спорядивши всіх людей своїх.
Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах 239 і в
попонах шкіряних, а люди — в латах 240, і велике було сяйво полків його од оружжя,
що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під
ним був диву подобен і сідло позолочене 240, і стріли і шабля золотом [були]
оздоблені
та іншими
прикрасами, що аж дивно, а жупан 241 із золототканого ; єдвабу грецького і широким
золотим мереживом | обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом. І коли німці
дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: «Я не взяв би тисячі серебра
замість сього, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх». І
попросився [Данило] у нього в шатро, тому що велика спека була дня того. І він
узяв його за руку і повів його у намет свій, і сам роздягнув його, і убрав його в
одежу свою. Таку ото честь він учинив йому, і прийшов [Данило] до себе
додому.
У той же рік вигнав
Миндовг, [князь литовський], двох синівців своїх, Тевтивила і Єдивида. Він послав
'їх обох з вуєм 242 їхнім з Викинтом на війну 243, на Русь, пустошити до
Смоленська, і сказав: «Що хто займе — собі держить». Але ворожістю, через
ворожнечу з ними він Литву [зайняв]: тому забрана була вся земля Литовська, і
незчисленне майно їх, знищено було багатство їх, і послав він на них воїв своїх,
хотячи вбити їх.
Але вони
обидва, [Тевтивил і Єдивид], довідалися [про це], і втекли до князя Данила й
Василька, і приїхали у Володимир. Миндовг тоді прислав послів своїх, кажучи: «Ти
не чини їм обом милості». [Однак] вони, Данило й Василько, не послухали [його],
тому що сестра їх обох, [Тевтивила і Єдивида] 244, була за
Данилом.
Потім же Данило
порадився з братом своїм і послав [послів] у Ляхи до князів лядських, кажучи:
«Нагода є християнам на поганих [піти], бо вони самі воюють межи собою». І ляхи
обіцялися, але не сповнили
[слово].
Тим часом Данило й
Василько послали Викинта в Ятвяги, і в Жемоїть, [і] до німців у Ригу. І Викинт
умовив їх, [німців], сріблом і дарами многими, [і] ятвягів, і пів-Жемоїті. Німці
тоді відповіли Данилові: «Заради тебе ми вчинимо мир із Викинтом, а то він багато
браття нашого погубив». І пообіцялися німці-браття піти на підмогу
Тевтивилу.
Данило, отож, і
Василько рушили до Новгород [к] а. Тим часом Данило й Василько, брат його,
порадилися з сином [Данила Львом, і Данило] брата свого послав на Волковийськ, а
сина — на Слонім 245, а сам пішов до Здітова. І взяли вони багато городів, і
вернулися
додому.
А потім
прислав Викинт [посла], кажучи: «Німці хотять | стати на поміч Тевтивилу». І
послав Данило Тевтивила, і поміч свою з ним, русів і половців, [на Миндовга], і
багато воювали вони межи
собою.
А звідти Тевтивил
пішов із добичею Даниловою у Ригу. І прийняли його рижани з великою честю, і він
охрещений був. Коли ж довідався про це Миндовг, що хотять йому, [Тевтивилу],
помагати божі слуги 246, біскуп [Миколай] і всі вої ризькі, то, убоявшись, послав
він таємно [посла] до Андрія [Стірлянда], магістра ризького, і умовив його дарами
многими, сиріч ублагав його. Послав бо він був золота багато, і срібла, і посуду
срібного і золотого прегарного, і коней багато, кажучи: «Якщо ти уб'єш або
проженеш Тевтивила, то ще більше, ніж се, дістанеш». Але він, [Андрій], сказав:
«Ти не зможеш [його] позбутися. Якщо ти не пошлеш до папи і [не] приймеш хрещення
— ти не одолієш ворога. Я дружбу маю до тебе». О, лихіше [се] од лиха! Золотом
осліпив він очі свої, і через нього він іще нині од них, [слуг божих], біди
зазнає.
Миндовг, отож, послав
до папи [Іннокентія посла] і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було,
бо потай він приносив жертви богам своїм: першому Нонадієві, і Телявелі, і
Дивериксу, [і] заячому богу Медейну 14. Коли він виїжджав на поле і вибігав заєць
[із лісу] на поле, він не входив у ту лісову зарість і не смів навіть різки
вломити. І приносив він богам своїм жертви, і тіла мертвих спалював, і поганство
своє явно діяв.
Тевтивилу ж
[про змову Андрія з Миндовгом] розповів біскуп [Миколай] і пробощ 247 рижан 248
[Іван]. Жалкували [рижани-німці] за ним, [Тевтивилом], бо вони знали, що коли б
Тевтивил не був вигнаний, [то] Литовська земля була б у їхніх руках і хрещення
[литовці] поневолі б прийняли. А цей Андрій всю Литву зробив нехристиянами, і
вигнаний він був із сану свого
браттям.
Тевтивил же прибіг у
Жемоїть до вуя свого Викинта 249 [і], узявши ятвягів, і жемоїть, і підмогу
Данилову, що її дав був Данило йому раніш, пішов на Миндовга. Миндовг також
зібрався був, але надумавши ото собі не битися з ними в бою. Він увійшов у город,
що зветься Ворута, і вислав шурина свого вночі. Та розігнали його [військо] руси і
ятвяги.
А назавтра виїхали на
них, [воїв Тевтивила], німці із самострілами. І поїхали на них, [німців], руси | з
половцями з; стрілами, і ятвяги з сулицями, і гонилися вони на полі [бою], немов у
грі, і звідти вернулися [війська Тевтивила] в
Жемоїть.
І прийшов Миндовг,
зібравши силу велику, на город Викинтів, що зветься Твиреметь. І виїхав Тевтивил
із города, [і] руси й половці Данилові з ними, і жемоїть із ними, і багато піших
воїв. І коли гонилися вони [за Миндовгом], устрілив кощавий половчин Миндовга в
стегно, і вернувся Миндовг у землю свою. А багато ратних билися межи собою, [і
князь литовський] Вишимут 250 [Булевич] під тим же городом убитий був
[Миндовгом].
У рік 6761
[1253]. А потім Тевтивил прислав [посла] Ревбу, кажучи [Данилові]: «Піди до
Новгород [к] а». Данило тоді рушив із братом Васильком, і з сином Львом, і з
половцями — зі сватом своїм [ханом] Тігаком 251 — і прийшов до Пінська. А тому що
князі пінські мали облуду [в серці своїм], то він узяв їх із собою неволею на
війну.
І послала сторожів
литва, [і встріли їх Данилові вої] на озері Зьяті, і гнали їх через болота до ріки
Щар'ї. А коли зібралися всі вої, вони вчинили раду, кажучи: «Вість уже є про нас».
Однак вони, [князі-іняни], сперечалися, не хотіли йти воювати, і Данило мудрістю
спір уладнав: «Соромоту ми матимем 252 од Литви і од усіх земель, якщо ми не
дійдемо і вернемось. Назавтра ж, — сказав він, — ми раду вчинимо». [А] тої ночі
він послав [посланців] по всіх військах, кажучи: «Ви підіте! Хай буде зрозуміло
всім, які не хотять іти на війну». І, побачивши, що війська рушили, і самі
[князі-піняни] поневолі пішли, а також інші
всі.
А назавтра розграбували
вони всю землю Новгородську і зрідти вернулися до себе додому. Ятвяги теж поїхали
на підмогу Данилові, [але] не змогли вони доїхати, тому що сніги були великі. І
вернулися звідти [війська Данилові], з божою поміччю узявши здобич
велику.
Потім же [Данило]
послав із братом [Васильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба
Городен, а самі удвох вернулися од [города]
Більська.
А потім послали
вони обидва, [Данило й Василько], багатьох своїх піших воїв і кінників на городи
їхні, [Миндовга і синів його], і розграбували вони всю вотчину їх і землі їх.
Миндовг тоді послав сина свого [Войшелка], і пустошив він довкола [города]
Турійська.
Того ж року
прислав Миндовг [послів] до Данила, прохаючи миру і домагаючись приязні через
сватання. !49 Тоді ж Тевтивил прибіг до Данила із Жемоїті і Ятвягів, кажучи:
«Миндовг умовив їх серебром многим». І тому Данило гнів мав на
них.
У рік 6762 [1254]. У ті
ж роки, коли минув час, —бо хронікареві треба писати чисто все, що відбулося,
іноді ж писати про попереднє, а іноді вступати в пізніше: мудрий, читаючи,
зрозуміє; число ж рокам ми тут не писали, ми пізніше впишемо за антіохійським
вселенським правилом, [за] олімпіадами, грецьким-таки численням, і [за] римськими
високосами, так, як Євсевій Памфіл та інші хронікарі написали од Адама до Христа;
усі ж роки ми напишемо, розчисливши пізніше 253, — після того вбивства герцога,
тобто Фрідріха, — бившись, він одолів короля угорського [Белу], але був убитий
своїми боярами в бою, — настав тоді роздор межи сильними людьми за честь, і за
волость убитого герцога, [і] за землю Рагузьку, і за землю Штірську. І король
угорський рикс 254 [Бела], і король чеський [Оттокар] билися за неї, тому король
угорський привів [Данила] . Він шукав підмоги, бо хотів узяти землю Німецьку, і
послав до Данила [посла], кажучи: «Пошли мені сина Романа, щоби я оддав за нього
сестру герцогову і оддав йому землю Німецьку»
255.
І поїхав [Данило] в
Німці з Романом, і оддав [Бела] сестру герцогову [Гертруду] 256 за Романа, і
вчинив обітницю, що її через величину ми всю не списали
257.
А потім послав [Бела
послів] до Данила, кажучи: «Ти родич мені і сват єси. Поможи мені проти чехів». І
умовив він його, і пішов на [город] Опаву своєю дорогою, — сам ото грабував він
землю Моравську, і багато городів розорив, і села попалив, і велике побоїще вчинив
землі тій.
Данило тим часом,
зібравшись із Болеславом [Стидливим, князем лядським], радився, як пройти [в]
землю Опавську. А тому що Болеслав не хотів [воювати], то жона його помагала
Данилові порадами, бо вона була дочкою короля угорського [Бели], на ймення Кінга.
А Данило-князь хотів [піти на Чехів] і заради короля, і слави бажаючи: не було ж у
землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, — ні Святослав
[Ігоревич] хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир [Святославич] святий. i сповнив
бог його бажання, бо прагнув він і поривався на війну. Тож, узявши сина
свого Льва і підмогу од брата | Василька, тисяцького Юрія [Домажирича], [і],
з'єднавшися з Болеславом, він рушив із
Кракова.
[І] прийшли вони на
ріку Одру до города, що зветься Козлій. І приїхав до нього Володислав, [князь
лядський], син Казимирів, [онук] Лясконогого Мешка, і, взявши кінників та піших
воїв, прийшли вони до ріки Псини. І вчинив тоді раду Данило і Лев з Володиславом,
куди б [піти] воювати, але він правди не сказав і дав [їм] проводаря для обману. І
послав князь Данило Льва, і Тевтивила, і Єдивида, і двірського [Андрія], і всіх
воїв, а сам зостався з невеликою [дружиною], зі старими боярами, з Юрієм,
тисяцьким.
Лев, отож, пішов і
воював, але побачив він, що обманюють проводарі, і не послухав їх: він рушив у
лісисті гори і взяв здобич
велику.
А коли йшов Данило з
Болеславом [Стидливим] до Опави, пославши [уперед] сторожів своїх, ляхів, то
виїхав із Опави [воєвода чеський] Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися,
[і] одолів Андрій, [бо] мало було ляхів, — одних він побив, а інших захопив, і
найшов великий страх на
ляхів.
Данило тоді,
приїхавши, сказав їм: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без
полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли
єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома
умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя
своє на ворогів!»
І сими
словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави. Побачивши
ж, що околишні села біжать у город, многе ж множество, і не було йому кого послати
[на них], він сказав тоді Володиславу: «Мені ти вчинив єси несправедливо і себе
єси погубив. Якщо б Лев і люди мої тут були всі, то великого збитку ми б землі сій
учинили і город сей, ачей, був би
взятий».
І пожалкував він, що
одіслав сина свого Льва і воїв, бо ляхів він заставляв їхати до города, але вони
все одно не хотіли. Побачивши се, він зажурився. Не знав він [також нічого] про
сина свого, ні про воїв, де вони є. Ляхи ж не хотіли їхати до города, а хотіли
подалі стати од города, хоча збір було призначено всім воям, здатним воювати, —
вони мали приїхати до города.
Данило тоді сказав: «Якщо ви й підете звідси, то я зостануся | si сам, з невеликою
дружиною, і дожду воїв моїх». І, послухавшись, Болеслав і ляхи стали нижче города
на ріці Опаві, бо не сміли вони оддучитися від
нього.
Того ж вечора прийшов
Лев із воями, маючи здобич велику з собою. Того-таки вечора вчинили вони раду, щоб
назавтра перейти ріку, і оточити город, і попалити все підгороддя — доми, і обори,
і стодоли.
І коли настав
ранок, вони учинили так. Але Болеслав не виступив за ріку, а став на горах,
приготувавшись до бою. Володислав тим часом
пішов.
І, прийшовши до перших
воріт, вони спалили [все коло них]. Тоді прийшли вони на другі ворота, але виїхали
[з города] чехи, і вони декількох їх убили, а інших вигнали. Хоча [воєвода] Бенеш
стояв перед воротами з хоругвою, вони і довкола других воріт попалили околиці
города. А коли вони прийшли до третіх воріт, сказав Данило зсідати [з коней] і
палити околиці города. Але люди раптом пустилися до города, і німці, побачивши, як
сильно ринули русичі, побігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не
заперли, втікаючи.
Данило ж
тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди
його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город. А
потім, побачивши, що сталося, він жалкував, що не взяв города, і, недугою
зневолений і струдившись, сказав він синові своєму: «Ти попали всі околиці города,
а я піду в колимагу свою» — тобто в шатро. Він бо всю війну болів на очі, і многі
заставляли його вернутися, але він не зробив
сього.
Назавтра ж,
зібравшись, пішов він у верхів'я [ріки] Опави, грабуючи і палячи, і став поблизу
города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А
на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і [городяни],
побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город,
[Данило] випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак
побіди, а самих [городян] помилував. І, одійшовши, став він на німецькому
селі.
А коли почув Данило, що
Бенеш поїхав у [город] Глубичичі, | то на другий день, приготувавшись [разом] із
Болеславом [Стидливим] до бою, він пішов, грабуючи і палячи, до Глубичичів.
Володислав тим часом, пославши [воїв], попалив усі села поблизу, тобто околишні, і
зле вчинив, бо через це не взяли вони
города.
Коли ото Данило й
Болеслав прийшли до города, усі вої збиралися взяти город, підкидаючи [вогонь], бо
вітер сильно віяв на город, а городські стіни зроблені були з ялиці, і вал вони
бачили невеликий. Але шукали вої, їздячи сюди й туди, дерева й соломи, щоби
підкинути під городські стіни, [і нічого] не знайшли, бо все попалив був
Володислав — околишні і поблизькі села, і тому не був підпалений
город.
Того ж вечора вони
думали: «Куди ми підемо? Чи до Особологи, чи на Герборта 258, чи вернемося до себе
додому?» Але Герборт прислав Данилові меча і [висловив цим] покору свою; і Данило,
і Болеслав, і Лев, порадившись, [сказали]: «Всю землю ми повоювали єсмо». І
назавтра, повернувшись до себе, перейшов [Данило] ріку Одру і пройшов землю
Володиславову.
Тоді ж у
Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення од папи
[Іннокентія], і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але
він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай
потім».
Звідти ж пройшов він
землю Судомирську і прибув у город Холм із честю і зі славою у храм Пречистої
[богородиці]. Упавши, поклонився він і прославив бога за те, що сталося: жоден бо
князь руський не воював землі Чеської. І, побачившись із братом своїм [Васильком],
він вельми радувався. І перебував він у храмі святого Іоанна в городі Холмі, з
веселістю прославляючи бога, і пречистую його матір, і святого Іоанна Златоустого
259.
У рік 6763 [1255]. У той
же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і
корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець
королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і
каменецького 260 [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але
він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не
перестає. Зле вони живуть із нами. | із То як можу я прийняти вінець без підмоги
твоєї?»
Тим часом Опізо,
[посол папський], прийшов 261, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од
папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і
[князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські,
кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти
поганих».
Він, отож, прийняв
вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця
свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав
тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну
віру [і] про возз'єднання
церкви.
Прийняв же Данило од
бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином
Львом і з Сомовитом, князем лядським. Брат же його [Василько] вернувся, бо в нього
рана була на нозі, але послав він із братом воїв своїх
усіх.
Коли ж король Данило
прийшов на землю Ятвязьку і пустошив [її], то Лев, довідавшись, що Стекинт, [князь
ятвязький], у лісі укріпився засікою і з ним [були] ятвяги, помчав на нього,
захопив людей і прийшов до засіки. Але коли ятвяги вибігли на нього із засіки, то
кінники, що були з ним, утекли. Лев тоді один зсів із коня і бився з ними кріпко,
і вони, [кінники], побачивши, що Лев один б'ється з ними, вернулися невеликим
[загоном] на підмогу йому. Лев тим часом увігнав сулицю свою у щит його,
[Стекинта], так що не міг він прикритися, [і тоді] Лев Стекинта мечем убив і брата
його пронизав мечем. І вони, [ятвяги], побігли 262, а він гнав їх пішки,і вони,
[вершники], на конях ганяючись, побивали їх і кололи
їх.
Коли ж Данило-король став
у домі Стекинтовім, [то] приніс до нього Лев оружжя Стекинтове і брата його на
знак побіди своєї. І отець його король був у радості великій од мужності і одваги
сина свого. А [князь] Комат приїхав од ятвягів, і обіцялись вони
покоритися.
Ляхи тим часом
сповнилися завистю та облудою [і] стали сприяти поганим. Коли ж про се довідався
Данило-король, повелів він пустошити землю Ятвязьку, і рід Стекинтів увесь
погублений був, так що й донині [дім його] пусто стоїть. А коли Данило-король |
ішов по озеру [Лик], то побачив він при березі гору прегарну і город, що був на
ній колись, за назвою Рай, і звідти прийшов він до себе
додому.
У ті ж роки, чи
раніше, чи потім, приїхали татари до [города] Бакоти, і прилучився Милій, [старший
города], до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому,
що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, [а] Лев послав двірського
263 перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія i баскака 264, і привів Лев
Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця
його.
Потім же, порадившися з
сином, він, [Данило], одпустив його, [Милія], а поручником був Лев, [запевнивши
отця], що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, [Милій], учинив
обман і оддав її, Бакоту, знову
татарам.
А потім Куремса,
[хан татарський], прийшов до Крем'янця і пустошив довкола Крем'янця. Андрій же,
[посадник крем'янецький], надвоє держався. То він запевняв: «Я королів єсть», а то
[називав себе] татарським, бо мав він неправду в серці. [І] оддав бог його в руки
їх, [татар], і хоча він казав: «Батиєва грамота в мене єсть», — вони ж іще більше
розлютились на нього. І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не
досягнувши нічого коло Крем'янця, вернулися у стани 265
свої.
Ізяслав [Мстиславич]
тим часом просив у них підмоги, [щоб] іти на Галич. А вони казали йому: «Як ти
підеш на Галич? Адже Данило князь лютий є. Якщо він одніме тобі життя, то хто тебе
спасе?» Та він не послухав їх, а, зібравши навколо себе [воїв], пішов у
Галич.
Данило ж, почувши се,
роздосадувався, тому що без його відома це сталося. Він послав на нього сина свого
Романа і бояр своїх усіх, — бо Льва він раніш одрядив був до короля [угорського
Бели], — а сам поїхав провести воїв
своїх.
Коли ж він їхав до
[города] Грубешова, то убив шість вепрів: і сам ото він убив їх рогатиною три, а
три — отроки його, і дав він м'яса воям на дорогу. Сам же він, помолившись святому
Миколі 267, сказав воям своїм: «Якщо навіть будуть татари, хай не ввійде страх у
серце ваше». І вони сказали: «Бог нехай буде помічником тобі. Ми сповнимо
повеління твоє».
Узявши ж
воїв, Роман ішов день і ніч. І коли вони несподівано напали на них, [воїв Ізяслава
Мстиславича], то той, не маючи змоги куди втекти, вибіг на склепіння церковні,
куди ото вибігали були беззаконні угри 267. І стояв навколо нього князь | Роман,
[а] вони, [вої Ізяслава], умирали од спраги без води. [ На] четвертий день
[Ізяслав] зійшов, а князь [Роман] привів його до отця
свого.
Лев же, почувши, що
[боярин] Федір посланий од нього, [Ізяслава] , до [города] Солей, узяв із собою
слуг своїх [і] гнав услід за ним. Але сам [Федір] утік, а людей його [Лев] захопив
[і] поїхав був в Угри.
А
потім Войшелк, [син Миндовга], учинив мир з Данилом, і видав дочку Миндовгову,
сестру свою, за Шварна, [сина Данилового], і прибув у Холм до Данила, залишивши
княжіння своє і прийнявши чернечий чин. І дав він Романові, синові королевому,
Новгородок од Миндовга, а од себе і Слонім і Волковийськ, і всі городи. Сам же він
просився [в Данила] піти на Святу гору 268, і добув йому король [Данило] дозвіл у
короля угорського [Бели] пройти [через Угри]. Та не зміг він дійти до Святої гори
і вернувся у Болгарах.
У рік
6764 [ 1256]. Потім рушив Данило на Ятвягів із братом [Васильком], і [з] сином
Львом, і з Шварном, що був іще молодим, і послав [гінця] по Романа в Новгородок. І
прийшов до нього Роман з усіма новгородцями і з тестем своїм Глібом, [князем
волковийським], і з Ізяславом, з [князем] свіслоцьким 269, а з сеї сторони прийшов
Сомовит, [князь лядський], з мазовшанами і підмога од Болеслава [Стидливого] із
судомирцями і краків'янами. І рать була [така] велика, що можна було наповнити
болота ятвязькі військом.
Коли ж учинили раду всі князі руські і лядські, то сказали мужі ратні [Данилові]:
«Ти єси король, голова всім військам. Якщо ти нас пошлеш кого наперед, хто не
послухається? Але ти знаєш воїнське діло, на ратях тобі звично бувати, і всякий
тебе посоромиться і убоїться. Виступай ти сам
наперед».
І Данило,
спорядивши війська і [сказавши], кому [з] військом ходити, сам виступив наперед, і
стрільців теж пустив наперед, а других [послав] обабіч дороги. Двірському ж
[Андрію] він повелів за собою ходити, а сам їхав з невеликим [загоном] оружних
отроків.
І коли він їхав, то
приїхав до нього син Лев, один, і сказав
йому:
«Нікого з тобою нема. Я
поїду 270 з тобою». [І] король сказав йому: «Нехай буде так». І йшов він по своїй
путі.
Анкад же, [князь
ятвязький], поводарем був йому, і пообіцяв [Данило] йому, що село його не буде
спалено. Приїхав також до нього син Роман, один. І, приїхавши до села, що зветься
Болдики, [Данило] послав Льва з братом | [його Романом], і Лев, тихо оточивши
село, порубав [його] все, а одного [ятвяжина] привів. Король тоді допитав його, і
той один сказав: «У селі, що зветься Привища, зібралися ятвяги». Почувши [це],
король послав отрока Андрія, кажучи двірському [Андрієві]: «Якщо ти побачиш, що ми
помчали, скоріше вслід за нами пожени». І розпустив [Данило] військо, як ото хто
може гнати, а Василько-князь сказав іншим полкам і своєму полку також, щоб вони
пішли потиху на рисях. Він же, [отрок Андрій], був молодим і сказав слово навпаки
— наказав двірському не розпустити людей і задержати
військо.
Тим часом один
ятвяжин утік із сільця [Б]олдикищі, [сповістив своїх], і вони, оружившись, встріли
стрільців кінець села, що зветься Привища, і прогнали їх. Тоді Данило й Лев
кинулися на них, [стрільців], крикнули обидва сильним голосом: «Біжать, біжать
ятвяги!» І ятвяги, побачивши, що вони скоро прийшли, не видержали і повернули
навтіки, але коли були вони посеред села, то вернулися назад. Данило ж і Лев усе
одно налягали на них удвох, і вони, кинувши сулицями, знову повернули навтікача.
Стрільці ж стріляли, бо оружників 271 не було з ними, [Данилом і Львом]. І коли
прибігли вони, [ятвяги], до воріт, то сталося сум'яття: і вони прибігли у ворота,
і інші [ятвяги] навернулися, і багато [їх] попадало один на одного, бо був лід
слизький, а Данило й Лев уборзі наскочили на них біля воріт. І вони побігли і
знову не вернулися.
І була
велика милість [божа] у день той над королем [Данилом] і над воями його, що з
такою [невеликою] дружиною переміг він гордих ятвягів — і злинців, і крисменців, і
покінців. Як ото пише [Соломон] у [святих] книгах: «Не од сили в бою, а од бога
залежить побіда» 272.
Тим
часом король [Данило] хотів далі гонити, вслід за ними йти, та здержав його Лев,
кажучи: «Пошли мене вслід за ними». Але отець не пустив
його.
А один 273 воїн
простягнув десницю свою [і], вийнявши булаву 274 з-за пояса свого [і]
далеко кинувши, збив князя ятвязького з коня його. І полетів він до землі, [і]
вийшла душа його [з тіла] із кров'ю у пекло. Данило ж і Лев тих в'язали, а інших
із чагарів виводили [і] рубали
їх.
Прийшов також двірський
[Андрій] з військом, і Данило-король сказав йому: «Зле ти мені учинив єси». А
двірський одповів: «Не я, ані воля моя. А зле нам учинив посол. Він не передав нам
правильно наказ».
Потім же
король і Лев забрали колодників, і вернувся [Данило] до Василька і Сомовита. І
коли зустрілись вони, то була радість велика, що погибли
погані.
І палили вони доми
їх, і грабували села їх. Ставши ж на [селі] Привищах на ніч і побравши майно їх,
вони попалили доми їх, а назавтра рушили [далі], грабуючи землю [їх] і палячи.
Запалили вони [село] Таїсевичі, і [двори князів] Буряля, і Раймочі, і Комата, і
Дора, і городи грабували, і також дім Стекинтів
запалили.
І стали 275 вони на
селі Корковичах, і предивно було, що [тут] такому множеству воїв [удалось]
насититися, коням і [їм] самим, на двох дворах. Навіть не змогли вони [всього]
поїсти самі і коні їх, тому остаток вони
спалили.
А на другий день
приїхав од ятвягів [князь] Юндил, [і] сказав він так: «Данило! Добру дружину ти
держиш і велике військо
твоє».
А назавтра пішли [вої
Данилові], грабуючи і палячи землю їх. І не було втрати у воях його, бо хоча
[ятвяги] іноді хоробрі були, [але] вложив бог страх у серце
їх.
Тої ж ночі став [Данило]
у болотах на островах, а назавтра приїхали ятвяги, даючи заложників 276, і мир,
[і] благаючи, щоби не перебив він
колодників.
Потім же божою
милістю прийшов він у землю свою з честю і славою, подолавши ворогів своїх. І мав
він намір знову виступити проти них на битву, і збирав воїв, але ятвяги,
довідавшись про це, послали послів своїх і дітей своїх, і данину дали, і обіцялися
покоритись йому і городи ставити в землі
своїй.
У рік 6765 [ 1257].
Потім же Данило послав [воєводу свого] Костянтина, на прозвище Положишила, щоби
побирав він із них, [ятвягів], данину. І Костянтин, поїхавши, побрав із них дань:
чорні куни, і біль, [і] срібло 277. І дав він, [Данило], із данини ятвязької дар
Сигніву, воєводі [лядському], для засвідчення: аби узнала вся земля Лядська, що
платили-таки ятвяги данину королеві Данилу, синові великого князя Романа
[Мстиславича]. .да Після великого бо князя Романа | ніхто ж із руських князів не
воював був проти них, окрім сина його Данила, і богом дана йому [ця] данина.
Засвідчив він для Лядської землі, сиріч для пам'яті нащадків своїх, як за волею
божою мужність [свою] він показав. Як ото премудрий хронікар написав, що добрі
діла вовіки славляться 278.
Так от, розказали ми про раті многі, а це, що написали ми [далі] про Романа
[Даниловича], слід було давніш написати, однак вписано це було тут нині, в останні
[дні].
Потім же, як ото ми
раніше сказали, учинив король [угорський Бела] обітницю велику Романові, — і не
сповнив її. Зоставив же він [його] в городі Гімберзі279, а [сам] пішов звідти.
Пообіцявши йому [підмогу] — він не помагав йому, бо мав він облуду [в серці
своїм], хотячи городів його. Він бо клявся був перед богом клятвою великою
Романові і княгині його [Гертруді], що коли він добуде землю Німецьку 280, то
оддасть він її всю Романові. І княгиня, що знала норов його, заприсягла його
хрестом, — та все одно ніколи не став він на поміч йому,
[Романові].
Часто також на
нього, [Романа], приходив герцог [Оттокар]. І одного разу, коли він приїхав із
великою силою і вони билися, а [герцог], ставши перед городом [на віддалі]
поприща, не міг його взяти, він, улещуючи, говорив йому, [Романові]: «Облиш короля
угорського, адже ти родич мені єси і свояк281. Земля Німецька розділена буде з
тобою. Рикс угорський, тобто король, тобі багато обіцяє, та не сповнить. А я кажу
правду, і поставлю тобі свідка, отця свойого, папу 282, і дванадцять біскупів на
засвідчення, і дам тобі пів-землі Німецької». Але він сказав: «Я по правді
обіцявся отцю своєму, королеві угорському. Не можу я послухати тебе, бо буде мені
сором і гріх не сповнити
обітниці».
[І] хоча послав
[Роман посла] до короля угорського [передати] всі слова, що ними обіцявся йому
герцог, і прохаючи в нього підмоги, але він, [Бела], не послав йому помочі, а
городів [німецьких] домагався. Йому ж, [Романові], він окремо обіцяв дати інші
городи в землі Угорській.
Княгиня ж [Гертруда], яка розуміла обман його, [Бели], сказала: «Сина мойого ,
узявши до дочки, ви держите в заложниках, а нині городів | наших ви
хочете. А ми через нього 283 терпимо і з голоду вмираємо», — бо була [тільки одна]
баба, що ходила і купувала харчі потай у городі Відні; приносила [їм]. Голод же
був такий, що вони вже й коней збиралися
їсти.
Княгиня тоді сказала:
«Княже! Піди до отця! Але він, [город], був оточений, не можна було йому,
[Романові], виїхати. І, бачачи доброту його, — бо був з ним на війні, — дав [йому
виїхати воєвода] Бернгард, на прозвище Прейсель284. Зжалившись над Романом і
приїхавши з силою, він вивів Романа з
города.
А про те ми раніше
сказали, що Войшелк дав був Новгородок
Романові.
Після крем'янецької
ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом
[Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв
[город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів 285, а
|
