коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на Ляхів воювати проти
Болеслава [Стидливого], князя [лядського], і йшли вони мимо Дорогичина, то слуги
Шварнові теж пішли з ними. І пустошили вони навколо [города] Скаришева, і навколо
Визлжі330, і Торжка, і взяли здобичі
багато.
Князь же Болеслав
тоді вельми був недужий, але потім Болеслав виздоровів [і] послав посла свого до
Шварна, — а Шварно перебував тоді в Новгородку, — так кажучи: «Чому ти мене єси
розорив, без моєї вини землю єси мою взяв?» Але Шварно одперся перед ним, так
кажучи: «Не я розоряв тебе, а литва тебе розоряла». Посол тоді сказав Шварнові:
«Так тобі мовить князь Болеслав: «Я на литву не жаліюсь. Якщо мене розоряв
немирник мій, то розоряв він мене так, як і належить йому. Але на тебе я жаліюсь.
Тож нехай бог буде за правим і той розсудить межи нами». І відтоді
зняли вони війну, і стали ляхи пустошити довкола Холма, а воєводами були з ними
Сигнів, Ворж, Сулко, Невступ. Але не взяли вони нічого, бо [люди] повтікали були в
город, тому що вість їм подали були
ляхи-україняни.
Після цього ж
Шварно приїхав із Новгородка вборзі. І став він збирати силу свою, і
Василько-князь, і син його Володимир. Зібравшись, пішли вони в Ляхи пустошити. І
Шварно став пустошити довкола Любліна, а Володимир — довкола [города] Білої. І
взяли вони здобичі багато, і тоді пішли до себе. Шварно пішов до Холма, а
Володимир пішов до Червена, — бо тут перебував отець його Василько, — а з Червена
пішов до Володимира.
Коли ж
прийшли вони додому, то після цього, тої самої неділі, ляхи стали пустошити
довкола Червена. Але, не взявши нічого, пішли вони тоді
назад.
А потім Болеслав-князь
прислав до Василька посла свого Григорія, пробоща люблінського, так кажучи:
«Свояче! 331 Зберімося удвох!» i Василько сказав: «Хай, я рад». І призначили вони
оба собі з'їзд у [городі]
Тернаві.
І після цього
Василько рушив на з'їзд до Тернави. Але коли був він у [городі] Грабовці, то
прийшла йому вість, що ляхи обман учинили, — на з'їзд не пішли, а, обійшовши
[Василька] стороною, [рушили] на Ворота. А тоді пішли вони до Белза і стали
пустошити і села палити.
Василько тому рушив уборзі од Грабовця зі Шварном і з сином своїм Володимиром. І
прийшли вони до Червена, і побачили, що села горять, а ляхи пустошать. І пустив
Василько на них погоню, [туди], де ото ляхи розімчалися були, розоряючи, по селах,
і вбили з них [вої Василькові] багатьох, а інших захопили. І ляхи, убоявшись,
пішли назад до себе.
Василько
тоді послав услід за ними Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого, але
наказав був їм обом, так мовлячи: «Не бийтеся ж із ними поблизу, а пустіте їх у
землю свою. Коли вони підуть, розділившись, тоді й бийтеся з
ними».
І, отож, рушив услід
за ними Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки [їхні] з виду як бори
великії. Шварно ж був попереду, 1 ідучи полком своїм, а Володимир ішов позаду
своїм полком. Ляхи ж іще не ввійшли були навіть у свою землю, а тільки лиш пройшли
були Ворота, — а се було місце неприступне, бо не можна було його обійти нізвідки;
тим-то й називалося воно «Ворота» через свою тіснину, — і тут вони й догнали
їх.
Шварно попереду йшов
своїм полком і, не пам'ятаючи речі стрия свого і не 332 дождавши полку брата свого
Володимира, кинувся на бій. І коли зітнулися вони чолами, то зламали тоді ляхи
полк Шварнів, а іншим полкам не можна було помогти [йому] нізвідки через
тісноту.
І так перемогли ляхи
русь і. вбили з них многих — із бояр, і з простих людей. Тут же вбили вони обох
синів тисяцького [Дем'яна], Лаврентія і Андрія. Вони бо немало показали удвох
мужності своєї, і не побігли брат од брата, а тут i прийняли обидва побіденний
кінець.
А після цього
замирилися ляхи з русею, Болеслав із Васильком і з Шварном, і стали вони жити у
приязні великій.
Після цього
ж Войшелк дав княжіння своє зятю своєму Шварнові333, а сам ізнову захотів прийняти
монаший чин. Шварно тим часом сильно благав його, аби він іще княжив із ним 334 у
Литві. Але Войшелк не хотів, так кажучи: «Согрішив я багато перед богом і
людьми.Ти княжи, а земля [ся] тобі безпечна». Тому ж що Шварно не зміг ублагати
його, то став він тоді княжити в Литві, а Войшелк пішов до [города] Угровська в
монастир святого Даниїла [Стовпника] . І взяв він на себе чернече одіння, і став
жити в монастирі, так мовлячи: «Тут осе близько коло мене син мій Шварно, і другий
— господин мій, отець, князь Василько. І тими обома я буду
втішатися».
Григорій же,
[ігумен] полонийський 335 і наставник його, був іще живий, і Войшелк, допитавшись
про живоття його, рад був. Він послав до нього [посла], кажучи: «Господине, приїдь
сюди». І він приїхав до нього, і наставив його на путь чернечу. А в той
час прислав Лев [посла] до Василька, так кажучи: «Хотів бк я зустрітися з тобою,
[і] аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав [посла] по
Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся
нічого», — бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але поїхав він за Васильковою
порукою, і приїхав на святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого
Михайла великого.
Тим часом
Маркольт, німчин, позвав ycit князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І
стали вонго обідати, і пити, і веселитися, Василько ж, напившись, поїхав додо|му
спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він
стояв.
Але після цього
приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по
чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду
людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка од зависті, що
той дав був землю Литовську брату його Шварнові. І так звершилось убивство його,
i, спрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла
великого.
І княжив по
Войшелкові Шварно в Литовській землі. Але, княживши літ небагато, і він же
преставився. І положили тіло його в церкві святої Богородиці [в Холмі] поблизу
отчого гробу.
У рік 6777
[1269]. Не було нічого.
У рік
6778 [1270]А після цього став княжити в Литві окаянний, і беззаконний, і
проклятий, i немилостивий Тройден, що про його беззаконня не змогли ми писати
сорома ради. Такий бо він був нечестивець, як і Антіох сірійський, і Ірод
єрусалимський, і Нерон римський. І іншого багато, ще гіршого од того беззаконня,
він чинив. Живши ж дванадцять літ, тоді преставився нечестивець. Були також у
нього брати — Борза, Сирпутій, Лісій, Свелкеній, але жили вони у святім хрещенні.
Сі ж жили в любові, у покорі і в смиренні, додержуючи істинної віри християнської
[і] над усе вподобавши віру і вбогих. Але ці всі [брати] проставилися за живоття
Тройденового.
У рік 6779
[1271]. У той же час проставився благовірний і христо|пюбивий великий князь
володимирський, на ім'я Василько, син великого князя Романа [Мстиславича]. I
положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії
володимирській.
У рік 6780
[1272].I по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством
світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей. А Лев став княжити
в Галичі і в Холмі після брата свого, після
Шварна.
У рік 6781 [1273]. А
після цього замирилися вони з ляхами, з Болеславом-князем. Болеслав же [Стидливий]
тоді почав війну з воротславським князем [Генріком Правим], і пішли йому на
підмогу Лев [і] Мстислав [Даниловичі]. А Володимир сам не пішов, а послав свою
рать із [воєводою] Желиславом; через те він не пішов сам, що почав був війну з
Ятвягами.
А .після цього,
порадившись, князі [надумали] піти на Ятвягів. Але приспіла зима, [і] князі самі
не пішли, а послали воєвод своїх з військом. Лев тоді послав зі своєю раттю Андрія
Путивлича, а Володимир послав зі своєю раттю Желислава, а Мстислав послав зі своєю
раттю Володислава Ломоносого. І, ходивши, взяли вони [город] Злину. І хоча ятвяги
зібралися, але не осмілились вони битися з ними, і, отож, прийшли вони з побідою і
честю великою до своїх
князів.
А після цього
приїхали до Льва, і Володимира, і Мстислава князі ятвязькі — Минтеля, Шюрпа,
Мудійко, Пестило, миру собі прохаючи. Але вони ледве дали їм мир, і раді були
ятвяги мирові, і тоді поїхали у землю
свою.
У рік 6782[1274]. Коли
ж Тройден іще княжив у Литовській землі, [то] жив він зі Львом у великій приязні
[і] слали вони дари многі один одному. А з Володимиром він не жив у приязні через
те, що отець Володимирів, князь Василько, убив був на війнах трьох братів
Тройденових, [Борзу, Лісія і Свелкенія], — тому й не жив він із ним у приязні, а
воював із ним, але невеликими ратями. Тройден ото, пославши піших воїв, грабував,
як злодій, [землі] Володимира, а Володимир, пославши [своїх воїв], так само
пустошив [його землі]. І так воювалися вони обидва цілий рік. Після
цього | ж Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти
Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його]
взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень,
і перебили їх, [городян], усіх од малого і до
великого.
Коли ж почув ее
Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у
Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура 337, просячи собі підмоги в нього
проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і
задніпровських князів усіх дав йому на поміч — Романа [Михайловича] брянського із
сином Олегом, і Гліба [Ростиславича] 338, князя смоленського, і багато інших
князів, бо тоді всі князі були у волі в
татарській.
А як приспіла
зима, то стали споряджатися князі руські — і Лев, i Мстислав, і Володимир; пішли
також із ними князі пінські і туровські. І коли йшли вони мимо Турова до Слуцька,
то тут з'єдналися з татарами коло Слуцька і тоді рушили всі вборзі до Новгородка.
І, не дійшовши [до] ріки Сирвячі, тут же й стали вони на
ніч.
А назавтра, рано
вставши, рушили вони і, перейшовши ріку до світу, тут же й діждались світання. І
коли сходило сонце, то почали вони споряджати полки, а спорядивши полки, пішли
тоді до города. Татари ж ішли по праву [руч] своїм військом, а од них [зліва] Лев
ішов своїм військом, а по ліву [руч] од Льва Володимир ішов своїм
військом.
Тим часом татари
прислали [гінців] до Льва і до Володимира, так кажучи: «Діти наші бачили, що рать
стоїть за горою: пара іде з коней. Пошліте-но доблесних людей з нашими татарами,
нехай роздивляться, що [воно там]
буде».
Вони тоді послали з
ними доблесних людей, і ті ото, поїхавши, роздивилися, що нема раті, а пара йшла з
потоків, які течуть із гір, тому що морози були великі. І тоді прийшли вони до
города і стали довкола нього.
Але Мстислав не прийшов був, — а він ішов був од [города] Копиля, пустошачи по
Поліссі, — ні Роман, ні Гліб, оті князі заднііопровські, а тільки один Олег, син |
Романів, приєднався, бо прийшов він був раніш із татарами. Татари ж вельми жадали
Романа, аби він приєднався.
Лев тим часом обманув братів своїх. Потаївшись од Мстислава і Володимира, він узяв
із татарами окольний город, а дитинець зостався. А назавтра, після взяття города,
прийшов Роман і Гліб 339 із великою силою. І гнівалися всі на князя Льва —
Мстислав, Володимир, і тесть його Роман брянський, і Гліб смоленський, і інші
князі многі. Всі гнівалися на нього за те, що він не вважав їх людьми, рівними
Собі: сам узяв город з татарами. Вони ж бо надумали були так, щоб їм усім, узявши
Новгородок, потім піти також у землю Литовську. Але не пішли вони через гнів на
Льва і тоді вернулися до
себе.
Також од Новгородка
приїхав у [город] Володимир до своєї сестри [Ольги] Олег [Романович], бо Володимир
сильно тоді звав до себе тестя свого [Романа], так кажучи: «Господине отче! Поїдь,
побудеш у своїм домі і дочку свою побачиш, як здоров'я її». Але Роман відмовив
йому, так кажучи: «Сину мій, Володимире! Не можу я од раті своєї од'їхати. Я ж
ходжу у землі ворожій, а хто мені допровадить рать мою додому? А ось замість мене
син мій Олег, нехай він їде з тобою». І, поцілувавшись, поїхали вони тоді до
себе.
У рік 6783
[1275].
У рік 6784 [1276]. А
після цього до Тройдена прийшли прусси зі своєї землі, поневолі [втікаючи] перед
німцями. І він прийняв їх до себе, і посадив частину їх у Городні, а [іншу]
частину їх посадив у Слонімі. Володимир тоді, порадившись зі Львом, із братом
своїм, [і] пославши удвох рать свою до Слоніма, захопили їх, щоб вони землі не
заселяли.
А після цього
Тройден, пославши свого брата Сирпутія, пустошив довкола [города] Каменя 340.
Володимир же за це, пославши [рать], узяв у нього Турійськ на ріці на Німані і
села довкола нього забрав.
А
після цього вони оба замирилися і стали жити у великій
приязні.
І після цього вложив
бог у серце князю Володимирові добрий її намір: почав він собі [ думати, аби де за
Берестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи,
сказав: «Господи боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад
усьому даєш! Що ти мені, господи, возвістиш, грішному рабу своєму, то на тім я
стану».
І коли розігнув він
Книги, то випало йому пророцтво Ісайїне: «Дух господній на мені, і задля того він
помазав мене, щоби благовістити убогим; він послав мене ізцілити скрушених серцем,
возвіщати полоняникам, що їх одпустять, і сліпим, що вони прозріють; призивати
пору господню сприятливу і день одплати бога
нашого;
утішити всіх
плачущих; дати плачущим на Сіоні вість, [що] замість попелу [буде їм] помазання і
радість, а одіж слави — замість духу скорботи; і назовуть їх племенем правди,
насадженням господнім во славу [його]. J забудують вони Пустині віковічнії, здавна
запустілії, відновлять городи пусті, що пустували з роду [в рід] »
341.
І князь Володимир із
сього пророцтва збагнув милість божу до себе, і почав він шукати місця придатного,
аби де поставити город, — бо ся земля опустіла була вісімдесят літ [тому], після
Романа [Мстиславича], а нині бог підняв її милістю
своєю.
І послав Володимир
мужа-умільця, на ім'я Олексу, який і за [часів Василька], отця його, багато
городів поставив, — а послав його Володимир 342 з тамтешніми жителями в човнах у
верхів'я ріки Лосни, аби де знайти таке місце, [щоб там] город поставити, — і сей,
знайшовши місце таке, приїхав до князя і став
розповідати.
Князь тоді сам
поїхав із боярами і слугами, і вподобав місце те над берегом ріки Лосни, і
розчистив його [од лісу]. А потім поставив він на нім город і нарік його ім'ям
Каменець, тому що земля була
кам'яна.
У рік 6785 [1277]. А
після цього, на зиму, прислав окаянний і беззаконний Ногай, [хан татарський] 343,
послів своїх Тегичага, Кутлубугу і Єшимута з грамотами до Льва, і Мстислава, і
Володимира, так кажучи: «Завше ви жалієтеся мені на Литву. Так ось я вам давать і
воєводу з ними Мамшія. Підіть же з ним | на ворогів
своїх».
І коли приспіла зима,
то пішли тоді князі руські на Литву — Мстислав [і] Володимир. А Лев не пішов, а
послав сина свого Юрія. I так рушили вони всі до
Новгородка.
Але коли прийшли
вони до Берестія, то вість прибула їм, що татари вже попередили [їх прийти] до
Новгородка. Князі тоді стали радитися собі, — Мстислав, і Володимир, і Юрій, — так
кажучи: «Якщо ми підемо до Новгородка, то там уже татари пограбували все. Підімо
де до незайманого місця». І тоді, порадившись, пішли вони до Городна. І коли вони
далеко минули Волковийськ, то стали на
ніч.
Тут Мстислав і Юрій,
утаївшись од Володимира, послали удвох луччих своїх бояр і слуг із [воєводою]
Тюймою пустошити. І вони, пустошивши, а до раті своєї не пішовши, там і лягли на
ніч, — і без сторожів, і збрую свою
познімавши.
Тоді ж утік од
них утікач один до города і став розповідати городянам так: «Там люди сплять на
селі без порядку». Прусси, отож, і борти, виїхавши з города, ударили на них уночі
і побили їх усіх, а інших захопили і в город одвели, а Тюйму на санях одвезли, бо
був він ранений вельми.
А
назавтра, коли полки прийшли до города, то прибіг Ратиславко, [слуга] Мстиславів,
голий і босий. І став він розповідати, що скоїлося, що побиті бояри всі
Мстиславові i Львові слуги всі побиті, а інші бояри схоплені. І вельми
опечалилися сим Мстислав і Юрій за своє безумство. А Володимир досадував на них
обох, що, утаївшись од нього, вони так
учинили.
І почали вони собі
думати, як узяти город, бо перед воротами городських стін стояла башта кам'яна
висока і в ній заперлися були прусси. І не [можна] було їм, [русичам], мимо неї
піти до города, бо побивали вони з башти тієї. І тоді пішли вони до неї приступом,
і взяли її.
І
страх великий, і жах напав на город, і стояли вони, [городяни] , наче мертві, на
заборолах після взяття башти, тому що то була надія
їх.
І стали [руські князі]
радитися про своїх бояр: «Як би їх можна добути?» Але не могли вони ніяк. Тоді
Мстислав, і Володимир, і Юрій докончали з городянами [діло] так
344 города їм не брати, а своїх бояр одібрати. i забрали вони бояр
своїх, а городу не вдіяли нічого, [і] тоді вернулися до
себе.
У рік 6786 [1278]. А
коли Тройден іще княжив у Литовській землі, то послав він рать велику на Ляхів і
брата свого Сирпутія послав. Тоді ж і ятвяги пустошили були довкола Любліна три
дні. І взяли вони незчисленну силу здобичі, і тоді прийшли з честю великою
додому.
У рік 6787 [1279]. А
після того року голод був по всій землі — і в Русі, і в Ляхах, і в Литві, і в
Ятвягах. І через це прислали ятвяги послів своїх до Володимира, так кажучи:
«Господине княже Володимире! Приїхали ми єсмо до тебе одо всіх ятвяг, надіючись на
бога і на твоє благополуччя. Господине, не помори нас, а прокорми нас собі. Пошли,
господине, до нас хліб свій продавать, а ми радо купимо. Чого ти захочеш — чи
воску, чи білі 345, чи бобрів, чи чорних куниць 345, чи серебра, — ми радо
дамо».
Отож Володимир послав
із Берестія до них хліб у човнах по Бугу з людьми з добрими, кому він довіряв. І
йшли вони по Бугу, а тоді вийшли на [ріку] Нарев і пішли по Нареві. І коли вони
йшли і прибули під город під Полтовеськ, то тут і стали собі на ніч опочивати, — і
тоді перебиті вони були всі під городом уночі. Хліб забрали, а човни
потопили.
І Володимир
дошукувався цього вельми, хотячи довідатись, хто се вчинив. А до Кондрата
[Сомовитовича], брата свого 346, він слав [послів], так кажучи йому: «Під твоїм
городом побиті мої люди, — або за твоїм повелінням, або іншого [кого]. Ти відаєш у
твоїй землі — ти скажи».
Але
Кондрат заперся: «Я не побивав, а іншого я не знаю, хто повбивав», — аж поки [не]
розповів Володимиру вуй його 346, князь Болеслав [Стидливий], на синівця свого на
Кондрата так мовлячи:
«Недоладно ото він запирається, бо сам же він побив твоїх людей». Болеслав тоді
жив у неприязні із синівцем своїм Кондратом, тому Болеслав сказав Володимирові:
«Ти розправся з ним, бо великий сором наклав він на тебе. Скиньно із себе сором
свій».
Володимир тоді послав
на Кондрата рать свою, і пустошили вони по сій стороні Вісли, і взяли здобичі
багато.
А після цього Кондрат
прислав [посла] до брата свого Володимира, миру хотячи з ним 347. І Володимир
замирився, і стали вони оба жити у великій приязні. Володимир же й челядь йому
вернув, що рать була
захопила.
Того ж року
проставився .великий князь краківський Болеслав, добрий, тихий, кроткий,
смиренний, незлобивий, братолюбивый. Поживши ото багато літ, він тоді в старості
поважній одійшов до господа, а тіло його, опрятавши, положили в божниці святого
Францішка, у городі Кракові.
У рік 6788[1280]. По смерті ж великого князя Болеслава не було кому княжити в
Лядській землі, тому що не було в нього
сина.
І захотів собі Лев
[Лядської] землі, але бояри [в Ляхах] були сильні, і не дали вони йому [сеї]
землі.
Було, однак, у
Болеслава п'ять синівців: Сомовитовичів двоє — Кондрат і Болеслав, а Казимировичів
троє — Лестько [Чорний], Земомйсл, Володислав [Локетек]. І бояри лядські вибрали
собі одного із них, Лестька, і посадили його в Кракові на столі Болеславовім, і
став княжити Лестько.
Після
цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні 348. Він поїхав
до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього
на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана
349.
І коли приспіла зима,
вони тоді й рушили: Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, | а Мстислав
[Данилович], і Володимир [Василькович], і син Мстиславів Данило 350 пішли через
неволю татарську.
І так
рушили вони всі до [города] Судомира. І, прийшовши до Судомира, пішли вони на ту
сторону ріки Вісли і тут же перейшли ріку по льоду під самим городом: спершу
перейшов Лев зі своїм полком і [з] сином своїм Юрієм, а після нього — Мстислав і
син його Данило, а вже після них — татари. І тоді, перейшовши, стали вони довкола
города. Але, стоявши трохи часу, вони не
билися.
Після цього ж рушив
Лев зі своїми полками, із силою великою, до [города] Кропивниці, з гордістю
великою, маючи намір іти до Кракова. Володимир же був позаду, стоячи коло города
зі своїм полком, і стали йому розповідати: «Осік 351 у лісі повен людей і товару»
352. Але не взяла його ніяка рать, тому що був він сильно укріплений, і Володимир
одрядив до нього людей доблесних і з ними ж — [воєводу] Кафілата
Селезенця 353. Але коли прийшли вони до осіка, то билися з ними ляхи
кріпко, заледве вони змогли їх узяти з великим потом, і забрали в ньому безліч
людей і товару.
Як ото ми
попереду писали про Льва, коли він ішов полками своїми і стали вони розходитися
пустошити, [то] бог учинив над ним волю свою, бо вбили ляхи із війська його
багатьох бояр, і слуг добрих, і татар частину вбили. І так вернувся Лев назад із
великим безчестям.
У рік 6789
[1281]. А в одплату за се рушив Лестько [Чорний] на Льва і взяв у нього город
Перевореськ. i порубав він у ньому людей усіх, од малого і до великого, а город
запалив і пішов назад до
себе.
А потім вложив диявол
ненависть у серце обох Сомовитовичів, у Когідрата і в Болеслава, і стали вони
ворогувати межи собою і воюватися. Кондрат же жив із братом своїм, з Володимиром
[Васильковичем], заодно, а Болеслав жив із Лестьком і з братом його Володиславом
заодно.
Отож Болеслав,
зібравши рать свою і взявши поміч собі у Володислава [Локетка], рушив на брата на
свого на Кондрата до города до Єздова. А тому, що Кондра)га не було тоді в городі,
то вони, отож, пішовши приступом, узяли
город.
Закон же в ляхів був
такий: челяді не брати, ні бити, а оббирали вони. Так що коли город [було] взято,
то набрали вони в ньому добра багато і людей облупили. І ятрівку свою [Ядвігу
Болеслав] обібрав, княгиню Кондратову, і синовицю 352 свою [Анну] обібрав, і
вчинив соромоту велику братові своєму
Кондратові.
Після цього ж
Кондрат послав посла свого до брата свого Володимира, жаліючись йому про свою
соромоту. І Володимир, пожалкувавши і розплакавшись, сказав послу брата свойого:
«Брате, — скажи, — бог нехай буде месником за твою соромоту. А я тут готов тобі на
поміч».
І став він споряджати
рать на Болеслава, і до синівця свого Юрія [Львовича посла] послав, підмоги
прохаючи. Але синовець йому так сказав: «Стрию мій! Я радо б і сам із тобою пішов,
та ніколи і мені. їду я, господине, до Суздаля женитися. Але із собою я візьму
небагато людей, так що всі мої люди і бояри — богу на руки і тобі. І коли тобі
буде вгодно, тоді з ними
піди».
Володимир тоді,
спорядивши рать, пішов до Берестія. Тут він і зібрався. І холмляни прийшли до
нього, — а воєвода був із ними Тюйма. І рушив Володимир до [города] Мельника із
безліччю воїв. Із Мельника ж одрядив Володимир із ними воєводу Василька
[Романовича] 355, князя слонімського, і [воєводу] Желислава, і [воєводу] Дуная, а
з Юрієвою раттю був воєвода Тюйма. І так рушили вони в Ляхи, а Володимир,
одрядивши рать, поїхав до
Берестія.
Тим часом попереду,
перед раттю, послав він був посла до брата свого Кондрата, — бо в нього були бояри
невірні, і щоб не дали вони вісті Болеславу, — і посол Володимирів, приїхавши до
Кондрата, став йому говорити при всіх його боярах: «Так тобі мовить брат твій
Володимир: «Радо б я поміг тобі за твою соромоту, та не можна мені, вчинили між
нас замішання татари». А після цього посол, узявши князя за руку, стиснув йому
руку. І князь, зрозумівши, вийшов із ним 356 звідти, і той став йому повідати:
«Брат тобі так мовить: «Споряджайся сам і човни 357 споряди, щоб перевезтися через
Віслу. Рать буде в тебе завтра». | І Кондрат був сильно радий, і повелів він
спішно спорядити човни, [і] сам
спорядився.
Коли ж прийшла
рать, вони перевезлися і стали споряджати полки. А, спорядившись, рушили так:
Василько ото пішов своїм полком, а Желислав — своїм полком, а Дунай — своїм
полком, Кондрат же князь із ляхами — своїм полком, а Тюйма — своїм полком. І так
вони йшли з великим завзяттям,
бадьоро.
А коли ж дійшли вони
358 [до] города Сохачева, то радилися [воєводи] про взяття його, щоби [полки] в
землю [Лядську] глибоко не входили. Але заборонив їм [це] Кондрат-князь, ведучи їх
до Гостиного, бо то було улюблене місто
Болеславове.
І прийшли полки
до города [Гостиного], і стали довкола города, як бори великії, і почали вони
готуватися до взяття города. А князь Кондрат, їздячи [перед воями], став мовити:
«Браття мої милії! Руси! Вдарте одностайно!» І тоді пішли вони під заборола, а
другі полки стояли недвижно, стережучи несподіваного наїзду од ляхів
[Болеславових]. Коли ж прийшли вони під заборола, [то] ляхи пускали на них
каміння, як град сильний, але стріли ратників не давали їм навіть виникнути із-за
заборол. І стали вони колоти одні одних списами, і многі поранені були на
городських стінах — то списами, то стрілами. І стали мертві падати із заборол, як
ті снопи.
І тоді взяли вони
город, і набрали в нім добра багато і здобичі незчисленне множество, а пороки 358
порубали і город спалили. І так вернулися вони до себе з побідою і честю
великою.
Кондрат же князь
поїхав у свій город [Єздов], узявши на себе вінець побідний і скинувши з себе
соромоту свою [з] поміччю брата свого Володимира. А Василько [Романович], князь
[слонімський], пішов до Берестія з безліччю здобичі і послав поперед себе вість
володареві своєму князю
Володимиру.
Володимир тим
часом сильно журився, тому що довго не було вісті од війська його. А після цього
прийшла йому вість од війська його, що всі живі-здорові ідуть, з честю великою. І
Володимир ївсильно був рад, що дру|жина його вся ціла, а од сорому брата свого
Кондрата він ізбавив. Тільки ото двоє було вбитих із війська його, не під городом,
а в погоні, і один був пруссин родом, а другий був двірський його, слуга любимий,
син боярський, Михайлович, на ім'я Pax. Про вбивство ж їх обох таке
скажемо.
Коли війська йшли
мимо Сохачева-города, то в сей час виїхав був князь Болеслав із города,
підстерігаючи, аби де вдарити [на противника] в розвідці. Володимир же князь
наказав був своїм воєводам, Василькові, і Желиславу, і Дунаєві, так: не розпускати
раті пустошити, а піти всім до города. Але ці, чоловіка з тридцять, і [воєвода]
Блус Юр'єв із ними, утаївшись од війська, поїхали на село і, перейнявши дорогу од
села, тому що челядь утікала до лісу, поїхали вслід за ними. І в той час ударив на
них Болеслав з ляхами.
І
дружина їх обох, [пруссина і Раха], не видержавши, кинулася навтікача вся з
Блусом. А ці два не побігли, Pax із пруссином, а вчинили діло, достойне пам'яті, і
стали битися мужньо: пруссин з'їхався з Болеславом-князем і тут був убитий
багатьма [ляхами], а Рах убив боярина знатного Болеславового, але тут і сам
прийняв подібний 360 кінець. Так померли сі оба, мужні серцем, зоставивши по собі
славу будущему віку.
Після
цього ж Володимир поїхав із Берестія до [города]
Володимира.
У рік 6790 [
1282]. А пізніш, коли йшов 361 окаянний і нечестивий [хан] Ногай і [хан] Телебуга
з ним на Угри силою великою, у незчисленному множеств}, то повеліли вони з собою
піти і руським князям — Льву, Мстиславові, Володимиру, Юрію Львовичу. Але
Володимир шкутильгав тоді на ногу, і тому він не пішов, — бо була рана тяжка на
ньому, — а послав рать свою з Юрієм, синівцем своїм. Тоді бо були князі руські у
волі татарській і, отож, пішли вони всі. І тільки один Володимир лишився, тому що
був кульгавий.
Болеслав же
[Сомовитович] іще гордився своїм недоумством. Вибравши пору таку [і] прийшовши із
двомастами [воїв], пустошив і він довкола [города] Щекарева і взяв десять сіл. А
тоді | ішов назад із великою гордістю — він бо удавав, ніби всю землю [Руську]
взяв.
А після цього Лев,
увійшовши в Угорську землю, одпущений був. І приїхав він додому, і пожалкував над
тим, що сталося, тому що Болеслав пустошив його землю. І послав він [посла] до
брата свого Володимира, кажучи йому так: «Брате! Складемо із себе сором сей. Пошли
підніми литву на Болеслава».
Володимир тоді послав [воєводу] Дуная піднімати литву, і литва обіцялася йому так
учинити, кажучи: «Володимире, княже добрий, справедливий! Ми можем за тебе голови
свої зложити. Коли тобі вгодно, ми осе єсмо
готові».
Лев, отож, і
Володимир спорядили удвох свою рать і рушили. А коли прийшли вони до Берестія,
[то] дожидали литви. Але литва не приспіла вчасно, і Лев та Володимир самі не
пішли, а послали воєвод: Лев послав зі своєю раттю Тюйму, і Василька, белжанина, і
Рябця, а Володимир послав зі своєю раттю Василька [Романовича] , князя
[слонімського], і Желислава, і [Борка] Олов'янця, і Вишту. І, отож, рушили вони на
Болеслава, і стали пустошити довкола Вишгорода, і захопили челяді незчисленне
множество, і скоту, і коней.
А після цього прийшла литва до Берестія, і стали вони мовити князю Володимирові:
«Ти нас підняв, так поведи нас куди. А ми ось готові, на те ми єсмо прийшли».
Князь тоді став думати собі, аби куди їх повести, бо його рать пішла була вже
далеко на Болеслава, а вже ріки розливаються. І спом'янув Володимир, що раніш
перед цим Лестько [Чорний], пославши люблінців, узяв був у нього село на
Вкраїниці,
|
