ВЕСНЯНКИ
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля
квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
Веселе
сонечко блистить,
Проміння щердо ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом
небеса,
Витьохкують пташки...
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня
ця краса
Смердючі болячки.
II
Знову, ластівочко-серце,
Ти
вернулась, знов звила
В нас під хатою кубельце...
Заспівай же, де
була?
Розкажи: чи й там, як тута,
Пекло скрізь — ні верть, ні
круть:
Люди носять рабські пута,
У чужій кормизі мруть?
Світлі
поклики колишні
До братерства та рідні,
Мов ті дріб'язки залишні,
Затопталися в багні?
Крук недолі над всім кружить,
А соборйще
панів,
Знавіснівши, гірко тужить,
Що, бач, мало
кайданів?
Розкажи: чи й там, як тута,
Замість праці все
слова;
Люд бездольний в пітьмі плута,
На наймитів
упова?
III
Сумно заспівала
Ластівочка люба
На питання
ті:
—Скільки світа знала,
Скрізь панує згуба,
Люд —
узаперті.
Мість 1 любові — злоба;
Брат піднявсь на брата,
Душить за шматок,
Та ніде пригноба
Не справляє свята,
Як-от ваш куток!
Ніде розбратання
Посеред громади
Не
було, як тут.
Ниці2 почування,
Продажність та зради
Не кули
більш пут.
Нi в якій країні
Брак самопошани
Так людей не
жер,
Як у вас донині...
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не
вмер! —
З отим словом втіхи
Пісенька зніміла,
В небі
віддалась.
У блакить з-під стріхи
Ластівочка
мила
Пурхнула-знялась.
IV
Правду мовила пташина;
Чи
на добре ж, чи дарма?
Перед нами — домовина,
Сором вічного
ярма.
Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг,
У провалля себе пхаєм,
Грунт пускаємо з-під ніг.
Та не пізно:
є поправа,
Певен я — минеться все;
Ще заблисне наша слава,
Праця
вгору піднесе.
Тільки треба сил та труду,
Щоб не згинути цілком,
Не стогнать до віку-суду
Під вельможним
канчуком.
V
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе
робітників рідна земля...
Віра, впотужнена словом науки,
Хай нас міцніш
окриля!
Більше уваги до власного горя,
Більше любові до люду свого!
Близько — загибель... зника наша зоря...
Чого ж нам ждати,
чого?
VI
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом
творчості все онови;
У нарузі країна нещасна...
З муки-смерті її
відживи!
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні
осторонь!
Одігнала надовго ти хвижі,
Розбудила надії та сни.
Баглаї 3 — ці воріженьки хижі,
Так послизнуть нехай і
вони!
Розцвітайся та нас із могили
До живого життя підведи,
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!
'
Мість — замість.
2 Ниці — підлі, негідні.
3 Баглаї — неробство, лінощі.
ЗА РІЧКОЮ ВОГНІ
ГОРЯТЬ
За
річкою вогні
горять,
Там
татари полон
ділять.
Село наше
запалили
І
багатство
розграбили.
Стару
неньку зарубали,
А миленьку в полон
взяли.
А в долині
бубни гудуть,
Бо
на заріз людей
ведуть:
Коло шиї
аркан в’ється,
І
по ногах ланцюг
б’ється.
А я,
бідний, з
діточками
Піду
лісом стежечками,
—
Нехай йому із
водою…
Ось-ось
чайка надо мною.
ОЙ ЛЕТІЛА ЗОЗУЛЕЧКА ПОНАД ГОРИ Й СЕЛА
(Пісня про скасування
кріпацтва)
Ой летіла зозулечка
Понад гори й
села;
Чогось наша
громадочка
Смутна
й невесела.
Ой летіла
зозулечка
Та й
стала кувати;
Ой
сходися,
громадочко
Щось
маю казати!
Щось я маю вам
казати
Та ще й
говорити,
Це
будете, люди
добрі,
Панщини
робити!
Ой кувала
зозулечка,
Кувала
й кувала,
Та як
тая панщиночка
З
села утікала.
Ой летіла дика
качка,
Сіла в
очереті,
Ой
тікала панщиночка
Від панів в
вереті...
Як тікала
панщиночка,
Аж
гори тряслися,
А
за нею вражі
ляшки:
«Панщино,
вернися!»
Ой тікала
панщиночка
Горами
й лісами,
А за
нею два ляшечки —
Оба з паличками.
Догонили
панщиночку
На
залізнім мості:
«Ой вернися,
панщиночко,
До
нас на рік в
гості!»
«Доти я вам
була винна,
Доти
вам робила,—
Громада 'ня відправила
—
Вступити м
повинна!»
Покидайте,
мосце-пане,
Ту
гербату пити,
Беріть ціпи й граблі в
руки
Та йдіть
молотити!»
«Ми не вмієм
молотити,
Наші
жінки жати...»
Мацу-мацу по кишенях
—
Нема ся чо'
взяти.
Доки були пани,
пани —
Нагай за
плечима,
А тепер
в них білі воші
З
чорними очима.
|
