Среда, 18.09.2019, 05:54
Приветствую Вас Гость | RSS

Школьник

Меню сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Анализ страниц сайта

Каталог статей

Главная » Статьи » Украинское народное творчество » Народні думи

Народні думи
ДУМА ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ
            
           Ой та то ж не пили пилили
           І не тумани вставали,
           Як із землі турецької
           Та із віри бусурменської
           З города Озова, з тяжкої неволі
           Три брати утікали.
           Що двоє та брати кінних,
           А третій піший-пішаниця,
           Що як він чужий-чужениця,
           За кінними біжить-підбігає,
           На сире коріння
           Та на біле каміння
           Ніжки свої козацькі молодецькі посікає
           Та сліди свої кровію заливає,
           До кінних братів добігає,
           За стременечка хапає,
           Словами промовляє:
           «Станьте ж, братці, коней попасіте,
           І мене підождіте,
           І з собою на коней возьміте,
           До городів християнських хоч мало підвезіте.
           Та й нехай же я буду знати,
           Куди в городи християнські до отця, до матері
           доходжати».
           І ті брати теє зачували
           Та словами промовляли:
           «Братику наш менший, милий,
           Як голубонько сивий!
           Що ми самі не втечемо
           І тебе не ввеземо,
           Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
           То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках
           минати,
           А нас, кінних, буде доганяти,
           Стріляти й рубати
           Або живцем у полон завертати.
           Як жив ти, здоров будеш,
           То й сам в землю християнську прибудеш».
           І тії брати сеє промовляли,
           Відтіль побігали.
           А менший брат,
           Піший -пішаниця,
           За кінними братами уганяє,
           Коней за стремена хапає,
           Та словами промовляє,
           І сльозами обливає:
           «Братики мої рідненькі, миленькі,
           Як голубоньки сивенькії
           Коли ж, братці, не хочете ждати,
           Хоч одно ви милосердіє майте:
           Назад коней завертайте,
           Із піхов шаблі виймайте,
            мені з пліч голову здіймайте,
           І тіло моє порубайте,
           В чистім полі поховайте,
           А звірям і птицям на поталу не оддайте».
           І тії брати сеє зачували
           Та словами промовляли:
           «Братику милий,
           Голубонько сивий!
           Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
           Що наші мечі на тебе не здіймуться,
           На дванадцять частей розлетяться,
           І душа наша гріхів до віку не викупиться.
           Сього, брате, нігде ізроду не чували,
           Щоб рідною кровію шаблю обмивали
           Або гострим списом опрощеніє брали».
           «Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
           То прошу вас, братця,
           Як будете до байраків прибувати,
           Тернові віття в запілля рубайте,
           А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
           То вже два козаки у байраки уїжджає,
           Середульший же брат милосердіє має,
           Терновії віття верхи істинає
           І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
           Отоді ж то до Савур-могили добігали.
           І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
           І свого меншого брата, пішого- пішаницю, піджидали.
           А менший брат, піший-пішаниця,
           До тернів, байраків добігає,
           Терновії віття у руки бере-хапає,
           До серця козацького прикладає
           Та сльозами обливає:
           «Осюди же то мої два братики кінних прибігали,
           Терновії віття в тернові стинали,
           А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
           В признаку кидали,
           Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі
           В городи християнські
           До отця, до матері,
           До роду утікати».
           Тут сеє промовляє,
           Відтіль побігає,
           Із байраків, із мілюсів вибігає:
           Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
           Тільки поле леліє,
           А на йому трава зеленіє.
           Та став же старший брат та середульший
           На полівку вибігати,
           На степи високі,
           На великі дороги розхіднії,
           Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
           І меншому брату у признаку покидати.
           То став же середульший брат
           До старшого брата словами промовляти:
           «Нум, брате, із себе зелені жупани скидати
           І червону та жовту китайку віддирати,
           А нехай та нехай же він, бідний, знає,
           Куди за нами, кінними, утікати».
           То старший же брат до середульшого брата став гордо
           промовляти:
           «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке
           На шматки драв
           Та меншому брату у предмету давав!
           А як же він жив-здоров буде,
           То сам в городи християнські
           Без наших предметів усяких прибуде».
           То середульший брат милосердіє має,
           То він із свого жупана
           Червону та жовту китайку видирає
           І по шляху стеле-покладає,
           А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
           Та став же середульший брат
           До старшого брата словами промовляти:
           «Братику мій старший, ріднесенький,
           Як голубонько, сивесенький!
           Тут же трави зелені,
           І води здорові,
           І очерети вдобні,
           Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного
           Своїх коней попасімо,
           І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
           І на коні возьмімо,
           До городів християнських трохи підвезімо,
           Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
           Буде знати, куди в городи християнські
           До отця, до матері доходжати».
           То став же брат старший до середульшого промовляти:
           «Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
           Чи сириця в руки не в'їдалась?
           Що як будемо, брате,
           Свого пішого меншого брата піджидати,
           То буде з города Озова
           Велика погоня уставати,
           То буде нас, кінних, доганяти,
           То буде нас на три штуки рубати
           Або в гіршу неволю живцем завертати,
           То буде же нашого брата меншого, пішого,
           У тернах і байраках на спочині минати.
           То ми свого брата меншого не ввеземо
           І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
           То став же пішоходець із тернів виходити,
           То став червону китайку находити,
           Та у ручки бере-хапає,
           Словами промовляє:
           «Недурно червона китайка по шляху валяє,
           Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких
           В живих на світі немає.
           А коли б же я міг знати,
           Чи їх постріляно, чи їх порубано,
           Чи живими в руки забрано,
           Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
           Тіла козацького молодецького шукати.
           Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,
           Звірям і птицям на поталу не оддати».
           На шлях Муравський вибігає,
           Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди
           забачає,
           Та побило меншого брата в полі три недолі:
           Одно — безвіддя,
           А друге — безхліб'я,
           А третє — буйний вітер у полі повіває
           Та бідного козака з ніг валяє.
           До Савур-могили прибуває,
           І на Савур-могилу ісходжає,
           І там собі дев'ятого дня спочивок має.
           Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає
           І мало-немного спочиває,
           І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
           І орли-чорнокрильці налітали,
           В головах сідали,
           Хотіли заздалегоди живота темний похорон
           одправляти.
           То він їх забачає
           Та словами промовляє:
           «Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
           Гості мої милі,
           Хоч мало-немного підождіте,
           Поки душа козацька з тілом розлучиться.
           Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
           Із-під лоба чорні очі висмикати,
           Попід зеленими яворами ховати
           І комишами укривати».
           І мало-немного спочивав,
           От руками не візьме,
           Ногами не піде,
           Ясно очима на небо не згляне,
           На небо взирає і тяжко вздихає:
           «Голово ж ти моя козацька!
           Голово ж ти моя молодецька!
           Бувала ж ти у землях турецьких
           І в вірах бусурменських,
           А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибаю».
           Та став же він на Савур-могилі спочивати
           І на небо взирати,
           Доброї години вижидати.
           Важенько вздихає
           Та словами тихо промовляє:
           «Ой горе бідній сиротині, не пивши,
           А ще й к тому і не ївши,
           Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
           А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову
           покладати».
           Цеє промовляє
           І головку свою козацькую ісклоняє.
           Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
           Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
           То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та
           пожирати,
           І став же він ще мало-маненько своїми очима
           вовків-сіроманців забачати,
           Став він до них стиха промовляти:
           «Любі вовки-сіроманці,
           І ви, орли-чорнокрильці,
           Погодіте ж ви, спочивайте,
           Козацького тіла молодецького не терзайте,
           Поки душа з тілом розлучиться.
           Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати
           І будете мої очі із лоба виймати,
           А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати
           Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
           Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
           Ой не чорная хмара налітала,
           Не буйні вітри війнули,
           Як душа козацька з тілом розлучалась.
           Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
           І тіло козацьке молодецьке жвакували,
           І орли-чорнокрильці налітали,
           В головах сідали
           І чорні очі із-під лоба висмикали;
           Ще й дрібная птиця налітала,
           Коло жовтої кості тіло обдирала;
           Ще й зозулі налітали,
           В головах сідали,
           Як ріднії сестри кували;
           Ще й вовки-сіроманці находжали
           І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
           Попід зелененькими яворами ховали,
           Комишами укривали
           Та жалібно квилили і проквиляли —
           То ж вони козацький похорон одправляли.
           Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,
           Стала їх темная нічка обнімати,
           То став же старший брат
           До середульшого брата словами промовляти:
           «Станьмо, брате, тута —
           Тут могили високі,
           І трава хороша,
           І вода погожа.
           Станьмо ж, брате, хоч мало-немного
           Коней попасімо;
           Станьмо, брате, поки сонце обігріє,
           Чи не прибуде к нам брат наш менший,
           Піший-піхотинець:
           Тоді ж на його великоє усердіє, маю
           І всю добичу іскидаю,
           А його, пішого, межи коні хапаю».
           «Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
           Уже дев'ятий день минув,
           Як хліб-сіль їв і воду пив,
           Досі на світі немає».
           Отоді ж вони коней пустопаш попускали
           І кульбаки під себе постеляли,
           А оружжа по комишах поховали
           Та безпечно спать полягали,
           Світової зорі дожидали,
           Як став же божий світ світати,
           Стали вони на своїх коней сідати,
           Через річку Самарку в городи християнські утікати,
           То став же старший брат до середульшого словами
           промовляти:
           «Що як будем же ми свого брата найменшого тут
           наджидати,
           То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
           переймати,
           То будуть нас стріляти та рубати
           А лібо живцем у плін завертати».
           Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
           То середульший же брат милосердіе має,
            Він же до свого брата добрими словами промовляє:
           «Братику мій милий,
           Голубчику сивий!
           Тут же трави зелені і очерети угодні,
           Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок
           даймо,
           А на зеленій траві їх попасаймо».
           Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,
           Стали тії козаки із коней уставати
           І своїх добрих, коней у пустопаш пускати.
           Вони рушниці свої у комиш поховали,
           А самі собі кульбаки у голови поклали
           І безпечно спати полягали,
           Ранньої зорі дожидали.
           То скоро вони ясною зорею вставали
           Та своїх добрих коней засідлали,
           Отоді-то найстарший брат милосердіє мав
           То словами істиха промовляв:
           «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
           До нас він сюди прибував,
           Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
           А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою
           взяв».
           То середульший же брат теє зачуває,
           То до свого старшего брата словами промовляє:
           «Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою
           взяти,
           Як він же за нами гнався
           І на коні прохався,
           А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата
    і повік його не видати —
           Що вже дев'ятий день минає,
           Як хліб і сіль він поїдав».
           То це вони промовляли
           І своїх добрих коней дальше поганяли.
           То вже не сизі орли заклекотали,
           А то ж турки-яничари бідних двох козаків та коло
           могили хапали,
           Постріляли їх і порубали,
           А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.
           Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
           А третього, найменшого,
           Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
           А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
           А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!
Категория: Народні думи | Добавил: Kisa (24.04.2009)
Просмотров: 596 | Теги: Народні думи | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Облако тэгов

Copyright MyCorp © 2019
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz