самотен при багатьох друзях
і був (у полон)
уведений...
4а
Почалося життя важке...
А був тут у степах боярин
Скотень, що не піддався хозарам.
Сам будучи іронцем, од Їроні допомоги
просив,
а ті прислали кінноту,
і хозари були відігнані.
Інше боярство
лишилося під хозарами,
які дійшли до града Київського і там осіли.
Ті ж
русичі, які не захотіли бути під хозарами,
пішли до Скотеня; там поблизу й
отаборилася русь.
Їронці не чіпали звичаїв наших, ні рабів не брали,
отож
лишили русам життя русів.
А хозари брали до своєї роботи людей
і велике
зло чинили дітям і жонам.
А тоді і готи-грабіжники напали на русь, що осіла
коло
Скотеня,
а тії взялися за мечі,
і пращурове наші виступили проти
них.
Тут кіннота іронців вступила в бій і розбила готів.
Розтрощені були
готи, втекли з поля.
То бо кров боруська лилася, і чермна земля була.
Перунами розтрощила русь землю готську і мечами
знищила всякого,
а
землю їхню, як відомо, до своєї приєднала.
А тут і хозари в наш час ратний
пішли на нас.
І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і
сказали:
«Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».
І той їм допоміг готи
були розбиті,
а хозари перші спробували праху,
вперше були
розтрощені.
А русь звернулася до них і сказала: «А що ще буде?»
Хозари
тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи,
розбіглися вої їхні,
покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед
очима нашими.
Готи змістились і відійшли на північ, і там зникли,
йдучи далі.
Русь
же ввійшла до цієї землі, взятої до Русі до рук,
утерла руки свої і сказала:
«Прийшла ж милість божа!
Хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з
нами».
І так уперше заспівали славу богам на землі чужинській.
І сказала
руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатися,
щоб утворилася земля наша».
А хозари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель,
остерігаючись
руськолуні біля Києва і в Лузі,
утвердилися на Дону після
готів.
4б
Багатьох захопили в поході з собою,
отож і терпіли ті од
них,
бо були вони вільні і ворожі до пращурів.
Велес бо навчив тих землю
орати і зерно сіяти.
Так захотіли ті пращури огнищанами стати і
бути
землетрудичами.
Говоримо бо, як се мовиться в нашій землі, а не так,
як
греки,
жадаючи за рахунок руського народу зростати,
болгарам
підкорити
і примусити свою худобу водити в полях злачних.
І вибирали тих
(князів) із своїх старійшин,
од роду до роду так се правили.
За десяток
віків забули своє родство,
і так роди жили окремими племенами.
Се
називаються ті поляни, свередзі і деревляни:
тут бо всі руські, од руськолунян
походячи.
Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти прийшла на
Русь
усобиця.
За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у
самотності,
і почали на чужих у неволі працювати —
спочатку на готів,
які міцно їх тримали,
а потім — на хозаринів, як ті з'явилися з каганом...
А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі.
Спочатку були
велеречиві, а потім стали злі
і русів гнітити стали...
Сказали ті: «Куди
підемо від них?
Де життя вільне знайдемо?
Ми великі сироти, божеська рука
од нас одвернулась».
І так на двадцять тисяч літ не могли сутворитися до
Русі,
а там прийшли варяги і взяли ту...
Були ті синове влці: русь же
повернулась од півночі,
Знову не мала можливості...
В лісах ільмерських
зібралась і там є.
Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги,
які
захопили владу після венеда Святояра...
Так узріємо навіч того боярина, героя
нашого,
який розбив готів із Скотичем.
І була славна подія од приходу
слов'янського люду на Русь
тисяча третього року,
як нагле грабіжники
напали на нас.
Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибрали
на
руськолуні.
А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх
і пішов на готів
од Воронженця.
Було там десять тем відібраних боянів кінних, не піших.
І
так напав на них.
Січа була зла і коротка,
і та буйствувала була до
вечора.
Ї були по готах.
4в
Русі бо приглянулася земля та і досі.
А в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили
хозарів.
А каган
хозарський звернувся до Скотеня, просячи
допомоги.
Відкинув ту просьбу
Скотень і сказав:
«Допоможете самі собі».
Віче руськолуні веліло готувати
оборону,
бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця.
Воронженець був
давній, за багато віків оснований далеко
од нападників.
А та ворожина
дійшла до Воронженця і взяла його, і там
осіла.
Се Русь була відрізана
від заходу сонця,
а інші пішли до сури на південь
і заснували Сурожград
біля моря, що належало грекам.
Там кріпив град Сурож Білояр.
Криворіг,
був тоді князь русів, пускав білого голуба:
Куди той полетить, туди і йти.
А той полетів на греків.
Криворіг пішов на них війною і розбив їх.
Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи,
дали Криворогові золоте руно і
комонце стребні.
І Криворіг утримався на Сурожі.
А вони, греки, були на
Голуні.
Криворіг догодився, аби руси одкрилися там.
А потім греки
напустили на них боянів у залізах і
побили їх.
Багато крові руської
пролилося на тій землі.
І ні стягу не лишилося русичам.
Іллірійці
сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам
помагати...
Пом'янемо тих, що
свою землю руську удобили,
і наших старійшин, які бо стратили сили, русь, на
тих
бойовищах з ворогами нашими.
А кров їхня удобила землю нашу.
Сущі бо боги, які, з Перуном ділячись, накували мечі
свої до ворогів
іних.
Ми ж їм помолилися нам у поміч...
4г
Сурожу бо святому бути над
нами.
А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря.
А і то
всякий день звертаємо погляд свій на богів, які є світ,
його ж звемо Перун,
Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами.
Так співаємо славу богам і живемо милістю
божою,
допоки й життя.
Се лишилися Сурожа — там вороги наші,
які у
темній ямі повзають і погрожують нам хворобами,
Маром-Марою і кінцем життя
всім.
Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою.
Хай та
здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім.
Перша слава Сурію
стлудіду є, той прогонить зло.
Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я
дасуво.
А те зле племено на пращурів наших набігло, напало,
І багато
людей було забраних і померлих.
А той Ор-старотець казав:
«Ідімо од землі
цієї, де хуни братів наших убивають.
Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу
худобу крадуть і дітей
убивають».
То бо той старотець сказав: «А підемо
до іншої землі,
в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
Ї рушили всі
і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато,
звідки і три славні племена
виникли.
Сини були хоробрі, вожді дружинам.
Отак сіли на коней і рушили.
За ними їхали молодші дружини;
йшла худоба — корови, пов'язані бики,
вівці;
їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди.
Ї так
просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів,
ішли до Гори великої,
до долини травної, багатої злаками.
Там і оселився Кий, що був засновником
Києва.
Та то був престол руський.
Багато крові коштував той похід
слов'янам.
Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував.
Бо кров є
свята.
А кров наша про те каже, що ми русичі всі.
Не слухайте ворогів, які
кажуть: нема у вас доблесті.
Од отця Орія походимо,
і той час од часу
народжується серед нас;
і пов'язано се сяк бо є до самої смерті...
Не
забудемо також ільмерців, які нас охороняли.
Були не окремі, а з нами
злилися
і кров свою давали і за нас.
Давно були на Русі хозари, зараз
варяги;
ми ж русичі, аж ніяк не варяги...
Залишимо на суру молоко наше в
травах на ніч,
додамо до нього щавлю й іних трав, як говорили
прастаротці,
і даймо се суритися.
І пиймо тричі на славу богам і п'ять
разів щодня.
То бо наше старе почитання богам повинні потребити,
і треба
та буде пов'язом поміж нами.
Ані Мара, ні Морока не сміємо славити.
Ті бо
то диви є нашим нещастям...
Наші діди в небесах...
ІІ. На Прип'яти і біля
гори Карпатськой
5а
З підкорення се починали ми те заселення.
Мовимо,
що так літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли прадіди
до гори Карпатської
і
там оселилися і жили ладно.
То бо родами правили отці-родичі,
а
старійшиною роду був Щек, од оріян той був.
Паркун благоволив нам, і завдяки
йому жили спокійно.
І таким було життя п'ятсот літ,
а потім подалися на
схід сонця і пішли до Дніпра.
Та бо ріка є, що до моря тече.
І там на
півночі оселилися на ній.
І називали Дніпро Прип'яттю,
як і отці
називали Дніпро Прип'яттю.
І там жили п'ятсот літ.
І віче правило, і боги
оберігали од багатьох ворогів,
які звалися язиги.
Іллірійців там багато
осіло і стало огнищанами.
І там худоба водилася в степах,
і там тільки
богами оберігатись могла.
І так, як говорили, відпочили,
і наскладали
немало золота,
і жили заможно.
5б
Так се язиги розвернулися на
південь, залишивши нас.
І так ми йшли, ведучи худобу — корів своїх і биків.
І тут побачили багато птахів, які летіли до нас.
А ті галки і ворони від
покорму летіли — була покормка
велика у степах.
То ж бо ті племена
костобоків напали і багато було втрат.
І кров лилася тут, коли враз сікли
голови ворогам своїм,
а ті вороння поїдало.
І там Стрибог свистів у
степах,
а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас.
Тут була січа велика
— язиги і костобоки билися із злими
втікачами і крадіями худоби нашої...
І була та убориця за двісті літ (до нашого часу).
І наші родичі відійшли
до лісів і там оселилися.
А за сто літ з'явилися там готи Германаріха,
злоблячись
на нас.
І тут була убориця велика:
готи були потіснені і
відтручені до Дінця і Дону.
А Германаріх пив вино, що буде любим братом
поза
воєводами нашими.
І так все владналося,
почалося нове
життя.
///. Війни з готами і гунами
6а
Од Ора були наші отці спільно з
борусами до приходу
на Рай-ріку, на Дніпро
і до Карпатської
держави.
По родах ті правили від імені родичів і віча.
І всяк рід
називався іменем своїх родичів, які правили,
і звідки прийшли до Гори
також.
А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во
славу
Перунову.
І се Дажбожа допомога наверталася на нас;
і була держава та
Руська од русів.
А борусичі билися, і безперервна війна йшла всяк час
і
многі січі-битви, що вороги починали,
і жодна не була пережита до кінця, як з
римлянами, так
і з готами.
Тут Германаріх прийшов до нас і напав на нас.
Отож розбиті ми були римлянами і настигнуті готами
і (лишились) між
двома огнищами тліти і згорати.
А тут настала велика біда: жнива наші
спалені,
і нічого не лишилося, крім диму і попелищ.
Тут бо прилетіла до
нас птиця божеська і. сказала:
«Відійдіть на північ і нападете на ворогів,
коли вони
підуть на села наші».
Опісля так і було. Зробили вигляд, що
йдемо на північ,
а (потім) напали на них і розбили їх.
Подолавши їх,
пішли до них і стали станами по Дунаю.
І римляни напали на нас, і побили
багатьох.
Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх.
І
тьма воїнів була обезглавлена...
Великі сніги, холоди, голод мучили наших
людей.
Лише стаючи втікачами і лишаючись безо всього,
вони немало
натерпілися,
бо незалеглести мали і ту творили...
6б
А по ста
двадцяти роках брані готи,
тиснені гунами і берендеями,
відійшли на
північ, поміж Рай-рікою і Двіною,
і там осіли.
Германаріх і Гуларіх
привели їх па нові землі.
Се бо гуни з берендеями і своїми отарами стали в
тому краї.
Там було багато коней, худоби, трава злачна і вода жива.
Тут бо
Гуларіх привів нові сили і відбив гунів з великими
втратами,
і пішов на
нас.
Тут і наші родичі зібралися на конях і кинулися на них.
Зла січа
тривала там тридцять днів.
І руси пустили готів до землі своєї,
бо ці
обіцяли бути з нами.
Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю,
греки з півдня, а готи з півночі і півдня.
Та бо війна зла не ділила,
а римляни сиділи в городах дунайських,
на нас позирали і чекали.
Та
боротьба була тривала і нітрохи не угодна ж бо ні богам,
ні людям.
Але не
мали іншого виходу, крім неї.
Й обирали князів із отців, і ті були од осені
до осені,
і їм платили данину з полюддя,
й остерігалися, коли водили
отари свої,
й обробляли землю для життя.
Так жили і п'ятдесят літ вели
боротьбу велику, щоденну
проти гунів і готів, але не проти берендеїв.
Коли став у них князем Саха,
той, мудрий, почав миру шукати з русами і
був наш друг.
Беренда ходили тихо. Се гуни були крадіями,
і боротьба з
ними була важка.
Вона тривала сто років.
І гуни лишились на готській
землі.
6в
Та се заявилися із Замор'я і почали городи будувати —
Хорсун
та інші поставили.
Руськолані, яких роздирали смути, порядкували на
півдні,
а боруси — на півночі.
І багато прийшлось пережити.
Ті бо
родаки не хотіли, щоб руські роди об'єдналися з
руськоланню.
Дві гілки
роду звалися велика і мала борусь,
а сурожці звалися Сурозькою руссю.
І
вели війну боруси.
Тако була там не війна,
а тривала ворожнеча між
родами роздирала борусів на
частини.
Тому боруси не могли стати проти
греків і наступу скіфів.
Ті були жовтими, а руси були русими й блакитноокими.
Сильна й неугавна війна продовжувалась, аж поки у
сурожців не стало
князів сильних,
і греки дали вищтче ворогам, як і нам.
Од отця Ора до
Діра пройшло тисяча п'ятсот літ.
Перси знали наші мідні мечі,
так отож
майстри їм сказали зробити залізні
і брати коней, які нам сходять од богів.
І була русколунь сильна і міцна,
бо те від Перуна одержали ми.
Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів
і відкидали їх од
своїх теренів отці од роду Орового,
славного і сильного,
який і Сірію
воював, і Єгипет.
А в ті давні часи у нас не було єдності,
і лишились ми
без Велеса, як віск.
Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не
криво.
А того не слухалися.
То перси забрали велику частину русів і
загнали до Набсура.
Не встереглися бо ті від ворогів,
які напали на них —
Адомор звався той.
І пішли, похиливши голови свої під ворожі бичі, —
то бо
сильні загони напали з трьох сторін.
А інші пішли з отарами до заходу Сонця і
там пропали.
Наші ж люди пішли на долини Набсурсара,
потім на Сірію і
Єгипет.
6г
Довго тривали літа рабства.
І прийшов день, коли руси пішли
від Набусарсара.
Перси не гналися за ними, а прийшли до країв наших
і там
почули пісні наші до Інтри і заявили,
що якби стали вірувати, то були б з
нашими богами,
а до своїх богів не неволили б.
Наші отці одні хомути
носили і ніяк не звалися інакше,
як язичники.
Коли вавілонське рабство
терпіли,
то князем їхнім тут був Набсурсар, який повелівав ними.
А ті
свою юнь давали до війська і тягло до чурси і чресел
на лани,
і зазнавали
утисків.
Їх били киями, і не могли терпіти того;
і не витерпіли і сказали
їм, що це нам не до серця.
І в той день стався великий струс і землеворот аж
до небес.
Там коні і воли металися і крутилися.
А ми забрали своє стадо
і кинулися на північ і спасли
свої душі.
І так богами будемо збережені,
щоб не рахувати втрати синів своїх, і дочок своїх, і жінок.
І будемо
простими, ставши собою.
Не були ми тими, що йшли на чолі раті.
І
повернемось до того в собі, бо ходили гірше, як пси.
Ми нащадки Славуни і
можемо бути горді і не шкодуємо
життя.
Та бо Магура співає пісню свою,
кличе до січі;
а та птиця од Інтри;
а Інтра був і пребуде до
віку.
Інтра віддав Паруні всю зброю, аби той верг її,
щоб настав яровень і
йшов на луки.
І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві
і
поклонятись богам їхнім.
6г
Наші жерці знання збагачувати
закликають,
а вкрали їх від нас.
І ми нині так, як без бороди, і
боїмося,
що так і лишимося невігласами до кінця, не знаючи,
звідки ми.
А був же у нас боярин-герой, який розбив готів
у літо тисяча третє від
Карпатського Ісходу.
І той, як Дарій Третій, ішов без страху на них.
І
боярин Сегеня, який убив сина Германаріха і відігнав
Гуларіха од Вороненця.
Там лишилися русь, боруси і руськолані.
Так невже маємо соромитися слів
ворогів наших!
Про все те маємо віщати і не вірити до січі
кожному
хвалькуватому слову, сказаному нам.
А ось зоря світить нам, і
ранок іде до нас —
то вже вісник скаче в небі;
і проголошуємо хвалу і
славу богам.
Та бо Сурож погречена і не буде вже руська;
і там боги
грецькі.
А тому відкинемо скорботу нашу і зважимося на інше.
Хай виведе
нас син світлий Інтрів із пітьми,
маємо вишнього захисника нашого.
А
старі часи — то наше благо.
Дістанемо від них твердості і кріпості,
аби
ворогам відповідали, як належить...
А Гуларіх повів їх (готів) на інші
землі.
6е
Ті часи були вельми важкими, бо дні були ясними,
І настала
жорстока засуха.
Тож зерно не вродило,
і ми пішли на землю іншу і там
утримались.
А (згодом) переможена була русь греками і римлянами,
і пішли
по морських берегах до Сурожа
і там утворили Сурож;
край той був сонячний
і підлягав Києву.
Та з того нічого не добилися, зло все зіпсувало.
Тут
бо вперше варяги прийшли на Русь.
І Аскольд силою погримів князеві нашому і
розбив того...
Аскольд і пізніше Дір усілися на наших землях,
як
непрошені князі, і почали князювати.
А над ними досі були отці і зберігали
вогнище, огнебога
дому того.
Та відвернув (бог) своє лице од них,
бо
були у греків хрещені.
Аскольд — темний воїн, а днесь од греків освічений,
що ніяких русів нема, а суть ворове.
А з того можемо сміятися, бо були
кіморії, також отці наші,
а ті римлян потрясали і греків розметали, як
поросят
устрашених.
6є
Те отці робили кожного разу, як виникала
потреба.
А тут була інша суть і інші обставини.
Той Аскольд приносить
жертви богам чужим, а не нашим.
Такими були наші отці, і нам не бути
іншими.
А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших
і так
обернулися (в їхню віру) і стали їм служити.
Постережемося того, як пастухи,
що оберігають своє стадо,
і не дають вовкам хижачити на ягнят,
які бо є
дітьми Сонця.
Тому трава зелена — це знак божий,
і її треба брати до
глеків і настоювати на сонці нашому,
щоб пити на честь богів, які на небі
синьому.
А отці наші приносили жертву Дажбогові,
і та на небі також
святилася многократно.
VI. Мусимо дбати про вічне
7а
Слава богам
нашим!
Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви.
А тая се діє у
варягів, які завжди приносили її,
іменуючи Перуна Паркуною,
і тому
приносили жертву.
Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших —
просо,
молоко, а також тук.
То бо покропимо ягням на коляди і на русалії
в день
весняний і на честь Красної Гори.
Ту бо даємо на спомин про гори
Карпатські;
в той час називався рід наш карпини.
А стали жити в лісах, то
мали назву древичі,
а в полі були, то й звалися полянами.
Ото греки
всяке наговорюють на нас,
що приносимо в жертву людей.
А то брехлива
річ, бо не відповідає істині;
у нас інший звичай.
І той, хто хоче іншого
вразити, рече зле,
а нерозумний не бореться проти цього;
а й так є, що
інший говорить так само.
Довго се правили родами.
А старі отці
венедського роду йшли судити родичів біля
Перунового дерева.
В той день
мали також ігрища перед лицем старотців і
силу юну показували.
Юнаки
бігали, співали, танцювали на їхню честь.
В той день огнищани ходили на
полювання
і приносили дичину старотцям,
які ділили тую решті людей.
І волхви жертву приносили богам, хвалу і славу.
Говорили про часи, коли
готи і новоявлені варяги
вибирали наших отців князями,
і ті вели юнаків до
січі лютої.
А римляни поглядали на нас і задумали зле на нас.
І прийшли з
возами своїми і залізною зброєю і посунули
на нас.
І тому довго билися з
ними і відігнали їх від землі своєї.
7б
І римляни, знаючи, які ми
відважні,
коли боремося за життя, полишили нас.
Так і греки хотіли
підкорити нас біля Хорсуна,
і билися ми проти рабства нашого.
І була та
боротьба і битва велика тридцять літ;
і ті лишили нас у спокої.
І тоді
греки пішли на торги наші
і казали нам обміняти корови наші на масть і
срібло,
бо ті потрібні жонам і дітям.
Отож і торгуємо так до цього часу,
хоч і пізніше греки шукали в нас слабинку,
шукали можливості в неволю
взяти.
А тому не послабляймося і не дамо землі нашої,
як і землі Трояні
не дали римлянам.
І хай не встане Обідоносиця Дажбожим внукам,
які в
яругах про ворогів дбали,
та й ми зараз не по хулі, як і отці наші.
Це ж
у синє море скинули з берега готів тих
і проспівали над ними переможну пісню
хвали.
І Мати співала, тая красная птиця,
яка несла пращурам нашим огінь
для домівок їхніх.
І ягницю надивимось ми до того, і одержали ми сили;
і
мали ми ворогів порубати і залишити їм ганьбу псину.
То глянь, народе мій,
який ти захищений і численний,
і не збочив через втрати свої, і не спустився
до ряду.
Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і
життя інакше
мати.
Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
І ще тяжчою буде їхня
поразка.
І так усі тисячу п'ятсот літ, як ведемо численні війни і
битви,
і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.
7г
Так будемо родами
тими, бо бреше псина грецька,
і лис хитрощами одвернув нас од трави нашої.
А ту маємо приймати, поки й сонце крутиться,
бо то була наша мета
вчитися цьому і не зруйнувати його.
Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу
Карпатського
Аскольд злий прийшов на нас.
То стрепенися, народе мій, од
сплячки
і в злагоді йди до стягів наших.
А захистить нас од ворогів на
Русі могутній Сварог наш,
не інші боги.
А крім Сварога, не маємо нічого,
лише смерть.
Але й та не страшна, коли Щеком названі.
Се небо кличе нас,
і йдемо до нього.
Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну,
і мусимо стати
послухати її,
аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати.
Бо ті
нам каміння в їжу гризти дають,
тому бо зуби маємо тверді і гострі.
Ті
нам казали, що ми звірі і рикаємо вночі,
наводячи страх на людей, тобто
греків...
Питають нас народи, хто ми.
А ми відповідаємо, що ми люди
нерозумного краю,
і правлять нами греки і варяги.
Та й що скажемо дітям
нашим?
Як нам буде казати, коли навіч полон,
коли й самі узнають про
нього?
Отож збираймо дружину до стягів наших.
І скажемо так: не маємо ні
їжі, ні житва,
будемо все на полі брати.
— Що візьмемо від греків, те й
будемо їсти;
а не візьмемо — не будемо їсти.
7в
Тоді нам не було
інакше, і зараз пробудемо достойні.
Ми могли одбитися од ворогів,
і
зробімо так — одбиймося!
І брали всіх своїх і звали до стягів отців
наших,
які ще не збабнені і горді.
Приходили се на площі свої і казали, що
інак не буде те,
а маємо йти на греків, про яких уже говорили.
А Ясна й
Інтра йдуть за нами, як ходили за отцями
нашими на римлян до Трояні
землі.
І з нами були, коли варяги вели наших воїнів;
і самі це робили.
Тисячу літ відбивались ми від римлян і готів, і сурянта
була з нами.
Не забудьмо також, як готи об'єдналися з гунами проти нас.
І Галаріх
ішов з півночі, а гуни — з півдня.
І тут плакала русколунь і боруси, як гуни
роїлися
навколо готів.
Тут русь зібрала свої сили і розбила гунів,
утворивши
край антів, а скуфь — Києву.
А сьогодні запеклося серце наше
кров'ю.
Од ранку до вечора ходимо і зроняємо сльози осуду свого.
Жили
німими в час той, але знали, що час прийде,
коли в січі підемо на ворогів —
чи то греків, чи гунів,
тих бо маємо захомутати і стриножити.
І не стане
нам ворога, як мерзості перед очима нашими.
Галаріх бо заплатив за те,
і
маємо примусити Хорсун заплатити
за сльози дочок наших уведених і синів, у
рабство взятих.
Плата бо та не срібна і не золота,
бо одсічені голови
їхні на чіпи тут настромимо.
7г
Так будемо родами тими, бо бреше псина
грецька,
і лис хитрощами одвернув нас од трави нашої.
А ту маємо
приймати, поки й сонце крутиться,
бо то була наша мета вчитися цьому і не
зруйнувати його.
Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського
Аскольд злий прийшов на нас.
То стрепенися, народе мій, од сплячки
і в злагоді йди до стягів наших.
А захистить нас од ворогів на Русі
могутній Сварог наш,
не інші боги.
А крім Сварога, не маємо нічого, лише
смерть.
Але й та не страшна, коли Щеком названі.
Се небо кличе нас, і
йдемо до нього.
Ідемо, бо Мати наша співає пісню ратну,
і мусимо стати
послухати її,
аби самим не їсти трави і худобу грекам не давати.
Бо ті
нам каміння в їжу гризти дають,
тому бо зуби маємо тверді і гострі.
Ті
нам казали, що ми звірі і рикаємо вночі,
наводячи страх на людей, тобто
греків...
Питають нас народи, хто ми.
А ми відповідаємо, що ми люди
нерозумного краю,
і правлять нами греки і варяги.
Та й що скажемо дітям
нашим?
Як нам буде казати, коли навіч полон,
коли й самі узнають про
нього?
Отож збираймо дружину до стягів наших.
І скажемо так: не маємо ні
їжі, ні житва,
будемо все на полі брати.
Що візьмемо від греків, те й
будемо їсти;
а не візьмемо — не будемо їсти.
Бо Мати наша співає над
нами.
І мусимо стяги наші дати вітрам тріпати.
І кіннота, степами
скачучи,
нехай порох підіймає воєнь за нами,
і ворогам дамо дихати
ним.
У той день була наша перша битва,
і двісті (воїнів) загинуло за
Русь.
Вічна їм слава!
І йшов до нас народ, хоч і не було в нас
бояр.
Але хай приходять до нас.
7д
То й справимо тризну славну по
ворогах
і налетімо соколами на Корсунь.
І братимемо їжу, і добро, і
худобу, ще й полонених греків.
Ті знають нас, як злих, а самі добрі на
русь.
Але тьма не буде з нами, а з тими,
які, чуже беручи, кажуть, що
добро діють.
Отож не будемо такими, як вони,
Єдиний воєвода наш
Ясун,
а тому надихаймося на труд наш,
щоб перемогти ворогів до
єдиного.
Як соколи, нападемо на них
|
