ЛЕГЕНДИ З "ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ"
* *
*
Після потопу, отже, три
сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет
.
І дістався схід Симові:
Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж до [города] Рінокорури, —
як ото сказати, від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і Мідія, і Євфрат-ріка, і
Вавілонія, [і] Кордуена, і Ассірія, ; Месопотамія, Аравія Старіша, Елимаіс, Індія,
Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія
вся.
Хамові ж дісталась
південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга Ефіопія, з якої
витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, [город] Фіви, Лівія,
прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, Масурія, Маврітанія,
котра є навпроти [города] Гадіра. А [з країв], що є на схід, він узяв Кілікію,
Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, Лікію, Карію, Лідію, Місію
другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І острови також він узяв: Сардінію,
Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають
Нілом.
Яфетові ж дісталась
північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія,
Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [город] Дервія, Сарматія,
Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія,
Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірія, Слов'яни,
Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сі|цілію,
Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину
азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і
Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на північних сторонах:
Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого
Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волхов. Волга, що
йде на схід у частину Симову.
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь,
мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва. зимигола, корсь, летьгола
, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю
сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на
захід — до землі Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї,
нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни. німці, корляги, венедиці,
фряги та інші. Вони сидять [одні коло одних] од заходу до півдня і сусідять з
племенем Хамовим.
Сим же, Хам
та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати анікому в
братній уділ, і жили кожен у своїй
частині.
І був [тоді] один
народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у дні Іоктана й Фалека
спорудити башту до неба. І, зібравшись на містині поля Сенаар зводити башту до
небес і город навколо неї Вавілон, будували вони башту сорок літ. І не була вона
завершена, бо зійшов господь бог глянути на город і на башту і сказав господь: «Се
народ один і мова одна». І змішав бог народи і розділив на сімдесят і на дві мови,
і розсіяв [їх] по всій Землі. По змішанні ж народів бог вітром великим розвалив
башту, однак є останок її межи | Ассірією і Вавілоном; і є він у висоту [?]. а в
ширину 5433 лікті. Багато літ держиться останок
той.
Після того ж, як було
розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини —
південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і
две народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський —так звані
норики, які є слов'янами.
По
довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині угорська земля і
Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі прозвалися іменами своїми, —
[од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення
Морава, і прозвалис моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни:
білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і
осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і
прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі
ляхи [прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші —
поморянами.
Так само й ті ж
слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо
осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а
інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в
Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися
полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися
своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його
Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і
назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й діста-логічного зв'язку
з першою і перенесе- ли [свою] назву слов'янські письмена
.
Коли ж поляни жили особно
по горах сих [Київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у
Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті
[можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов
і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море
Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму
прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-
море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і
плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у
море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається
сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по
Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні —
у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж — і до племені Хамового. А Дніпро
впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля
нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.
*
* *
Як ото говорили,
коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од
Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове,
і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами
на березі.
А на другий день,
уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на
сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне
бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І,
поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по
Дніпру вгору.
І прибув він до
словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих, — який їхній обичай,
і як вони миються і хвощуться, — здивувався
їм.
І пішов він у Варяги, і
прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне
бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев'яні. І розпалять
вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть
віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А
обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж
їх не мучить, а самі вони се' мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це
чувши, [римляні] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп .
* *
*
Коли ж поляни жили особно і
володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили
кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то
було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому
— Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз
Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на
третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на
честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города
ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони
мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в
Києві й до
сьогодні.
Інші ж, не знаючи,
говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони
Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не
ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не
знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото
розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при
котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до
Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом
своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці
городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав
живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут
скончалися.
* * *
Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і
стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були
усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі
собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по
праву».
Пішли вони за море до
варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а
другі — норманами, англа-ми, інші — готами, — отак і ці. Сказали русі чудь,
словени, кривич і весь: «Земля наша велика і щедра , а порядку в ній нема.
Ідіть-но княжити і володіти
нами».
І вибралося троє
братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до
словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а
другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] Ізборську. І од
тих варягів дістала [свою] назву Руська земля
.
А по двох літах помер
Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера]
Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він
тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому —
Полоцьк, тому — Ростов, другому — Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні.
Перші насельники в Новгороді — словени, а в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря,
у Білоозері — весь, в Муромі — мурома. І тими всіма володів
Рюрик.
І було в нього два
мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти]
до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони
на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі],
сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А
ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір
зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти
Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.
* *
*
І приспіла осінь, і
спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на
нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться
померти?» І сказав йому один ві(щун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на
нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді
[не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього». І повелів він годувати
його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його,
поки й на Греків пішов.
А
коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він коня
свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І
призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив
був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив
віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а
я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав
він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і]
посміявся, мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він
ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в
ногу.
І з того розболівшись,
він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли
його на горі, що зветься Щековицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається
могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три .
* *
*
Сказала дружина Ігореві:
«Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею , а ми — голі. Підино, княже, з
нами по данину, хай і ти добудеш, і
ми».
І послухав їх
Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і
чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город
[Київ].
Та коли
він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною
додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з
невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше
майна.
Коли ж
почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і
сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не
уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас
погубить».
І
послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси
всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города
Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований
був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до
сьогодні.
Ольга ж перебувала
в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був
Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин
.
І сказали
деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за
князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали
деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони
під Бори-чевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на
Подоллі не сиділи люди, а на
Горі.
Город же
Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі,
де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза
городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків , — за святою Богородицею
над горою, — саме тут був терем кам'яний
.
І розповіли
Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі
гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга:
«Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас
Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як той
вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про
Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім'я йому було Мал, князю
деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже
не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в
човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не
поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть
вас у човні». І відпустила вона їх у
човен.
Ольга тим
часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І
назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни],
кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на
конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали
кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче |
[йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки,
величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги,
і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила
їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І
повеліла вона засипати їх живими, і засипали
їх.
І пославши
Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до
мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять
мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать
Деревлянську землю, і послали по
неї.
Коли ж деревляни
прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до
мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали
митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут
згоріли вони
всі.
І послала
вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів
много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і
вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А
Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по
мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як
вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла
Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є
друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з
дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам
своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І
посікли їх п'ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки
їх.
Початок
княжіння Святославового
У РІК 6454 [946]. Ольга з
сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю.
І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом
Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо
був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд:
«Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за
князем».
І
перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга
кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її,
і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко
боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б
їм] здатись.
І
стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так:
послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи
здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви
хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй]
сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа
свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа
свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила
тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини
і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти
хочеш од нас? | Ми раді дати і медом і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас
нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три
голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій,
а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож дайте мені се
мале».
Деревляни ж
раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і
послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте
мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город
свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [пр все] людям. І
обрадувалися люди в
городі.
Ольга тим
часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм]
кожному голубові й горобцеві прив'язат трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки
[і] ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли
смерклося, воям своїм пустити голубів і
горобців.
Голуби ж
і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, —
і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли . І не було двора, де б не
горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города,
і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
А як узяла вона город, то спалила
його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в
рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.
|
