КАРМАЛЮКОВА
ГОРА
Біля
села Гуменці тече невеличка річка, а понад річку гай. Гай зелений, густесенький.
Він підіймається на високу гору. Цю гору називають Кармалюковою. Її знають багато
людей. Колись на цій горі знаходили собі допомогу багато
людей-бідняків.
Пролетіла селами чутка, що
з'явився на цій горі дуже хоробрий, справедливий отаман Кармалюк. Люди говорили,
що він панів карає, а бідним допомагає, від багатих бере, а бідним дає. І пішли
люди до Кармалюка, щоб разом з ним за вкрадену правду боротись. Але не всіх брав
Кармалюк у свої загони. Він відбирав найхоробріших, найсміливіших, тих, що не
пожаліють свого життя за правду.
Зібравши
хоробрих побратимів, Кармалюк водив їх на панів — кривдників людських карати, а
людям правду розказувати, навчав, як з кривдою на двобій ставати. А пристановищем
Кармалюка стала гора. В ній були чудові палати, самоцвітами і золотом обсипані.
Боялись пани повстанців, як вогню. Викликали вони на Кармалюка військо. Те військо
шукало по лісах за Кармалюком, але знайти його не могли. А то рідна земля ховала
своїх синів.
Та розвідали якось пани, де
Кармалюк притулок має, і захотілось їм скарби забрати і Кармалюка впіймати.
Озброїли пани військо величезне і підійшли до самої гори. Відкрились перед ними
двері, що вели в глиб палацу. Кинулись пани скарби забирати, але раптом захиталась
розгнівана гора і закрився вихід. Так і щезли ті пани. А славний отаман Кармалюк
пішов у густі ліси і ще довго допомагав бідним
людям.
А гору відтоді називають
Кармалюковою.
ЯК МАТИ СТАЛА
ЗОЗУЛЕЮ
Були
собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік
застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона
застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й
у неї пересохло в горлі, мовила тихо до
дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені
води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так
хочеться.
— Нема в хаті води,— одказують
діти.
— Візьміть глечик,— каже мати,—
підіть до річки та й наберіть
води.
Одізвався старший
хлопець:
— Я не маю чобіт, нехай іде
сестра.
Мати до
дочки:
— Піди, доню, принеси мені
води.
— Я не маю хустки завинутися. Нехай
іде менший.
Просить мати меншого
сина:
— Піди, Івасику, принеси мені
водички.
— Я не маю в що вдягнутися,—
одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій
матері води.
Пішли діти надвір, граються,
а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший
хлопчина саме вбіг у хату, бачить -- мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і
сестрички:
-- Наша мати стає зозулькою,
хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для
неї.
Схватили діти хто що: глечик,
кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать
навперебій:
— Мамочко, мамочко, пий
воду.
А мати вже вся обросла пір’ям, стала
зозулькою, одлітає од хати:
— Ку-ку,
ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку,
ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею
бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах
стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали
отоді з ніг дитячих.
А мати назавжди
одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.
|
