Львові — Побожжя і людей татарських
286
Коли ж настала весна,
послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні]
городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам,
Городеськ і [городи] по [ріці] Тетереву до Жедечева 287. Але возвягляни обманули
Шварна: узявши тивуна [його], вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов
[назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці 288,
і всі болохівці [з покорою] до
Данила.
Прислав також Миндовг
[посла] до Данила: «Я пришлю до тебе Романа і новгородців, щоби він пішов до
Возвягля, [а] звідти й до Києва». І призначив він строк [збору] коло
Возвягля.
У рік 6766 [1258].
Данило тоді з братом [Васильком] рушили до Возвягля з великою силою, ждучи вісті
од Романа і литви. І стояв [Данило] на [ріці] Корчику 289 днину, ждучи вісті од
них, і пішов до Возвягля. Раніш послав він сина свого Шварна, щоб він оточив город
і щоб ніхто ж не втік із них.
Воїв же було з ним п'ятсот, і городяни, бачивши мало ратників із князем, сміялися,
стоячи на городській стіні. Але назавтра прийшов Данило із силою-силенною війська,
із братом своїм [Васильком] і з сином Львом. І коли побачили [це] городяни, то
страх напав на них, і не видержали вони, і здалися. І [Данило] город запаболив, |
а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших —
Шварнові. І пішов він до себе додому, взявши
город.
Коли ж Роман прийшов
до города [Возвягля] і литва, то литовці, кинувшись на город, не побачили нічого,
тільки самі головні [та] псів, що бігали по городищу. І [литовці] досадували і
плювали, кажучи по-своєму «Янда», призиваючи богів своїх Андая і Диверикса і всіх
богів своїх споминаючи, тобто
бісів.
Потім Роман поїхав
услід за отцем, узявши з собою трохи людей, а інших пустив додому. Данило ж і
Василько раді були [йому] . А Лев поїхав до себе
додому.
Литва тим часом,
роздумавши [їхати додому], пустошила [землю Данилову], бо держали вони гнів [на
нього]. Отож, поїхавши, пустошили вини довкола Луцька, а [цього] Данило не відав,
ні Василько. Тоді князі, що служили в Данила, і Василькові люди — [тисяцький] Юрій
[Домажирич], Олекса [Орішок] двірський та інші — поїхали на них. Але коли вони
їхали на них, то ті примчали насупротив до притоки 290, і кінники зітнулися.
[Литовці] не видержали і повернули навтікача, а вони, рубаючи їх і колячи,
ввігнали їх в озеро. Десять мужів хапалися за одного коня, думаючи, що «кінь
винесе нас», і при цім тонули, бо ангел їх топив, посланий богом. І натонуло в
озеро трупів, і щитів, і шоломів, так що місцеві жителі велику користь мали,
виволікаючи їх.
Велика ж
проти литви була січа. Побідники славили бога і святую владичицю богородицю, і
послали вони здобич Данилові й Василькові. І обрадувалися Данило й Василько божій
помочі, що [була] проти поганих. А були се люди Миндовгові і воєвода їх Хвал, що
велике убивство чинив землі Чернігівській, і [князь] Сирвид Рушкович. Сирвид тоді
втік, а Хвал убитий був i багато
інших.
У рік 6767 [1259]. А
потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав.
Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило — в Холмі, [і] вони
послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до
них.
Куремса ж, не перейшовши
[ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в'їхало 291 військо
противників до 292 города, бі вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко,
і вибігли вони з города, прибули до Куремси i розповіли, що городяни кріпко
борються з ними.
Данило ж і
Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Але прилучилось
ото за гріхи [наші] загорітися Холмові через окаянну бабу, — та про це ми потім
напишемо: про спорудження города, і прикрасу церкви, і про велику загибель його,
так що всі жалкували, —і полум'я було таке, що зо всеї землі [Холмської] заграву
[було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од
палахкотіння сильного полум'я. І люди, бачачи [це, думали], що город був запалений
татарами, і повтікали в лісові місця, і тому вони не могли зібратися. Данило тоді
зустрівся з братом і втішав його, що над бідою, посланою богом, не слід поганськи
тужити, а на бога надіятися і на нього возложити печаль, — як воно й
сталося.
Потім же поїхали
вони обидва у Володимир і, зібравши трохи дружини, молилися богу, щоби ізбавив їх
бог од нашестя татар. Не маючи змоги дружини зібрати, посилали вони обоє [гінців]
сюди й туди. І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши
татар, вони били їх і колодників
захопили.
А потім, коли
Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і
непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І
коли він, [Куремса], прийшов до Луцька, то не міг перейти [ріку Стир]. Він хотів
міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись
одігнати [їх], але бог чудо вчинив, і святий Іоанн [ Златоустий], і святий Микола
[Мирлікійський]295 : знявся ж такий вітер, що коли порок вергав [камінь], то вітер
повертав каменя на них, [татар]. Вони все одно далі сильно метали на них,
[городян, і] зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися
вони в сторони 296 свої, тобто в
поле.
Так от, раніш ми писали
про пожежу города Холма в Куремсину війну. Город же Холм так був споруджений за
божим велінням. Коли ото Данило княжив у Володимирі, спорудив він город Угровськ і
поставив у ньому єпископа [Іоасафа]. Але [якось], коли він, [Данило], їздив | по
полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги
його полем, і запитав тамтешніх жителів: «Як іменується се місце?» І вони сказали:
«Холм йому ім'я є». І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому
невеликий городок. Він дав обітницю богу і святому Іоанну Златоусту 297, що
спорудить на честь його
церкву.
І поставив він
невеликий городок, та, побачивши, що бог помічником йому, а Іоанн підпомагачем
йому є 297, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий
всю землю Руську захопив. Тоді й церква святої Трійці запалена була і знову була
споруджена.
Коли ж побачив се
князь Данило, що бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і
русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі
утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза,
і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города
поле і села.
Звів також
[Данило] церкву святого Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була
така: склепінь чотири; з кожного вутла — склепіння, і стояли вони на чотирьох
головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені [були] склом
римським 298; при вході в олтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них —
склепіння; а верх же вгорі прикрашений [був] зорями золотими на лазурі; внутрішній
же поміст її був вилитий з міді і з чистого олова, так що блищав він, як дзеркало.
Дверей же її двоє [були] прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим
холмським; різьблені одним умільцем Авдієм горорізьби [їх були] всяких барв і
золоті; спереду ж їх [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних —
святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувалися. Прикрасив
[Данило] камінням дорогим, бісером г золотом також ікони, які він приніс із Києва,
і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського]
монастиря [святого] Феодора; приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого
од отця його [Мстислава Мстиславича] 299. Диву подібні [були образи сі], що
погоріли в церкві святого Іоанна; один | [архангел] Михаїл зостався [з]
чудових тих ікон. І дзвони [Данило] приніс із Києва, [а] інші тут вилив. Усе це
вогонь спалив.
І вежа
[стояла] посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з
каменю п'ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена,
як сир, сяяла вона на всі сторони. Близь неї був студенець, тобто колодязь, що мав
тридцять і п'ять сажнів.
Храми [були] прекраснії, і мідь од вогню повзла, як смола. Посадив він також сад
гарний і спорудив церкву на честь святих безмездників Кузьми [і] Дем'яна; має вона
чотири стовпи, витесані з цілого каменя, що держать верх; з таких же [каменів
витесані] і другі [стовпи]; а в олтарі перед бічними дверима стоїть також гарний
[образ] пресвятого Дмитрія [Солунського], принесений
здалеку.
За поприще од города
[Холма] стоїть також башта кам'яна, і на ній — орел кам'яний вирізьблений; висота
ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і з підніжжями — дванадцять
ліктів.
Побачивши ж таку
пагубу городу, — [а] ввійшовши в церкву, він теж побачив пагубу, — [Данило] вельми
пожалкував. Помолившись богу, він знову обновив церкву, і освятив [її] єпископ
Іоанн. А ще помолившись богу, він спорудив [город Холм] кріпшим і вищим 300, але
вежі такої не зміг зробити, бо інші городи він ставив проти безбожних татар, —
через те й не зробив він її.
У рік 6768 [1260]. Спорудив він також превелику церкву в городі Холмі на честь
пресвятої приснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і
прикрасив її пречудовими іконами; приніс він також чашу із землі Угорської з
багряного мармуру, вирізьблену з дивовижним умінням, — навіть змієві голови були
навкруг неї, — і поставив її перед дверима церковними, що їх називають царськими.
Зробив він також у ній хрещальню — хрестити воду на святе Богоявлення, а блаженний
єпископ Іоанн зробив у ній вирізаний із гарного дерева і позолочений усередині та
ззовні [ківорій?] 301, диву
подобен.
Коли ж минув час, то
прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з
великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж
воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був
ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він
тоді послів до Данила, кажучи: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо
мною».
Данило, отож, сів із
братом [Васильком] і з сином [Львом думати] . Печальними бувши, радились вони, бо
знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони
всі, то поїхав Василько замість брата, і провів його брат до Берестія, і послав із
ним людей своїх. І, помолившись богу святому, Спасу ізбавителю, — а це ікона, яка
є у городі Мельниці в церкві святої Богородиці і нині стоїть у великій честі, —
дав йому обітницю Данило-король прикрасою оздобити
її.
Коли ж Василько їхав за
Бурондаєм один по Литовській землі, він, знайшовши десь литву [і] побивши її,
привів здобич Бурондаєві. І похвалив Бурондай Василька: «Хоча брат твій не їхав».
І пустошив [Василько], їздячи з ним, [Бурондаєм], шукав він синівця свого Романа
302, [і] розоряли вони землю Литовську і Нальщанську. Княгиню ж [Олену] він
зоставив був у брата [Данила], і сина свого
Володимира.
А потім
Данило-король, поїхавши, узяв [город] Волковийськ і Гліба 303-князя. Пославши їх,
[бранців, у Холм, Данило] держав його, [Гліба], в честі, бо до Волковийська він
їхав більше тому, що намагався схопити ворога свого, Воишелка і Тевтивила, але не
застав їх обох 304 у городі. Він шукав їх по становищах, посилаючи людей, але не
знайшов їх, бо великий обман вони удвох учинили були: схопив Войшелк сина його
Романа 302. І ще послав [Данило] Михайла [Ростиславича], і пустошив він по [ріці]
Зельві, шукаючи їх обох, але не знайшов
їх.
Потім же, думаючи іти на
Городен [і] гадаючи, що вони там обидва, [Данило] послав тому [гінця] по Льва,
сина свого, і по людей своїх, і приїхали вони в город Мельник 305. Але коли він
збирався іти до Городна і всі поспішали, то була із Ляхів у короля Данила вість,
що татари пробувають у Ятвягах. Лев тоді сказав [Данилові]: «Вої твої голодні є і
коні їх». А він, одповівши, сказав йому: «Ми пошлем сторожів до Визни». І дав
Данило-король харчу воям досита і коням
їхнім.
Послано було раніше
також двох послів у Ятвяги, довідатися Про брата [Василька]. Але тому що татари
приїхали | в Ятвяги, посли обидва схоплені були, і допитував їх [Бурондай]: «Де є
Данило?» І вони відповіли: «У Мельниці він є». Вони, [татари], сказали тоді: «То є
спільник наш. Брат його воював із нами. Туди
ідем».
Але сторожі [Данилові]
розминулися з ними, [татарами], і вони пройшли до Дорогичина. І була [про це]
вість Данилу, [і] послав він звідти, [з Мельника], Льва, і Шварна, і Володимира
[Васильковича], кажучи їм: «Якщо ви будете в мене — їздити вам у стани до них.
Коли ж я буду...» 6
А після цього, коли
минув рік 307
У рік 6769 [1261] 308.
настала тиша по всій землі, то в ті дні весілля було у Василька-князя у
Володимирі-городі. Став він оддавати дочку свою Ольгу за Андрія-князя
Всеволодовича 309 до Чернігова, і був тоді [тут] брат Васильків Данило-князь 310 з
обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, і інших князів багато, і бояр
багато.
І коли була ж
веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю 310 і
Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати
вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники —
зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог
мені».
Отож, Василько-князь
поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь 310 не поїхав
із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського
Іоанна.
І поїхав
Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многі і
пиття, і зустрів його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з
владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька-князя і на
Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: «Якщо
ви єсте мої спільники — розмечіте ж городи свої
всі».
[І] Лев розкидав
[городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], Львів розметав. Василько ж,
пославши [воїв], Крем'янець розметав і
Луцьк.
Тим часом
Василько-князь послав із Шумська владику Іоанна вперед до брата | свого Данила. І
владика, приїхавши до Данила-князя, почав йому розповідати про те, що сталося, і
про Бурондаїв гнів сказав йому. Данило тоді, убоявшися, втік у Ляхи, а з Ляхів
побіг в Угри.
І тоді рушив
Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь — із ним. Але не дійшов він до
города, а став на [селі] Житані на ніч. Бурондай же став мовити про Володимир:
«Васильку! Розмечи город!» І князь Василько почав думати в собі про город, тому що
не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити
його, і так за ніч він згорів
увесь.
А назавтра приїхав
Бурондай у Володимир і побачив своїми очима, що город згорів увесь. І став він
обідати у Василька на дворі і пити. Пообідавши ж і пивши, ліг він на ніч у
[городку] П'ятиднях.
А
назавтра прислав він татарина, на ім'я Баймура 311, і Баймур, приїхавши до князя,
сказав: «Васильку! Прислав мене Бурондай і велів мені город розкопати» 312. Сказав
тоді йому Василько: «Роби що звелено тобі». І став він розкопувати город на знак
побіди.
А після цього рушив
Бурондай до Холма, і Василько-князі [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами
своїми. Але колк вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони,
прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо булі в ньому,
[Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і
самострілами.
Бурондай тоді,
роздивившись укріплення города, [побачив], ще не можна взяти його, і тому став він
мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам,
щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім'я Куйчія
Ашика, Болюя, і Хому, тлумача 313, який розумів руську мову, [абр знати], що
мовитиме Василько, приїхавши під
город.
Василько ж, ідучи під
город, узяв собі в руку каміння [і], приб? йшовши під город, став мовити
городянам, а татари, послані з ним, — слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий
холопе, Луко Іванковичу Се город брата мойого і мій, — здайтеся!» Сказавши, та й
кине ка мінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так
ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сеі же великий князь Василько
ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І
[посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув
умо знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїді звідси, а то
буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат єси брату своєму а ворог єсь
йому».
І татари, послані з
князем під город, чувши [це], поїхали дj Бурондая і повідали річ Василькову, як
він мовив городянам і тоді городяни сказали
Василькові.
І після цього
пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Люблін. пішов до [города] Завихвоста. І
прийшли вони до ріки до Вісли, знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту
сторону ріки, і сталі пустошити землю
Лядську.
Потім же прийшли
вони до [города] Судомира, і обступилі його з усіх сторін, і обгородили його
довкола своїм укріпленням і пороки поставили. І пороки ото били неослабно день і
ніч, і стріли не давали [городянам] виникнути із-за заборол. І чотири дн билися
вони, а на четвертий день збили заборола з городсько стіни, і почали татари
приставляти драбини до городської стіни, тоді полізли на
стіну.
Наперед же вилізли на
городську стіну два татарини з хоругвок і пішли по стіні, рубаючи і колячи, — один
ото з них пішов по одні» стороні стіни, а другий — по другій стороні. Але якийсь
із ляхів, н боярин, ні знатного роду, а простий собі чоловік, не в збруї, а і
одній накидці, із сулицею, захистившись одвагою, немов нaдiйниv щитом, учинив
діло, пам'яті достойне. Він побіг супроти тата|рина і як зітнувся з ним, так і
вбив татарина, поки другий татарир [не] прибіг іззаду і [не] рубонув ляха. Тут і
вбитий був лях.
Люди ж,
побачивши татар на стіні города, кинулись утекти де дитинця, але не могли
вміститися у ворота, тому що міст був вузький біля воріт. І подавилися вони самі,
а інші падали з містка в рів як ті снопи. Рови ж, якщо глянути, були вельми
глибокі, і наповнилися вони мертвими, і можна було ходити по трупах, наче пo
мосту.
Житла ж у городі були
соломою покриті, і загорілися вони сам од іскор, а потім і стіни города почали
горіти. Церква також була і городі тім кам'яна, велика і предивна, що сіяла
красою, бо була во на зроблена з білого каменю тесаного, і та була повна людей.
Алe верх у ній, деревом покритий, загорівся, і вона згоріла, і в ній — незчисленне
множество людей. Ледве ратники вибігли з
города.
А назавтра ігумени з
попами і з дияконами, підготувавши кри лос і одспівавши обідню, стали причащатися
— спершу самі, а поті» бояри з жонами і з дітьми, а тоді всі, од малого і до
великого. І сталі вони сповідатися — ті ігуменам, а інші — попам і дияконам, тому
що людей було безліч у
городі.
А потім пішли вони з
хрестами із города, і з свічами, і з кадилами. І пішли ж і бояри, і боярині,
нарядившись у весільне вбрання і одяг, а слуги боярські несли перед ними дітей
їхніх. І був плач великий і ридання. Мужі оплакували жон своїх, а матері
оплакували дітей своїх, [а] брат брата, і не було того, хто б помилував їх, бо
гнів божий звершився на них.
І коли вигнали їх із города, то посадили їх татари на оболоні коло Вісли, і сиділи
вони два дні на оболоні. А тоді стали вони побивати їх усіх — чоловічу стать і
жіночу. І не зосталося з них ані
одного.
Потім же пішли вони
до Лисця-города. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же
був у лісі на горі, і церква була в нім кам'яна святої Трійці, але стіни города
некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до
великого.
А потім вернувся
Бурондай назад 314 у свої вежі, і так закінчилось взяття Судомира
315.
У рік 6770 [1262]. Потім
же пішла литва на Ляхів воювати, [послана] Миндовгом. І [князь] Остафій
Костянтинович [пішов] із ними, окаянний і беззаконний, — він бо забіг був [сюди]
із Рязані. Отож литва зненацька напала на [город] Єздов напередодні й Іванового
дня, [і] на самого Купала. Тут же й Сомовита, князя [мазовецького], вони вбили, а
сина його Кондрата захопили, і здобичі багато взяли, і тоді вернулися до
себе.
Припом'янув Миндовг
[також], що Василько-князь із богатирем [Бурондаєм] пустошив землю Литовську. І
послав він рать на Василька, і пустошили вони довкола [города] Каменя 316. Але
князь Василько не поїхав услід за ними, тому що сподівався він другої раті. Він
послав за ними [воєвод] Желислава та Степана Медушника. І гонили вони вслід за
ними аж до [ріки] Ясольди 317, але не догнали їх, бо рать [литовська] була мала, —
вони тільки набрали були здобичі, і тому й одійшли
спішно.
Друга ж рать
литовська пустошила тої самої неділі довкола [города] Мельниці. Був же з ними
воєвода Тюдіяминович Ковдижад, і взяли вони здобичі багато. Тому князь Василько
поїхав услід за ними із сином своїм Володимиром, і з боярами своїми, і зі слугами,
поклавши упрвання на бога, і на пречистую його матір, і на силу чесного хреста, і
догнали вони їх коло
Небля-города.
Литва ж стала
була при озері [Неблі], але, побачивши війська, виладналися вони і стояли у три
ряди за щитами по своєму звичаю. Василько тим часом, нарядивши свої війська, пішов
супроти них. І зітнулися вони обоє, і литва, не видержавши, кинулась навтіки. Але
не можна було втекти, бо обійшло було [їх] озеро довкола. І тоді стали вони сікти
їх, а інші в озері потопились. І так переобили вони їх усіх, і не остався з них |
ні один.
Почувши ж се, князі
пінські Федір, і Демид, і Юрій [Володимировичі] приїхали до Василька з питтям, і
стали вони веселитися, бачачи, що вороги їх побиті, а своя дружина вся ціла.
Тільки один [воїн] був убитий із війська Василькового — [боярин]
Прейбор, син Степана Родовича
319.
Після цього ж князі
пінські поїхали до себе, а Василько поїхав до [города] Володимира з побідою і
честю великою, воздаючи славу і хвалу богові, що вчинив [диво] предивнеє: покорив
ворогів під ноги
Василькові-князю.
Послав тоді
[Василько] здобич брату своєму королеві [Данилу] , з [боярином] Борисом з
Ізеболком , — король бо тоді поїхав був в Угри, — і догнав його Борис коло
[города] Телича.
Король же
вельми печалувався за братом [Васильком] і за синівцем своїм Володимиром, бо той
молодий був. [Але] один із слуг його, [Данила], увійшовши, став розповідати так:
«О господине! Люди якісь осе їдуть за щитами із сулицями, і коні з ними повідні».
І король, од радості схопившись, і знявши руки, [і] хвалу воздавши богові, сказав:
«Слава тобі, господи! Се ж Василько побідив
литву!»
Борис тим часом
приїхав і привів здобич королеві — коней у сідлах, щити, сулиці, шоломи. Король же
став питати про здоров'я брата свого і синівця. А Борис розповів, що обидва вони
здорові, і про все, що сталося, розказав йому. i велика була радість королеві, що
здоров брат його і синовець, а вороги побиті. Бориса ж, обдарувавши, він одпустив
до брата свойого.
Після цього
ж був з'їзд руських князів із лядським князем, з Болеславом [Стидливим]. І
збиралися у [городі] Тернаві Данило-князь із обома синами своїми, зі Львом і з
Шварном, а Василько-князь зі своїм сином Володимиром, і урядилися вони межи собою
про землю Руську і Лядську, заприсягнувши хрестом чесним. І тоді роз'їхалися вони
до себе.
А після цього
з'їзду, коли минув один рік, то восени убитий був великий князь литовський
Миндовг, що був самодержцем в усій і землі Литовській. Про вбивство ж його таке
скажемо.
Коли княжив він у
землі Литовській, то став він побивати братів своїх і синівців своїх, а інших
вигнав із землі [цієї] і став княжити один в усій землі Литовській. І став він
гордувати вельми, і вознісся славою і гордістю великою, і не вважав за рівного
собі анікого. Був також у нього син Войшелк і дочка. Дочку ж він оддав за Шварна
Даниловича до Холма, а Войшелк тим часом почав княжити в Новгородку, в поганстві
пробуваючи. І став [Войшелк] проливати крові много: убивав бо він повсякдень по
три [чоловіка], по чотири. А котрого дня, було, не вб'є кого — тоді сумував, а
коли вб'є кого — тоді веселий
був.
Але потім увійшов страх
божий у серце його. Надумав він собі, що слід прийняти святе хрещення. І
охрестився він тут, у Новгородку, і став жити у християнстві. А після цього, пішов
Войшелк до Галича, до Данила-князя і Василька, маючи намір прийняти монаший чин.
Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича. А потім пішов він у [город] Полоний319, до
[ігумена] Григорія в монастир, і постригся в ченці, і пробував у монастирі в
Григорія три роки. Звідти ж пішов він у Святу гору 320, узявши благословення од
Григорія. А Григорій був [таким] чоловіком святим, якого ото не було перед ним і
ні по ньому не буде. Але Войшелк не зміг дійти до Святої гори, тому що смута була
велика тоді в тих землях. І прийшов він назад у Новгородок, і поставив собі
монастир на ріці на Німані, межи Литвою і Новгородком, і тут жив. Отець же його
Миндовг докоряв йому за його життя, а він на отця свого досадував
вельми.
У той же час померла
княгиня Миндовгова, і став він оплакувати її. А сестра її була за Довмонтом, за
нальщанським князем, і послав Миндовг до нальщан [посла] по свою своячку, так
кажучи: «Ось сестра твоя мертва. Поїдьно оплакати свою сестру». А коли вона
приїхала оплакати [сестру], то Миндовг | захотів узяти своячку свою за себе і став
їй мовити: «Сестра твоя, умираючи, веліла мені взяти тебе за себе. Вона так
сказала: «Нехай інша дітей не зобиджає». І взяв він її за
себе.
Довмонт же, се почувши,
опечалився вельми сим і помишляв, аби якось убити йому Миндовга, але не міг, тому
що сила його була мала, а сього — велика. Тому Довмонт шукав собі, аби з ким можна
[було] йому вбити Миндовга. i знайшов він собі Треняту, сестрича Миндовгового 321,
і з тим думав убити Миндовга. Тренята ж пробував тоді в
Жемоїті.
У рік 6771 [1263]. У
сей же час послав був Миндовг всю свою силу за Дніпро, на Романа [Михайловича], на
брянського князя. Довмонт теж пішов був із ними на війну, але вибрав принагідну
пору собі і вернувся назад, так кажучи: «Віщування мені не дає з вами
піти».
Вернувшись же назад,
він помчав уборзі, догнав Миндовга і тут же вбив його. І обох синів його з ним
убив, Рукля і Репек'я. І так звершилось убивство
Миндовга.
Після вбивства ж
Миндовга Войшелк, убоявшись такого самого, утік до Пінська і тут жив. А Тренята
став княжити в усій землі Литовській і в Жемоїті. І послав він [посла] по брата
свого по Тевтивила до Полоцька, кажучи так: «Брате! Приїдь сюди. Ми розділимо
удвох собі землю і добиток
Миндовгів».
І коли він,
[Тевтивил], приїхав до нього, то став радитися Тевтивил, маючи намір убити
Треняту. А Тренята собі радився так само на Тевтивила. І розголосив намір
Тевтивилів боярин його, Прокопій, полочанин, і Тренята, попередивши і вбивши
Тевтивила, став княжити один.
А після цього стали радитися конюхи Миндовгові, чотири парубки, як би їм можна
[було] вбити Треняту. І коли він ішов до мийні миться, то вони, вибравши собі цю
пору, вбили Треняту. І так звершилось убивство
Треняти.
Почувши ж се,
Войше[лк пішов із пінянами до Новгородка. А звідти, узявши з собою новгородців,
пішов він у Литву княжити, і Литва вся прийняла його з радістю великою, сина
свойого володаря.
У рік 6772
[1264]. Войшелк, отож, почав княжити в усій землі Литовській. І став він ворогів
своїх побивати, 322 побив їх незчисленне множество, а інші розбіглися, куди хто
глядячи. І того Остафія [Костянтиновича] він убив, окаянного, проклятого,
беззаконного, що про нього ото ми попереду
писали.
У вищезгаданий же рік
убивства Миндовга було весілля в Романа-князя [Михайловича], у брянського, і став
він оддавати милую дочку свою, на ймення Ольгу, за Володимира-князя, сина
Василькового, внука великого князя Романа [Мстиславича] галицького. І в той час
прийшла рать литовська на Романа, і він бився з ними, і переміг їх. Сам же він
поранений був, та не малу показав мужність свою. І приїхав він у Брянськ із
побідою і честю великою, і, не думаючи од радості про рани на тілі своїм, оддав
дочку свою. Було бо в нього інших три 323, а се — четверта. Але ся була йому од
усіх миліша, і послав він із нею сина свого старшого Михайла і бояр багато. Та ми
до попереднього повернемось.
Коли ж Войшелк княжив у Литві, то став йому помагати Шварно-князь і Василько, бо
він назвав був Василька отцем собі і володарем. А король [Данило] впав тоді був у
недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє. І положили його в церкві святої
Богородиці в Холмі, що її він сам був
спорудив.
Сей же король
Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і
церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він
світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по
Соломоні.
Після цього ж
Шварно пішов на поміч Войшелкові, а Василько-князь од себе послав йому підмогу —
все своє військо, бо Войшелк назвав був Василька | за отця собі і володаря. І
прийшов ото Шварно з підмогою у Литву до Войшелка, і Войшелк, побачивши поміч
Шварнову і Василькову, отця свого, радий був вельми. І почав він готуватися [в
похід], і рушив з великою силою, і став городи брати в Дяволтві і в Нальщанах. А
взявши городи і ворогів своїх побивши, прийшли вони тоді до
себе.
У рік 6773 [1265].
326 У ті ж. роки з'явилася звізда на сході, хвостата, на вигляд
страшна, що випускала із себе промені великі, — тому ся звізда називається
волосата. Од вигляду ж сеї звізди страх обняв усіх людей і жах. А знавці,
дивившись, так сказали: «Смута велика буде на землі». Але бог спас [людей] своєю
волею і не сталося нічого.
Того ж року проставилася велика княгиня, [жона] Василькова, на ім'я Олена 327.I
положили тіло її у церкві святої Богородиці, в єпископії
володимирській.
У рік 6774
[1266]. Тоді ж. була смута велика в самих татарах, і побили вони самі одні одних
незчисленне множество, як піску морського
328.
У рік 6775 [1267]. І
настала тиша.
У рік
6776[12б8] 329. А після цього,
|
