за назвою Воїнь. І допоминався од нього Володимир про те багато, щоб вернув він
йому челядь, але він не вернув йому челяді його. За це й послав він на нього
литву, і пустошили вони довкола Любліна, і захопили челяді безліч, і, набравши
здобичі, пішли тоді назад із
честю.
А після цього прийшла
рать Львова і Володимирова з честю великою, узявши здобичі многе-множество. І тоді
розійшлися вони кожен до себе.
І
У вище ж згадані
роки, коли Лестько взяв Перевореськ, город Львів, ляхи пустошили також коло
Берестія по [ріці] Кросні, і взяли десять сіл, і пішли назад. Берестяни тоді
зібралися і гнали вслід за ними, хоча ляхів було двісті, а берестян сімдесят, бо
був у них воєвода Тит, що всюди славився мужністю — на ратях і на ловах. І, отож,
догнавши їх, билися вони з ними, і за божою милістю побідили берестяни ляхів, і
вбили їх вісімдесят, а інших захопили, а здобич їхню вернули назад. І тоді прийшли
вони в Берестій із честю, славлячи бога і пречистую його матір в усі віки. Та ми
після цього до попереднього
повернемось.
Коли йшов
окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то]
Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору 362, яку
[можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо
водив його гнів божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а
потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так
казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі
своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений
богом.
А Болеслав-князь і
пізніше був усе ще сповнений свого недоумства, і не переставав він зло творити
Володимирові-князю і Юрієві. Тому Володимир і Юрій почали удвох рать свою
споряджати на Болеслава, а Володимир, пославши [своїх мужів], і литву підняв. І
тоді рушили вони всі, і Юрій-князь із ними теж пішов на Болеслава. Але коли були
вони в [городі] Мельниці, то прислав до нього, [Юрія], отець його Лев [посла],
кажучи йому так: «Сину мій Юрію! Не ходи сам із литвою. Убив я князя їх Войшелка.
Іще захочуть вони помсту вчинити». І Юрій не пішов, згідно з отчим словом, а
послав рать свою. І тоді, пішовши, узяли вони Сохачев-город, і набрали і в ньому
добра багато й челяді, а решту 363 порубали. І так | набрали вони здобичі і пішли
до себе.
У рік 6791 [1283]. А
пізніше ж захотів піти окаянний і нечестивий Телебуга 364 на Ляхів. І зібрав він
силу велику, — бо забув він про кару божу, що збулась над ним в Уграх і про що ми
попереду сказали 365, — і прийшов до Ногая. Та була межи ними обома неприязнь
велика, і Телебуга послав [послів] до задніпровських князів і до волинських, — до
Льва, і до Мстислава, і до Володимира, — велячи їм піти з собою на війну; тоді ж
були всі князі в неволі татарській. І так рушив Телебуга на Ляхів, зібравши силу
велику.
І коли прийшов він до
[ріки] Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля
мимо Крем'янця до Перемиля. Тут його зустрів Володимир-князь із питтям і з дарами
на [ріці] Липі. А після цього догнав його Лев-князь коло [села] Бужковичів і з
питтям, і з дарами. А коли ж прийшли вони на бужківське поле, то тут оглянули свої
полки, і князі думали, що їх переб'ють, а городи візьмуть. Але звідти пішли вони
до [города] Володимира і стали на [селі] Житані, а Телебуга поїхав оглядати город
Володимир; інші ж говорять, що ніби він і в городі був, та це
невідомо.
У неділю ж, після
Микулиного дня 366 на другий день, минули вони город. Бог ізбавив [од них] своєю
волею, і не взяли вони города, але насильство велике чинили в городі і пограбували
добра незчисленне множество і коней. І тоді нечестивий Телебуга пішов у
Ляхи.
Але зосталися другі
татари коло Володимира годувати охлялих коней, і ці зробили пустою землю
Володимирську. Не давали бо вони навіть із города вийти за покормом, а якщо хто
виїхав, — [то] тих побили, а других захопили, а інших обдирали і коней однімали. І
в городі померло в облозі, за гнівом божим, незчисленне
множество.
А коли Телебуга
ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином
своїм Юрієм [і] з своєю ратптю, а Мстислав зі своею раттю, а Володимир зі своєю
раттю. І, отож, рушили вони до [города] Завихвоста, і прийшли до ріки до Вісли.
Але ріка не стала була, і не могли вони її перейти, і пішли вони в верх її до
[города] Судомира, і перейшли Сянріку по льоду. Тут же, на Сяні, Володимир
вернувся од них назад, а Віслу вони перейшли по льоду вище від Судомира. І пішли
вони приступом до города з усіх сторін, але не досягли нічого. І стали вони
пустошити землю Лядську, і перебували в ній десять
днів.
Телебуга тим часом
хотів іти до Кракова, але, не дійшовши до нього, вернувся у [городі] Торжку, бо
вість прийшла йому, що Ногай попередив його до Кракова прийти. І через це постала
межи ними обома ще більша неприязнь, і тоді, не зустрівшись із Ногаєм, він пішов
назад на Львову землю, на город на
Львів.
І стояли вони на
Львовій землі дві неділі, кормлячись [і] не розоряючи, але не давали вони навіть
із города вийти за покормом. Хто ж виїхав із города, — [то] тих вони побивали, а
других захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од морозу померли, тому що
була зима люта вельми. І зробили вони пустою землю
всю.
Се ж навів [їх] на нас
бог за гріхи наші, караючи нас, щоби покаялися ми за лихі свої і беззаконні діла.
А іще ж і накінець нашле він на нас гнів
свій.
І померло в городах в
облозі незчисленне множество, а інші померли в селах, вийшовши з городів, після
того, як пішли нечестиві агаряни. Та ми до попереднього
повернемось,
Ногай же
окаянний не пішов із Телебугою у Ляхи одною дорогою, тому що була межи ними обома
неприязнь велика, а пішов своєю дорогою на Перемишль. Та коли він прийшов до
города Кракова, то, не досягнувши біля нього нічого, так само, як і Телебуга коло
Судомира, пустошив він землю Лядську. А з Телебугою він не зустрічався, тому що
боялися вони обидва, той — сього, а сей — того. І тоді пішли вони назад у свої
вежі: Телебуга пішов своєю дорогою назад, а Ногай — своєю
дорогою.
Тої ж зими і в Ляхах
був мор великий: померло їх незчисленне множество.
А коли одійшли Телебуга і
Ногай, Лев-князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено,
побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною
тисяч.
У рік 6792 [1284]. Тої
ж зими у Юрія-князя у Львовича помер син, на ім'я Михайло 367, який був малим. І
плакали по ньому всі люди, і, опрятавши тіло його, положили його в церкві святої
Богородиці в Холмі, що її спорудив був прадід його, великий князь Данило-король
368, син Романів.
Тої ж зими
не тільки в одній Русі був гнів божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах
.вимерло все — коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося
нічого.
У рік 6793 [1285].
Тої ж зими, як настав [початок] року 369, почали розповідати, що в Німцях,
вийшовши [з берегів], море потопило землю, за гнівом божим. Більше шістдесяти
тисяч 370 душ потонуло, а церков кам'яних — сто і одинадцять, опріч
дерев'яних.
Того ж року
Лестько Казимирович, пославши військо своє, пустошив [землю] князя Кондрата
Сомовитовича. І князь Кондрат, зібравши дружину свою, гнав услід за ними і бився з
ними. І переміг він їх із божою поміччю, і багатьох побив із війська Лестькового
бояр і простих людей, і воєводу його вбив серадзького, Матія, а здобич, яку вони в
нього взяли, одібрав назад. І тоді вернувся він до себе з честю великою, воздаючи
хвалу і славу в трійці отцю і сину і святому духу і нині [і] в усі віки агіос
371.
У рік 6794 [1286]. Того
ж року ходила литва вся і жемоїть уся на німців до Риги. Але тим була вість [про
це], і збіглися вони в городи. Вони ж, [литва і жемоїть], прийшовши до города г не
досягнувши коло нього нічого, звідтіля ж рушили на Летьголу. І, доходивши [до]
города Медвежої Голови, але не досягнувши коло нього нічого, вернулися вони тоді
до себе, добувши мало
здобичі.
Коли ж почули се
торунські німці, що жемоїть уся пішла на Ригу, то рушили німці на Жемоїть,
помагаючи своїм німцям, і захопили їх незчисленне множество, а інших побили, і
тоді прийшли до себе із безліччю
здобичі.
Того ж
року преставився великий 1 князь Лестько Казимирович краківський. Єпископ же
[Фулко], і ігумени, і попи, і диякони, опрятавши тіло його i співавши належні
співи, положили тоді тіло його в Кракові-городі у церкві святої Трійці. І плакали
по ньому всі люди, бояри і прості, плачем
великим.
У рік 6795 [1287]. А
коли настала зима, [то] послав бог на нас меч свій, який служить гніву його за
умножения гріхів наших.
Коли
ото йшов [хан] Телебуга і [хан] Алгуй із ним великою силою, то з ними [йшли]
руські князі, — Лев, і Мстислав, і Володимир, і Юрій Львович, і інші князі многі,
— бо тоді були всі князі руські у волі татарській, покорені гнівом
божим.
І так рушили вони всі
вкупі 372, хоча Володимир-князь був слабий, тому що послана була на нього богом
недува незцілима. І коли вони йшли в Ляхи і дійшли до ріки, що зветься Сяном, то
Володимир-князь, занепокоївшись неміччю тіла свого, став слати [послів] до брата
свого Мстислава, так кажучи: «Брате! Ти бачиш мою неміч, що я знемагаю, а дітей у
мене нема. Тож даю я тобі, брату своєму, землю свою всю і городи по своїм животті.
І се даю я тобі при цесарях 373 і при його 374
рядцях».
Мстислав тоді вдарив
чолом перед братом своїм Володимиром, і послав Володимир [послів] до брата до Льва
і до синівця до Юрія з такими словами: «Осе я вам обом об'являю: дав я єсмь брату
своєму Мстиславу землю свою і городи». Лев же сказав Володимиру: «Так і гаразд, що
ти єси дав. Хіба мені домагатися од нього по твоїм животті? Адже всі ми ходимо під
богом. Аби мені дав бог зі своїм змогти справитися в сей
час».
А після цього послав
Мстислав [послів] до брата свого до Льва і до синівця свого [Юрія], так кажучи:
«Осе ж, брате мій, Володимир дав мені землю свою всю і городи. Ачей, захочеш ти
чого домагатися по животті брата мойого і свойого, — то ось тобі цесарі. Ось
цесар, а ось я. Мов зо мною: чого ти захочеш?» Лев, однак, не сказав на це слово
анічого.
Після цього ж пішов
Телебуга в Ляхи, і Аглуй із ним, [і] всі князі. А Володимира вернули назад, бо
жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті.
|
І приїхав він у
Володимир, і раді були всі люди, бачачи свого володаря, який приїхав благополучно.
І, перебувши кілька днів у Володимирі, став він мовити княгині своїй [Ользі] і
боярам: «Хотів би я доїхати до Любомля, бо досадила мені погань ся 375, а я
чоловік єсмь недужий. Я з ними не можу навіть говорити, бо пройняли вони мені уже
до печінок. А осе замість мене — єпископ-таки
Марко».
І поїхав він до
Любомля з княгинею і зі слугами своїми двірськими. Із Любомля поїхав він до
Берестія і, перебувши у Берести два дні, поїхав до Каменця. Тут же, в Каменці, і
лежав він у болісті своїй, і сказав княгині своїй і слугам: «Як тільки піде мимо
погань ся із землі, то й поїдемо до
Любомля».
А коли минуло
декілька днів, [то] приїхали слуги його до нього в Каменець, які ото були з
татарами на війні в Ляхах, і Володимир став розпитувати їх про Телебугу: «Чи вже
він пішов із землі Лядської?» І вони сказали: «Пішов». — «А брат мій Лев, і
Мстислав, і синовець мій чи здорові?» І вони сказали: «Господине! Живі всі і
здорові, і бояри, і слуги». І Володимир за це воздав хвалу богові. А [про]
Мстислава вони розказали, що пішов він із Телебугою на Львів. Тоді ж вони
розповіли: «Брат твій 376 оддає город Всеволож боярам і села роздає». І Володимир
був сильно обурений на брата свого, і став він мовити: «Осе лежу я в болісті, а
брат мій придав мені іще більшої болісті. Я іще живий єсмь, а він роздає городи
мої і села мої. Міг би вже по моїм животті
роздавати».
І послав
Володимир посла свого з жалобою до брата свого Мстислава, кажучи: «Брате! Ти мене
ані на війні 377 не взяв, ні списом мене не добув єси, ні із городів моїх не вибив
мене єсь, раттю прийшовши на мене, — а так чиниш ти надо мною! Ти мені брат єсь, а
другий мені брат — Лев, а синовець мені — Юрій. Я ж із вас трьох вибрав єсмь тебе
одного і дав тобі єсмь землю свою всю і городи по своїм животті. А за
мойого ж живоття не вмішуватися тобі ні в що. Бо се я учинив єсмь за гордість
брата свойого і синівця свойого, — дав єсмь тобі землю
свою».
Мстислав тоді сказав
брату своєму [через посла]: «Господине, — скажи, — брате! Земля — божа і твоя, і
городи твої, і я над ними не волен. Та я єсмь у твоїй волі, і дай мені бог мати
тебе за отця собі і служити тобі зо всею правдою до кінця мойого живоття. Аби ти,
господине, здоров був, бо більша мені надія на тебе, —
скажи».
І приїхав до
Володимира посол його в Каменець, передаючи мову Мстиславову, і Володимиру до
вподоби була мова та.
Після
цього ж поїхав він із Каменця до [городка] Раю. І коли перебував він тут, то став
мовити княгині своїй: «Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я
ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю
дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою рідную. Бог бо не дав мені
своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я
взяв єсмь її од матері її в пелюшках і
вигодував».
І послав він до
брата [Мстислава] єпископа свого володимирського Євсигнія, а з ним [боярина]
Борка-таки Олов'янця 378, з такими словами, кажучи йому: «Брате! Приїдь до мене.
Хочу я з тобою ряд учинити про
все».
Мстислав, отож, приїхав
до нього в Рай зі своїми боярами і зі слугами, і з ними — єпископ володимирський і
Борко Олов'янець 379. І став Мстислав на подвір'ї, і сказали Володимиру слуги його
380: «Брат твій приїхав». Той же лежав у болісті своїй, [та], почувши про братів
приїзд, встав, і сів, і послав по брата. Він тоді прийшов до нього і поклонився
йому, і Володимир став розпитувати його про Телебугу, як воно діялося в Ляхах і
куди він пішов із Ляхів. Він же розказав йому все по порядку, що було, і про
багато інших речей говорив із
ним.
Мстислав тоді пішов на
подвір'я, а Володимир послав до нього єпископа свого з Борком із Олов'янцем 376,
так кажучи: «Брате мій! На те ж я тебе, — скажи, — призвав єсмь, [що] хочу з тобою
ряд учинити про землю, і про городи, і про княгиню свою, і про сю дитину. Хочу я
також грамоти писати».
Мстислав же сказав єпископу брата свого: «Господине, — скажи, — брате мій! Я сього
чи хотів, щоб Мені домагатися твоєї землі по твоїм животті? Сього ні на серці моїм
не було. Адже ти [се] мені сказав єси був, коли ми в Ляхах єсмо були з Телебугою і
з Алгуєм. І брат мій Лев тута ж [був], і синовець мій Юрій. Ти ж, господине мій і
брате мій, прислав до мене, так кажучи: «Мстиславе, я даю тобі землю свою всю і
городи по своїм животті». Мстислав сказав також єпископу брата свого: «Господине,
— скажи, — брате! 380
Як
богові вгодно і тобі, що хочеш ти грамоти писати, — то воля божа і
твоя».
А коли єпископ прийшов
од Мстислава, передаючи мову братову, то Володимир повелів писцю своєму Федорцю
писать грамоти.
Князя Володимира заповіт
381
«Во ім'я отця і сина і
святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се
я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по
своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу
грамоту написав я брату своєму, таку саму. Хочу я також іще й княгині своїй писати
грамоту, таку саму».
«Во ім'я
отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і
святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту.
Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з
даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я
дав єсмь їй і село своє Городло 382 із митом, то люди як ото на мене робили 383,
так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті. Якщо буде [треба] князю
город ставити, то вони [нехай ідуть робити] до города, а побори і подать татарську
[нехай дають] князю 384. А [село] Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і
монастир свій [святих] Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я
купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка 385 і дав єсмь за нього п'ятдесят
гривень кун і п'ять ліктів шарлату та броні дощаті 386, і теє село я дав єсмь теж
[монастиреві святих] Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в
черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені is не
встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм
животті».
А після цього
послав Володимир до брата [єпископа свого], так кажучи: «Брате мій, Мстиславе!
Цілуй мені хреста на тім, що ти гґо моїм животті не одбереш од княгині моєї
нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її
неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її
оддати».
Мстислав тоді сказав
[єпископові]: «Господине, — скажи, — брате! Не дай мені бог того, щоби мені
одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені бог мати
свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш,
[то] аби її бог до того привів. Дай мені її бог оддати, як дочку свою рідную». І
на тім він хреста цілував. Діялося ж се Феодорової неділі
387.
Урядившися ж з братом,
[Мстислав] поїхав до [города] Володимира. А приїхавши у Володимир, поїхав він у
єпископію до [церкви] святої Богородиці і скликав бояр володимирських брата свого,
і міщан руських, і німців, і повелів передо всіма читати грамоту братову про
оддання [йому] землі, і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали
всі, од малого і до великого. Єпископ же володимирський Євсигній навіть
благословив Мстислава хрестом воздвижальним 388 на княжіння володимирське, бо
хотів він уже княжити у Володимирі. Але брат йому не дав, так кажучи: «Міг би ти
вже по моїм животті княжити». І Мстислав, перебувши декілька днів у Володимирі,
поїхав у свої городи, в Луцьк, і в Дубен, і в інші городи, що про них я не написав
389.
Володимир же приїхав із
Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої
на лови, бо й сам він був ловець добрий i хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до
ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого
звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому бог щастя не
тільки лиш на одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість. Та ми до
попереднього повернемось.
Коли ж настало літо, то почув Кондрат-князь Сомовитович, брат Володимирів 390, що
дав [Володимир] землю свою всю і городи Мстиславу 392, [і] прислав він до
Володимира посла свого, кажучитак: «Господине, брате мій! Ти ж мені був замість
отця! | Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі,
господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь,
і грозен був. А нині, господине, почув393 єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і
городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин
мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене,
господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у
моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй
обиді».
Володимир тоді послав
[посла] до брата свого до Мстислава, так кажучи: «Брате мій! Ти сам відаєш, як
дбав я за брата свойого Кондрата. І шанував я, і обдаровував, а в обиді його я
стояв єсмь за нього [так], як і за себе. Аби ти так само задля мене прийняв його з
приязню під свою руку і стояв за нього в його лиху». І Мстислав обіцявся
Володимиру, так кажучи: «Брате мій! Радо я задля тебе приймаю [його] з приязню під
свою руку. А в обиді його дай мені бог голову свою зложити за
нього».
І після цього прислав
Мстислав [посла] до Володимира, кажучи йому: «Хотів би я зустрітися з Кондратом.
Та покладаюсь я на бога і на тебе, як ти мені повелиш». І Володимир сказав:
«Зустрінься з ним». Мстислав тоді послав посла свого до Кондрата, кажучи: «Хочу я
зустрітися з тобою. Приїдь до мене». І приїхав посол Мстиславів до Кондрата,
передаючи мову Мстиславову i Володимирову, і зрадів він
цьому.
Після цього поїхав
Кондрат до Мстислава і приїхав у Берестій, а потім приїхав у Любомль. [І] сказали
Володимиру слуги його, мовлячи: «Брат твій, господине, приїхав, Кондрат». Він тоді
велів йому прийти до себе. І Кондрат прийшов до Володимира, де ото лежав він у
болісті своїй, тяжко страждаючи, і, ввійшовши, поклонився йому, і плакав сильно,
бачачи болість його і упадок тіла його
гарного.
Поговоривши ж із
братом про багато речей, що про них ми попереду писали, пішов він на подвір'я, а
Володимир прислав коня йому свого доброго. І, пообідавши, поїхав він до [города]
Володимира, а з Володимира поїхав до
Луцька.
500 Коли ж прибув він
до Луцька, то Мстислав перебував не тут, а поблизу города, в одному місці, за
назвою Гай. Місце ж те гарне було на вигляд і забудоване різними хоромами, і
церква була в нім пречудова, що красою сіяла, — тим-то вгодно було князеві
перебувати в ньому.
І поїхав
Кондрат із Луцька в Гай. Мстислав же зустрів його з боярами своїми і зі слугами і
прийняв його з честю і з приязню під свою руку, згідно з братовим словом, з
Володимировим, так кажучи: «Як за тебе дбав брат мій, і шанував, і обдаровував, то
мені дай бог так само дбати за тебе, і шанувати, і обдаровувати, і стояти за тебе
у твоїй обиді».
І після цього
стали вони веселитися. І Мстислав, обдарувавши Кондрата кіньми гарними і в сідлах
у чудових, і одежами дорогими, і інші дари многі давши йому, одпустив тоді [його]
з честю.
А по від'їзді
Кондратовім із Любомля примчав [сюди] Яртак лях із Любліна. І сказали
Володимирові: «Яртак приїхав». Та не велів він йому перед себе [прийти], а сказав
княгині своїй [Ользі]: «Іди 394 розпитай його, з чим він приїхав?» Княгиня тоді
послала посла по нього. І він прийшов уборзі, і стала вона питати його: «Князь
тобі мовить: «З чим ти єсь приїхав? Розкажи». Він же став розповідати: «Князь
Лестько мертвий, — і Володимир, зжалившись, розплакався за ним 395, — а прислали
мене люблінці. Вони хотять князя Кондрата. Княжити у Кракові. Тож найборжій я хочу
знайти Кондрата, де він буде». І княгиня, увійшовши [до князя], повідала мову
Яртакову, а Володимир звелів дати під нього коня, бо його коні пристали
були.
І погнав він уборзі, і
знайшов його, [Кондрата], у Володимирі, і став мовити Кондратові: «Князь Лестько
мертвий. А прислали мене люблінці. Поїдь княжити до нас, до
Кракова».
Кондрат, отож,
возвеселився серцем і возрадувався душею за княжіння краківське. І поїхав він
уборзі, і приїхав у Любомль: хотів бо він поговорити з братом [Володимиром] про
це, аби він йому якось порадив. Але Володимир не велів йому до себе прийти, а
сказав княгині своїй: «Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай їде звідси, бо в
мене йому нічого робити». Княгиня ж, [поговоривши з Кондратом і] ввійшовши [до
князя], повідала мову Кондратову: «Брат тобі, господине, мовить: «Пошли зо мною [
свого Дуная. Щоб була мені честь». І поїхав він уборзі до
Любліна.
Та коли приїхав він
до Любліна, то заперли ляхи город, а Кондрата не пустили до себе. І став Кондрат
на горі у монахів, і послав [послів] до городян, так кажучи: «Нащо ви мене есте
привели, а нині город єсте передо мною заперли?» І городяни сказали: «Ми тебе не
привели і не слали по тебе. А голова нам — Краків. Там же і воєводи наші, і бояри
великі. Якщо ти княжитимеш у Кракові, то ми готові,
твої».
А після цього сказали
Кондратові [слуги його]: «Рать іде до города». Вони бо думали, що [то] рать
литовська, і пополошилися. І вбіг Кондрат у башту до монахів з боярами своїми і
слугами, і Дунай, [воєвода] Володимирів, із ними. Та коли військо прийшло до
города, вони впізнали, що [це] руська
рать.
Кондрат тоді запитав
ратників: «Хто єсть воєвода в сій раті?» І вони сказали: «Князь Юрій Львович». Він
бо хотів собі Любліна і землі
Люблінської.
І приїхав Юрій
до города, але городяни не оддали йому города і споряджалися сильно на бій. Юрій
тоді збагнув обман їх. Вони тим часом говорили: «Княже! Хвацько ти їздиш, [а] рать
із тобою мала. Приїде ляхів багато — сором тобі буде
великий».
І Юрій, почувши ці
слова од них, розпустив дружину свою пустошити. І взяли вони здобичі багато, а
хліба попалили і села. І не зосталося [нічого] навіть у лісах, а все спалено було
воями. І тоді вернувся він до себе із множеством здобичі — і челяді, і скоту, і
коней.
А Кондрат поїхав до
себе, діставши собі сорому великого. Ліпше б йому було не
жити.
А після цього смута
була велика в землі Лядській.
У рік 6796 [ 1288]. Коли ж. після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій
Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине,
стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе
єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій
прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, — Белз, і Червен, і
Холм, — а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б'ю я чолом i богові і
тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом
було».
Володимир же сказав
послу: «Синівче, — скажи, — не дам. Ти знаєш сам, що я не говорю двояко, ні лжею я
іще не був. І бог [те] відає, і все піднебесся. Не можу я порушити ряду, котрий я
докончав єсмь із братом своїм Мстиславом. Я дав єсмь йому землю свою всю і городи
і грамоти єсмь написав». [І] з тими словами одрядив він посла синівця
свого.
А після цього послав
Володимир слугу свого доброго, вірного, на ім'я Рачшу, до брата свого Мстислава,
так кажучи [слузі]: «Скажи брату моєму: «Прислав, — скажи, — до мене синовець мій
Юрій. Просить він у мене Берестія. Але я йому не дав ні города, ні села. І ти, —
скажи, — не давай нічого». І, взявши соломи в руку з постелі своєї, він сказав:
«Хоч би я тобі, — скажи, — брате мій, осей віхоть соломи дав — і сього не давай по
моїм животті нікому».
Рачша ж
ізнайшов Мстислава в [городі] Стіжку і сказав йому річ братову. Мстислав тоді
вдарив чолом за слова брата свого, кажучи: «Ти ж мені брат, ти ж мені отець мій,
Данило-король, бо прийняв ти мене єси під свою руку. А що ти мені велиш, то я
радо, господине, тебе слухаюсь». Рачшу ж, одаривши, він одпустив. І той,
приїхавши, розказав усе по порядку
Володимирові.
Прислав також
потім Лев до Володимира єпископа свого перемишльського, на ім'я Мемнона. І слуги
його, [Володимира], сказали йому: «Владика, господине, приїхав». Він же спитав:
«Котрий владика?» І вони сказали: «Перемишльський. Приїхав од брата твойого, одо
Льва». І Володимир, який розумів, що було раніш і буде потім, нащо він приїхав,
послав по нього.
Він, отож,
увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: «Брат тобі кланяється». І
велів [князь] йому сісти, і став він посольську мову правити: «Брат тобі,
господине, мовить: «Стрий твій, Данило-король, а мій отець лежить у Холмі, у
святій Богородиці, і сини його, брати мої і твої, Роман і Шварно, — і всіх кості
тута лежать. А нині, брате, чуємо ми про твою неміч велику. Аби ти, брате мій, не
загасив свічі над гробом стрия свойого і браття сво.оз його. Аби дав | ти город
свій Берестій, то б твоя свіча
була».
Але Володимир розумів
мову наздогад і неясне слово. І, поговоривши з єпископом багато [реченнями] зі
[Святих] книг, — тому що був він книжник великий і філософ, якого ото не було в
усій землі і ні після нього не буде, — сказав він єпископу: «Брате, — скажи, —
Льве-княже! Чи ти без ума мене вважаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала
тобі, — скажи, — своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння
— Галицьке, Перемишльське, Белзьке, — і тобі не досить! А осе пак, — скажи, — мій
отець, а твій стрий лежить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи
багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти котрий город, аби то свіча
була? Якщо, — скажи, — ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не
скажу — города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!»
І Володимир, одаривши владику, — тому що той не бував у нього ніколи, — одпустив
його.
Князь же Володимир
Василькович великий лежав у болісті своїй повних чотири роки. Про недугу його оце
скажемо 396.
Почала йому
гнити нижня губа. Першого року — мало, на другий і на третій — більше стала гнити.
Але він іще ж
|
