ОЙ ЧИЄ Ж ТО ЖИТО, ЧИЇ Ж ТО ПОКОСИ
 
           Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,
           Чия то дівчина розпустила коси?
           Коси розпустила, гулять не ходила,
           Молодого хлопця навік полюбила.
           Проводжала мати сина у солдати,
           Молоду невістку в поле жито жати.
           Жала вона, жала, жала — не дожала
           І до сходу сонця тополею стала...
           Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
           Де ж моя дружина, що не йде стрічати? —
           Не питайся, сину, про свою дружину,
           Бери топір в руки — рубай тополину.—
           Як ударив вперше — вона й похилилась,
           Як ударив вдруге — вона й попросилась:
           — Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,
           На моєму листі спить твоя дитина.—
           Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
           Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

ЧОРНА РІЛЛЯ ЗАОРАНА
 
           Чорна рілля заорана, гей, гей?
           Чорна рілля заорана
           І кулями засіяна, гей, гей!
           І кулями засіяна.
           Білим тілом зволочена
           І кровію сполочена.
           Вітер віє по долині,
           Лежить вояк на купині.
           Накрив очі китайкою,
           Китайкою червоною.
           Ані труни, ані ями,
           Ані вітця, ані мами.
           Ані йому задзвонити,
           Ані йому затужити.
           Дзвонять коні копитами,
           А вояки острогами.
           Летить ворон з чужих сторон,
           На могилу усідає,
           Очі йому випиває,
           Ходить мати, гукаючи,
           Свого сина питаючи.
           — Ой я твого сина знаю,
           Бо я з його попас маю.
           — Скажи мені, ворон милий,
           Чи мій синок іще білий?
           Чи ще оченьки ясненькі,
           А чи уста рум'яненькі?
           — Вже його уста синенькі,
           Його личко вже чорненьке,
           Я  по личку присідаю,
           Очі йому випиваю.