Среда, 18.09.2019, 06:22
Приветствую Вас Гость | RSS

Школьник

Меню сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Анализ страниц сайта

Каталог статей

Главная » Статьи » Украинское народное творчество » Літописи XIII-XVI

Галицько-волинський літопис - Літописи XIII-XVI
за назвою Воїнь. І допоминався од нього Володимир про те багато, щоб вернув він йому челядь, але він не вернув йому челяді його. За це й послав він на нього литву, і пустошили вони довкола Любліна, і захопили челяді безліч, і, набравши здобичі, пішли тоді назад із честю.
         А після цього прийшла рать Львова і Володимирова з честю великою, узявши здобичі многе-множество. І тоді розійшлися вони кожен до себе. І
          У вище ж згадані роки, коли Лестько взяв Перевореськ, город Львів, ляхи пустошили також коло Берестія по [ріці] Кросні, і взяли десять сіл, і пішли назад. Берестяни тоді зібралися і гнали вслід за ними, хоча ляхів було двісті, а берестян сімдесят, бо був у них воєвода Тит, що всюди славився мужністю — на ратях і на ловах. І, отож, догнавши їх, билися вони з ними, і за божою милістю побідили берестяни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших захопили, а здобич їхню вернули назад. І тоді прийшли вони в Берестій із честю, славлячи бога і пречистую його матір в усі віки. Та ми після цього до попереднього повернемось.
         Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору 362, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений богом.
         А Болеслав-князь і пізніше був усе ще сповнений свого недоумства, і не переставав він зло творити Володимирові-князю і Юрієві. Тому Володимир і Юрій почали удвох рать свою споряджати на Болеслава, а Володимир, пославши [своїх мужів], і литву підняв. І тоді рушили вони всі, і Юрій-князь із ними теж пішов на Болеслава. Але коли були вони в [городі] Мельниці, то прислав до нього, [Юрія], отець його Лев [посла], кажучи йому так: «Сину мій Юрію! Не ходи сам із литвою. Убив я князя їх Войшелка. Іще захочуть вони помсту вчинити». І Юрій не пішов, згідно з отчим словом, а послав рать свою. І тоді, пішовши, узяли вони Сохачев-город, і набрали і в ньому добра багато й челяді, а решту 363 порубали. І так | набрали вони здобичі і пішли до себе.
         У рік 6791 [1283]. А пізніше ж захотів піти окаянний і нечестивий Телебуга 364 на Ляхів. І зібрав він силу велику, — бо забув він про кару божу, що збулась над ним в Уграх і про що ми попереду сказали 365, — і прийшов до Ногая. Та була межи ними обома неприязнь велика, і Телебуга послав [послів] до задніпровських князів і до волинських, — до Льва, і до Мстислава, і до Володимира, — велячи їм піти з собою на війну; тоді ж були всі князі в неволі татарській. І так рушив Телебуга на Ляхів, зібравши силу велику.
         І коли прийшов він до [ріки] Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля мимо Крем'янця до Перемиля. Тут його зустрів Володимир-князь із питтям і з дарами на [ріці] Липі. А після цього догнав його Лев-князь коло [села] Бужковичів і з питтям, і з дарами. А коли ж прийшли вони на бужківське поле, то тут оглянули свої полки, і князі думали, що їх переб'ють, а городи візьмуть. Але звідти пішли вони до [города] Володимира і стали на [селі] Житані, а Телебуга поїхав оглядати город Володимир; інші ж говорять, що ніби він і в городі був, та це невідомо.
         У неділю ж, після Микулиного дня 366 на другий день, минули вони город. Бог ізбавив [од них] своєю волею, і не взяли вони города, але насильство велике чинили в городі і пограбували добра незчисленне множество і коней. І тоді нечестивий Телебуга пішов у Ляхи.
         Але зосталися другі татари коло Володимира годувати охлялих коней, і ці зробили пустою землю Володимирську. Не давали бо вони навіть із города вийти за покормом, а якщо хто виїхав, — [то] тих побили, а других захопили, а інших обдирали і коней однімали. І в городі померло в облозі, за гнівом божим, незчисленне множество.
         А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю ратптю, а Мстислав зі своею раттю, а Володимир зі своєю раттю. І, отож, рушили вони до [города] Завихвоста, і прийшли до ріки до Вісли. Але ріка не стала була, і не могли вони її перейти, і пішли вони в верх її до [города] Судомира, і перейшли Сянріку по льоду. Тут же, на Сяні, Володимир вернувся од них назад, а Віслу вони перейшли по льоду вище від Судомира. І пішли вони приступом до города з усіх сторін, але не досягли нічого. І стали вони пустошити землю Лядську, і перебували в ній десять днів.
         Телебуга тим часом хотів іти до Кракова, але, не дійшовши до нього, вернувся у [городі] Торжку, бо вість прийшла йому, що Ногай попередив його до Кракова прийти. І через це постала межи ними обома ще більша неприязнь, і тоді, не зустрівшись із Ногаєм, він пішов назад на Львову землю, на город на Львів.
         І стояли вони на Львовій землі дві неділі, кормлячись [і] не розоряючи, але не давали вони навіть із города вийти за покормом. Хто ж виїхав із города, — [то] тих вони побивали, а других захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од морозу померли, тому що була зима люта вельми. І зробили вони пустою землю всю.
         Се ж навів [їх] на нас бог за гріхи наші, караючи нас, щоби покаялися ми за лихі свої і беззаконні діла. А іще ж і накінець нашле він на нас гнів свій.
         І померло в городах в облозі незчисленне множество, а інші померли в селах, вийшовши з городів, після того, як пішли нечестиві агаряни. Та ми до попереднього повернемось,
         Ногай же окаянний не пішов із Телебугою у Ляхи одною дорогою, тому що була межи ними обома неприязнь велика, а пішов своєю дорогою на Перемишль. Та коли він прийшов до города Кракова, то, не досягнувши біля нього нічого, так само, як і Телебуга коло Судомира, пустошив він землю Лядську. А з Телебугою він не зустрічався, тому що боялися вони обидва, той — сього, а сей — того. І тоді пішли вони назад у свої вежі: Телебуга пішов своєю дорогою назад, а Ногай — своєю дорогою.
         Тої ж зими і в Ляхах був мор великий: померло їх незчисленне множество.
         А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев-князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч.
         У рік 6792 [1284]. Тої ж зими у Юрія-князя у Львовича помер син, на ім'я Михайло 367, який був малим. І плакали по ньому всі люди, і, опрятавши тіло його, положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її спорудив був прадід його, великий князь Данило-король 368, син Романів.
         Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах .вимерло все —  коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого.
         У рік 6793 [1285]. Тої ж зими, як настав [початок] року 369, почали розповідати, що в Німцях, вийшовши [з берегів], море потопило землю, за гнівом божим. Більше шістдесяти тисяч 370 душ потонуло, а церков кам'яних — сто і одинадцять, опріч дерев'яних.
         Того ж року Лестько Казимирович, пославши військо своє, пустошив [землю] князя Кондрата Сомовитовича. І князь Кондрат, зібравши дружину свою, гнав услід за ними і бився з ними. І переміг він їх із божою поміччю, і багатьох побив із війська Лестькового бояр і простих людей, і воєводу його вбив серадзького, Матія, а здобич, яку вони в нього взяли, одібрав назад. І тоді вернувся він до себе з честю великою, воздаючи хвалу і славу в трійці отцю і сину і святому духу і нині [і] в усі віки агіос 371.
         У рік 6794 [1286]. Того ж року ходила литва вся і жемоїть уся на німців до Риги. Але тим була вість [про це], і збіглися вони в городи. Вони ж, [литва і жемоїть], прийшовши до города г не досягнувши коло нього нічого, звідтіля ж рушили на Летьголу. І, доходивши [до] города Медвежої Голови, але не досягнувши коло нього нічого, вернулися вони тоді до себе, добувши мало здобичі.
         Коли ж почули се торунські німці, що жемоїть уся пішла на Ригу, то рушили німці на Жемоїть, помагаючи своїм німцям, і захопили їх незчисленне множество, а інших побили, і тоді прийшли до себе із безліччю здобичі.
          Того ж року преставився великий 1 князь Лестько Казимирович краківський. Єпископ же [Фулко], і ігумени, і попи, і диякони, опрятавши тіло його i співавши належні співи, положили тоді тіло його в Кракові-городі у церкві святої Трійці. І плакали по ньому всі люди, бояри і прості, плачем великим.
         У рік 6795 [1287]. А коли настала зима, [то] послав бог на нас меч свій, який служить гніву його за умножения гріхів наших.
         Коли ото йшов [хан] Телебуга і [хан] Алгуй із ним великою силою, то з ними [йшли] руські князі, — Лев, і Мстислав, і Володимир, і Юрій Львович, і інші князі многі, — бо тоді були всі князі руські у волі татарській, покорені гнівом божим.
         І так рушили вони всі вкупі 372, хоча Володимир-князь був слабий, тому що послана була на нього богом недува незцілима. І коли вони йшли в Ляхи і дійшли до ріки, що зветься Сяном, то Володимир-князь, занепокоївшись неміччю тіла свого, став слати [послів] до брата свого Мстислава, так кажучи: «Брате! Ти бачиш мою неміч, що я знемагаю, а дітей у мене нема. Тож даю я тобі, брату своєму, землю свою всю і городи по своїм животті. І се даю я тобі при цесарях 373 і при його 374 рядцях».
         Мстислав тоді вдарив чолом перед братом своїм Володимиром, і послав Володимир [послів] до брата до Льва і до синівця до Юрія з такими словами: «Осе я вам обом об'являю: дав я єсмь брату своєму Мстиславу землю свою і городи». Лев же сказав Володимиру: «Так і гаразд, що ти єси дав. Хіба мені домагатися од нього по твоїм животті? Адже всі ми ходимо під богом. Аби мені дав бог зі своїм змогти справитися в сей час».
         А після цього послав Мстислав [послів] до брата свого до Льва і до синівця свого [Юрія], так кажучи: «Осе ж, брате мій, Володимир дав мені землю свою всю і городи. Ачей, захочеш ти чого домагатися по животті брата мойого і свойого, — то ось тобі цесарі. Ось цесар, а ось я. Мов зо мною: чого ти захочеш?» Лев, однак, не сказав на це слово анічого.
         Після цього ж пішов Телебуга в Ляхи, і Аглуй із ним, [і] всі князі. А Володимира вернули назад, бо жалісно було глядіти на нього, бачачи його в болісті. |
          І приїхав він у Володимир, і раді були всі люди, бачачи свого володаря, який приїхав благополучно. І, перебувши кілька днів у Володимирі, став він мовити княгині своїй [Ользі] і боярам: «Хотів би я доїхати до Любомля, бо досадила мені погань ся 375, а я чоловік єсмь недужий. Я з ними не можу навіть говорити, бо пройняли вони мені уже до печінок. А осе замість мене — єпископ-таки Марко».
         І поїхав він до Любомля з княгинею і зі слугами своїми двірськими. Із Любомля поїхав він до Берестія і, перебувши у Берести два дні, поїхав до Каменця. Тут же, в Каменці, і лежав він у болісті своїй, і сказав княгині своїй і слугам: «Як тільки піде мимо погань ся із землі, то й поїдемо до Любомля».
         А коли минуло декілька днів, [то] приїхали слуги його до нього в Каменець, які ото були з татарами на війні в Ляхах, і Володимир став розпитувати їх про Телебугу: «Чи вже він пішов із землі Лядської?» І вони сказали: «Пішов». — «А брат мій Лев, і Мстислав, і синовець мій чи здорові?» І вони сказали: «Господине! Живі всі і здорові, і бояри, і слуги». І Володимир за це воздав хвалу богові. А [про] Мстислава вони розказали, що пішов він із Телебугою на Львів. Тоді ж вони розповіли: «Брат твій 376 оддає город Всеволож боярам і села роздає». І Володимир був сильно обурений на брата свого, і став він мовити: «Осе лежу я в болісті, а брат мій придав мені іще більшої болісті. Я іще живий єсмь, а він роздає городи мої і села мої. Міг би вже по моїм животті роздавати».
         І послав Володимир посла свого з жалобою до брата свого Мстислава, кажучи: «Брате! Ти мене ані на війні 377 не взяв, ні списом мене не добув єси, ні із городів моїх не вибив мене єсь, раттю прийшовши на мене, — а так чиниш ти надо мною! Ти мені брат єсь, а другий мені брат — Лев, а синовець мені — Юрій. Я ж із вас трьох вибрав єсмь тебе одного і дав тобі єсмь землю свою всю і городи по своїм животті.  А за мойого ж живоття не вмішуватися тобі ні в що. Бо се я учинив єсмь за гордість брата свойого і синівця свойого, — дав єсмь тобі землю свою».
         Мстислав тоді сказав брату своєму [через посла]: «Господине, — скажи, — брате! Земля — божа і твоя, і городи твої, і я над ними не волен. Та я єсмь у твоїй волі, і дай мені бог мати тебе за отця собі і служити тобі зо всею правдою до кінця мойого живоття. Аби ти, господине, здоров був, бо більша мені надія на тебе, — скажи».
         І приїхав до Володимира посол його в Каменець, передаючи мову Мстиславову, і Володимиру до вподоби була мова та.
         Після цього ж поїхав він із Каменця до [городка] Раю. І коли перебував він тут, то став мовити княгині своїй: «Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою рідную. Бог бо не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував».
         І послав він до брата [Мстислава] єпископа свого володимирського Євсигнія, а з ним [боярина] Борка-таки Олов'янця 378, з такими словами, кажучи йому: «Брате! Приїдь до мене. Хочу я з тобою ряд учинити про все».
         Мстислав, отож, приїхав до нього в Рай зі своїми боярами і зі слугами, і з ними — єпископ володимирський і Борко Олов'янець 379. І став Мстислав на подвір'ї, і сказали Володимиру слуги його 380: «Брат твій приїхав». Той же лежав у болісті своїй, [та], почувши про братів приїзд, встав, і сів, і послав по брата. Він тоді прийшов до нього і поклонився йому, і Володимир став розпитувати його про Телебугу, як воно діялося в Ляхах і куди він пішов із Ляхів. Він же розказав йому все по порядку, що було, і про багато інших речей говорив із ним.
         Мстислав тоді пішов на подвір'я, а Володимир послав до нього єпископа свого з Борком із Олов'янцем 376, так кажучи: «Брате мій! На те ж я тебе, — скажи, — призвав єсмь, [що] хочу з тобою ряд учинити про землю, і про городи, і про княгиню свою, і про сю дитину. Хочу я також грамоти писати».
         Мстислав же сказав єпископу брата свого: «Господине, — скажи, — брате мій! Я сього чи хотів, щоб Мені домагатися твоєї землі по твоїм животті? Сього ні на серці моїм не було. Адже ти [се] мені сказав єси був, коли ми в Ляхах єсмо були з Телебугою і з Алгуєм. І брат мій Лев тута ж [був], і синовець мій Юрій. Ти ж, господине мій і брате мій, прислав до мене, так кажучи: «Мстиславе, я даю тобі землю свою всю і городи по своїм животті». Мстислав сказав також єпископу брата свого: «Господине, — скажи, — брате! 380
         Як богові вгодно і тобі, що хочеш ти грамоти писати, — то воля божа і твоя».
         А коли єпископ прийшов од Мстислава, передаючи мову братову, то Володимир повелів писцю своєму Федорцю писать грамоти.          
         Князя Володимира заповіт 381
          
         «Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, даю землю свою всю і городи по своїм животті брату своєму Мстиславу і стольний свій город Володимир. А другу грамоту написав я брату своєму, таку саму. Хочу я також іще й княгині своїй писати грамоту, таку саму».
         «Во ім'я отця і сина і святого духа. Молитвами святої богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту. Дав єсмь я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городло 382 із митом, то люди як ото на мене робили 383, так і на княгиню мою [нехай роблять] по моїм животті. Якщо буде [треба] князю город ставити, то вони [нехай ідуть робити] до города, а побори і подать татарську [нехай дають] князю 384. А [село] Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій [святих] Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка 385 і дав єсмь за нього п'ятдесят гривень кун і п'ять ліктів шарлату та броні дощаті 386, і теє село я дав єсмь теж [монастиреві святих] Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти — [нехай] піде, [а] якщо не захоче іти — то як їй угодно. Мені is не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті».
         А після цього послав Володимир до брата [єпископа свого], так кажучи: «Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти гґо моїм животті не одбереш од княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави-таки, [що] не оддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати».
         Мстислав тоді сказав [єпископові]: «Господине, — скажи, — брате! Не дай мені бог того, щоби мені одібрати що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені бог мати свою ятрівку за достойну матір собі і шанувати. А про се дитя, коли ти так мовиш, [то] аби її бог до того привів. Дай мені її бог оддати, як дочку свою рідную». І на тім він хреста цілував. Діялося ж се Феодорової неділі 387.
         Урядившися ж з братом, [Мстислав] поїхав до [города] Володимира. А приїхавши у Володимир, поїхав він у єпископію до [церкви] святої Богородиці і скликав бояр володимирських брата свого, і міщан руських, і німців, і повелів передо всіма читати грамоту братову про оддання [йому] землі, і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали всі, од малого і до великого. Єпископ же володимирський Євсигній навіть благословив Мстислава хрестом воздвижальним 388 на княжіння володимирське, бо хотів він уже княжити у Володимирі. Але брат йому не дав, так кажучи: «Міг би ти вже по моїм животті княжити». І Мстислав, перебувши декілька днів у Володимирі, поїхав у свої городи, в Луцьк, і в Дубен, і в інші городи, що про них я не написав 389.
         Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий i хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому бог щастя не тільки лиш на одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість. Та ми до попереднього повернемось.
         Коли ж настало літо, то почув Кондрат-князь Сомовитович, брат Володимирів 390, що дав [Володимир] землю свою всю і городи Мстиславу 392, [і] прислав він до Володимира посла свого, кажучитак: «Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! | Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь, і грозен був. А нині, господине, почув393 єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене, господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй обиді».
         Володимир тоді послав [посла] до брата свого до Мстислава, так кажучи: «Брате мій! Ти сам відаєш, як дбав я за брата свойого Кондрата. І шанував я, і обдаровував, а в обиді його я стояв єсмь за нього [так], як і за себе. Аби ти так само задля мене прийняв його з приязню під свою руку і стояв за нього в його лиху». І Мстислав обіцявся Володимиру, так кажучи: «Брате мій! Радо я задля тебе приймаю [його] з приязню під свою руку. А в обиді його дай мені бог голову свою зложити за нього».
         І після цього прислав Мстислав [посла] до Володимира, кажучи йому: «Хотів би я зустрітися з Кондратом. Та покладаюсь я на бога і на тебе, як ти мені повелиш». І Володимир сказав: «Зустрінься з ним». Мстислав тоді послав посла свого до Кондрата, кажучи: «Хочу я зустрітися з тобою. Приїдь до мене». І приїхав посол Мстиславів до Кондрата, передаючи мову Мстиславову i Володимирову, і зрадів він цьому.
         Після цього поїхав Кондрат до Мстислава і приїхав у Берестій, а потім приїхав у Любомль. [І] сказали Володимиру слуги його, мовлячи: «Брат твій, господине, приїхав, Кондрат». Він тоді велів йому прийти до себе. І Кондрат прийшов до Володимира, де ото лежав він у болісті своїй, тяжко страждаючи, і, ввійшовши, поклонився йому, і плакав сильно, бачачи болість його і упадок тіла його гарного.
         Поговоривши ж із братом про багато речей, що про них ми попереду писали, пішов він на подвір'я, а Володимир прислав коня йому свого доброго. І, пообідавши, поїхав він до [города] Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька.
         500 Коли ж прибув він до Луцька, то Мстислав перебував не тут, а поблизу города, в одному місці, за назвою Гай. Місце ж те гарне було на вигляд і забудоване різними хоромами, і церква була в нім пречудова, що красою сіяла, — тим-то вгодно було князеві перебувати в ньому.
         І поїхав Кондрат із Луцька в Гай. Мстислав же зустрів його з боярами своїми і зі слугами і прийняв його з честю і з приязню під свою руку, згідно з братовим словом, з Володимировим, так кажучи: «Як за тебе дбав брат мій, і шанував, і обдаровував, то мені дай бог так само дбати за тебе, і шанувати, і обдаровувати, і стояти за тебе у твоїй обиді».
         І після цього стали вони веселитися. І Мстислав, обдарувавши Кондрата кіньми гарними і в сідлах у чудових, і одежами дорогими, і інші дари многі давши йому, одпустив тоді [його] з честю.
         А по від'їзді Кондратовім із Любомля примчав [сюди] Яртак лях із Любліна. І сказали Володимирові: «Яртак приїхав». Та не велів він йому перед себе [прийти], а сказав княгині своїй [Ользі]: «Іди 394 розпитай його, з чим він приїхав?» Княгиня тоді послала посла по нього. І він прийшов уборзі, і стала вона питати його: «Князь тобі мовить: «З чим ти єсь приїхав? Розкажи». Він же став розповідати: «Князь Лестько мертвий, — і Володимир, зжалившись, розплакався за ним 395, — а прислали мене люблінці. Вони хотять князя Кондрата. Княжити у Кракові. Тож найборжій я хочу знайти Кондрата, де він буде». І княгиня, увійшовши [до князя], повідала мову Яртакову, а Володимир звелів дати під нього коня, бо його коні пристали були.
         І погнав він уборзі, і знайшов його, [Кондрата], у Володимирі, і став мовити Кондратові: «Князь Лестько мертвий. А прислали мене люблінці. Поїдь княжити до нас, до Кракова».
         Кондрат, отож, возвеселився серцем і возрадувався душею за княжіння краківське. І поїхав він уборзі, і приїхав у Любомль: хотів бо він поговорити з братом [Володимиром] про це, аби він йому якось порадив. Але Володимир не велів йому до себе прийти, а сказав княгині своїй: «Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай їде звідси, бо в мене йому нічого робити». Княгиня ж, [поговоривши з Кондратом і] ввійшовши [до князя], повідала мову Кондратову: «Брат тобі, господине, мовить: «Пошли зо мною [ свого Дуная. Щоб була мені честь». І поїхав він уборзі до Любліна.
         Та коли приїхав він до Любліна, то заперли ляхи город, а Кондрата не пустили до себе. І став Кондрат на горі у монахів, і послав [послів] до городян, так кажучи: «Нащо ви мене есте привели, а нині город єсте передо мною заперли?» І городяни сказали: «Ми тебе не привели і не слали по тебе. А голова нам — Краків. Там же і воєводи наші, і бояри великі. Якщо ти княжитимеш у Кракові, то ми готові, твої».
         А після цього сказали Кондратові [слуги його]: «Рать іде до города». Вони бо думали, що [то] рать литовська, і пополошилися. І вбіг Кондрат у башту до монахів з боярами своїми і слугами, і Дунай, [воєвода] Володимирів, із ними. Та коли військо прийшло до города, вони впізнали, що [це] руська рать.
         Кондрат тоді запитав ратників: «Хто єсть воєвода в сій раті?» І вони сказали: «Князь Юрій Львович». Він бо хотів собі Любліна і землі Люблінської.
         І приїхав Юрій до города, але городяни не оддали йому города і споряджалися сильно на бій. Юрій тоді збагнув обман їх. Вони тим часом говорили: «Княже! Хвацько ти їздиш, [а] рать із тобою мала. Приїде ляхів багато — сором тобі буде великий».
         І Юрій, почувши ці слова од них, розпустив дружину свою пустошити. І взяли вони здобичі багато, а хліба попалили і села. І не зосталося [нічого] навіть у лісах, а все спалено було воями. І тоді вернувся він до себе із множеством здобичі — і челяді, і скоту, і коней.
         А Кондрат поїхав до себе, діставши собі сорому великого. Ліпше б йому було не жити.
         А після цього смута була велика в землі Лядській.
         У рік 6796 [ 1288]. Коли ж. після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, — Белз, і Червен, і Холм, — а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б'ю я чолом i богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було».
         Володимир же сказав послу: «Синівче, — скажи, — не дам. Ти знаєш сам, що я не говорю двояко, ні лжею я іще не був. І бог [те] відає, і все піднебесся. Не можу я порушити ряду, котрий я докончав єсмь із братом своїм Мстиславом. Я дав єсмь йому землю свою всю і городи і грамоти єсмь написав». [І] з тими словами одрядив він посла синівця свого.
         А після цього послав Володимир слугу свого доброго, вірного, на ім'я Рачшу, до брата свого Мстислава, так кажучи [слузі]: «Скажи брату моєму: «Прислав, — скажи, — до мене синовець мій Юрій. Просить він у мене Берестія. Але я йому не дав ні города, ні села. І ти, — скажи, — не давай нічого». І, взявши соломи в руку з постелі своєї, він сказав: «Хоч би я тобі, — скажи, — брате мій, осей віхоть соломи дав — і сього не давай по моїм животті нікому».
         Рачша ж ізнайшов Мстислава в [городі] Стіжку і сказав йому річ братову. Мстислав тоді вдарив чолом за слова брата свого, кажучи: «Ти ж мені брат, ти ж мені отець мій, Данило-король, бо прийняв ти мене єси під свою руку. А що ти мені велиш, то я радо, господине, тебе слухаюсь». Рачшу ж, одаривши, він одпустив. І той, приїхавши, розказав усе по порядку Володимирові.
         Прислав також потім Лев до Володимира єпископа свого перемишльського, на ім'я Мемнона. І слуги його, [Володимира], сказали йому: «Владика, господине, приїхав». Він же спитав: «Котрий владика?» І вони сказали: «Перемишльський. Приїхав од брата твойого, одо Льва». І Володимир, який розумів, що було раніш і буде потім, нащо він приїхав, послав по нього.
         Він, отож, увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: «Брат тобі кланяється». І велів [князь] йому сісти, і став він посольську мову правити: «Брат тобі, господине, мовить: «Стрий твій, Данило-король, а мій отець лежить у Холмі, у святій Богородиці, і сини його, брати мої і твої, Роман і Шварно, — і всіх кості тута лежать. А нині, брате, чуємо ми про твою неміч велику. Аби ти, брате мій, не загасив свічі над гробом стрия свойого і браття сво.оз його. Аби дав | ти город свій Берестій, то б твоя свіча була».
         Але Володимир розумів мову наздогад і неясне слово. І, поговоривши з єпископом багато [реченнями] зі [Святих] книг, — тому що був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде, — сказав він єпископу: «Брате, — скажи, — Льве-княже! Чи ти без ума мене вважаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала тобі, — скажи, — своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння — Галицьке, Перемишльське, Белзьке, — і тобі не досить! А осе пак, — скажи, — мій отець, а твій стрий лежить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти котрий город, аби то свіча була? Якщо, — скажи, — ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не скажу — города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!» І Володимир, одаривши владику, — тому що той не бував у нього ніколи, — одпустив його.
         Князь же Володимир Василькович великий лежав у болісті своїй повних чотири роки. Про недугу його оце скажемо 396.
         Почала йому гнити нижня губа. Першого року — мало, на другий і на третій — більше стала гнити. Але він іще ж
Категория: Літописи XIII-XVI | Добавил: Kisa (23.04.2009)
Просмотров: 450 | Теги: Галицько-волинський літопис - Літоп | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Облако тэгов

Copyright MyCorp © 2019
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz