Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два
беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і
запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: «Я
дав їм обом Коломию». Яків тоді сказав йому: | «Як ти можеш без княжого повеління
оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль]
оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати». І він, усміхнувшись,
сказав: «То що ж я можу
говорити?»
Яків же,
приїхавши, усе це розповів князю Данилові. І Данило уболівав і молився богові за
отчину свою, що нечестивим сим [вдається] держати її і володіти
нею.
Коли ж минуло трохи
часу, прислав Доброслав [до Данила посла з доносом] на Григорія [Васильовича],
кажучи: «Він тобі невірний є», — бо [Доброслав] виступав проти нього і сам хотів
усю землю [Галицьку] захопити. [А потім], пересварившись самі, вони приїхали [до
Данила] з великою гординею. Доброслав їхав у одній сорочці, гордовито, навіть на
землю не дивлячись, а галичани бігли коло стремена його. І Данило та Василько,
бачачи погорду його, сповнились до нього ще більшою ворожнечею. А коли Доброслав і
Григорій стали один одного обмовляти, то Данило, вислухавши речі їх, [побачив], що
вони повні є облуди і не хотять під його волею ходити, а волость його [ладні]
іншому передати. Тому, порадившись із братом, він ото мимоволі, бачачи беззаконня
їх, повелів їх схопити.
У рік
6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок
галичан [і] прийшов до [города] Бакоти. Але Курило-печатник 181 був тоді в Бакоті,
посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він
утишив народ.
Бо коли вони,
[війська Ростислава], билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], одступивши, хотів
перемовити його, [Курила], багатьма словами. Але Курило відповів йому: «Осе так ти
оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам'ятаєш ти, як король угорський
вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі
мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі
Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму
оддали». і іншими словами мудрими говорив він 182 йому багато. Але, побачивши, що
той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це,
пішов звідти. Так що він, [Курило], мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав
пішов за Дніпро. із Данило ж, почувши [про] при|хід Ростислава з князями
болохівськими 183 на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і
вали їх розкопав. А Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од литви, [бо]
воїв своїх він послав був із братом. Данило тим часом, узявши здобич велику,
вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець,
Божський, Дядьків. Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами
піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків 184.
Зйідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, —
бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли]
пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар
велике сподівання мали.
Адже
він князів їхніх вибавив із рук Болеслава, князя мазовецького, коли Болеслав
сказав: «Чого вони увійшли в землю мою, якщо я не дав їм [її] ?» Кажучи
[Данилові]: «Вони не є вої твої, а є особні князі», — він хотів розграбувати їх.
Вони тоді обіцялися покоритись [Данилові], вони тоді благали, і Данило й Василько
за них збиралися з ним 518 [Болеславом], битву вчинити. Але Василько, поїхавши,
переконав його, тобто ублагав його, і дав йому дари многі за визволення їх. Та
вони все одно не пам'ятали
добродіяння.
Бог воздав їм
одплату [за це], бо не зосталося нічого в городах 186 їхніх, що не було б
пограбоване. А він, [Данило], прийшов до брата свого, за милістю бож'ою знаменуючи
побіду.
Ростислав же все одно
не переставав у злобі своїй, а, зібравши воїв і [боярина] Володислава [Юрійовича]
невірного [взявши], рушив на Галич. І, прийшовши до [города] Печери
Домажирової187, обманув їх, [городян], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А
звідти, узявши [город], пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: «Твій є
Галич». А сам він дістав тисячу 188 од
нього.
Почувши ж [це і]
зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не
видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ
галицький, та інші галичани.
Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари
вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав]
спасся, а декількох із бояр його схоплено
було.
Данило тим
часом, | прагнучи встановити порядок у [Галицькій] землі, поїхав до [городів]
Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир. Данило також двірського [Андрія]
вирядив на Перемишль, на Костянтина [Володимировича] рязанського, посланого [туди]
Ростиславом, і [проти] владики перемишльського, який із ним, [Ростиславом], чинив
коромолу. Та коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Отож
Андрій не застав його, але застав владику, і слуг його розграбував гордих, і
сагайдаки їх боброві роздер, і прилбиці 189 їх вовчі й борсукові розідрані були.
Славетного співака Митусу 190, який колись із гордості не схотів 191 служити князю
Данилові, розшарпаного, яко в'язня 192, привели. Сиріч, як ото сказав творець
притч [Соломон]: «Гордість дому твойого сокрушиться» 193, бобра, і вовка, і
борсука обдеруть 194. Се так реченням сказано
було.
У рік 6750 [1242]. Не
було нічого 195.
У рік 6751
[1243]. У той же час розігнали татари [військо] Ростислава в борку 196. І втік він
в Угри, і оддав усе-таки за нього король угорський [Бела] дочку свою [Анну]
197.
А коли Данило перебував
у Холмі, прибіг до нього половчин його. на ім'я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся
з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе».
Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із
собою Курила-митрополита 198. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах
199, і вернулися, багато лиха
натворивши.
У рік 6752
[1244]. Не було нічого 200.
hУ рік 6753 [1245]. Михайло ж [Всеволодович], почувши, що король [Бела] оддав
дочку за сина його, утік в Угри. Але король угорський і син його Ростислав честі
йому оба не вчинили, і він. розгнівавшись на сина, вернувся до
Чернігова.
Звідти поїхав він
[до] Батия, просячи волості своєї у нього 201. Батий же сказав: «Поклонися отців
наших закону». Але Михайло відповів: «Коли бог передав нас і землю нашу за гріхи
наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх
і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося». Батий тоді, як той розлючений
звір, роз'ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним
Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним i заколений був боярин його Федір. Так
мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа бога
202.
Данило тим часом із
братом Васильком розпочали війну з Болеславом [Стидливим], князем лядським, [і]
ввійшли в землю Лядську чотирма дорогами. Сам Данило пустошив довкола [города]
Любліна, а Василько — по [ріках] Ізволі і по Ладі, довкола [города] Білої,
двірський же княжий Андрій — по [ріці] Сяну, а [воєвода] Вишата пустошив Підгір'я.
Узявши здобич, вони
вернулися203.
І знову
виступили вони обидва і спустошили землю Люблінську аж до ріки Вісли і Сяну. Але
коли приїхали вони під [город] Завихвост, [то лише] стрілив Василько-князь через
ріку Віслу, бо переїхати через сю ріку вони не могли, тому що вона наводнилася
була. І вернулися вони обидва, взявши здобичі
багато.
Коли ж минуло трохи
часу, то ляхи, приїхавши, пустошили довкола [города] Андрієва. І, почувши [це],
Данило-князь із братом Васильком зібрали силу свою і повеліли підготувати пращі та
інші знадоби для взяття города, і прийшли на город Люблін. За один день були вони
удвох під городом [Любліном], [вирушивши] із Холма зо всіма воями і
пращами.
І пращі метали, і
стріли, як дощ, ішли на город їх, і ляхи, побачивши, що все сильніше в битві
налягають русичі, стали просити, [щоби] милість дістати. Данило ж і Василько дали
наказ, зобов'язавши їх [і] кажучи: «Не помагайте князю своєму». І вони пообіцялися
се вчинити, і Данило з братом вернулися, пустошивши землю
ту.
Ростислав [Михайлович]
тим часом, виблагавши в тестя, [короля Бели], багато угрів, просився, щоб
виступити на Перемишль. Коли він увійшов [у Перемишльську землю, то] зібрав багато
смердів, піших, і згуртував їх [іти] в Перемишль. Данило ж і Василько, почувши
[це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не
можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода
[Олександровича] 204, [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і
інших бояр.
Билися вони на
ріці Січниці, [й] одолів Ростислав, бо він мав багато піших воїв. Але Андрій і
Яків билися [і] рубалися люто, — б [тільки] Всеволод не поміг | їм, а повернув
коня свого навтікача, — і хоча билися вони багато, та од'їхали цілі. Данилові тим
часом була вість [про все], і він пішов, зібравши воїв многих і піших [людей], і
прогнав [Ростислава] із землі [Перемишльської]. І пішов той в
Угри.
У рік 6754 [1246]. У
той же рік прийшла литва, [князь] Айшевно Рушкович, і пустошили вони довкола
[города] Пересопниці. Данило ж і Василько поїхали в Пінськ і впередили його,
допоки стався прихід його. І коли вони, [литва], йшли по полю пінському, вийшли на
них обидва [князі] з города. Та погані все одно мали гординю у серці своїм.
[Війська Данила й Василька] погнали їх, і вони, не видержавши, побігли, і,
втікаючи, падали з коней, і Василько привів першу здобич до брата свого. Всі ж вої
його, [Рушковича], побиті були, а сам Рушкович з невеликою дружиною втік. І була
радість велика в городі Пінську від побіди Данила й Василька: усю бо здобич
[литви] вони одібрали, тому що бог помагав
їм.
У рік 6755 [1247]. Потім
же, коли минули роки, пустошила литва, [князь] Ленгевін 205, довкола [города]
Мельниці, і велику здобич вони взяли. Данило, отож, і Василько гналися вслід за
ними до Пінська. А в Пінську [був князь] Михайло 206 [Ростиславич]. Він дав був їм
вість, [що мають прийти Данило й Василько], і вони стали, поробивши засіки, в
лісі; дав їм вість Михайло, перебуваючи в Пінську. Однак Данило й Василько помчали
на них, і двірський Яків 207 [Маркович повів] воїв своїх. Литва ж, не пойнявши
віри Михайлові, вийшла зі станів своїх. [І] за милістю божою побігла литва, і
побиті вони були, і здобич усю [в них] одібрали, а сам Ленгевін, поранений, утік.
I прийшла [про це] вість Данилові й Васильку, і була радість велика в
Пінську-городі.
А ще перед
чернігівською війною Данила 208, коли він сидів у Галичі, а Василько у
Володимирі209.
У рік 6756 [
1248]. пустошили ятвяги довкола [городів] Охожі та Бусовна і всю землю ту
розграбували, — бо іще ж Холм не був поставлений Данилом. Гнав тоді вслід за ними
Василько з Володимира, і догнав їх, і був він на третій день із Володимира в
Дорогичині. Коли ж ті, [ятвяги], билися біля воріт дорогичинських, то прийшов ;на
них Василько. І ті виїхали супроти | них, [воїв Василька], і не видержали перед
Васильком. Оскільки бог [йому] поміг, побігли лихі поганії. І була січа люта з
ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, i інших багато було
побито, і не встояли вони. i послав він, [Василько, посла] у Галич до брата свого,
і була радість велика в городі тому Галичі в день
той.
Василько ж був на зріст
середній, розумом великий і одвагою, який то [сам] багато разів перемагав поганих,
а то багато разів вони удвох [із Данилом] посилали [воїв] на поганих, [на таких],
як Скомонд і Борут, лютих воєвод, що були вбиті посланими [воями]. Скомонд же був
волхв і чаклун знаменитий, а бистрий був, як той звір, — пішо бо ходячи, спустошив
він землю Пінську й інші краї, — та вбитий був нечестивий, і голова його наткнута
була на кіл. І в інші часи, за божою милістю, побиті були поганії, що про них ми
не схотіли писати через безліч [їх]
210.
У рік 6757 [1249]. Потім
же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому
воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову
[Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним
воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до
Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати
милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому,
[Ростиславу] , на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян [Войтихович]
схоплений був Данилом 211.
Отож Ростислав, кинувшись, прийшов на город Ярославль. Але в городі були Данилові
й Василькові люди, і бояр багато. [І] він, побачивши, що город укріплений, пішов
до Перемишля. І, зібравши багато тамтешніх жителів, знадобів ратних, і для взяття
города, і пороків, він, спорядивши воїв своїх, знову пішов до Ярославля, а за
собою зоставив город Перемишль. Він думав: «Якщо сього я не візьму, то сей
удержу».
Але коли стояв він
біля города і ладнав пороки, щоб ними взяти город, то великий був бій перед
городом. І він звелів своїм прикритися, щоб вої його не були поранені городянами,
допоки він не наладнає знаряддяпороки. І нахвалявся він перед воями
своїми, і казав: «Якби я | навідав де Данила й Василька — поїхав би на
них. Навіть би з десятком воїв я поїхав би на
них».
І вигорджувався ві», і
затіяв гру перед городом, і зітнувся він з [рицарем] Воршем. І впав під ним кінь,
і вивихнув він плече, і не на добро прилучилось йому [це]
знамення.
Данило ж і
Василько, почувши, що він прийшов раттю, помолилися богу [і] стали збирати воїв. І
послали вони [послів] до Кондрата, кажучи: «Із-за тебе виступили на нас обох ляхи,
бо ми тобі помічники єсмо». І послав він [їм] підмогу. А тим часом Данило й
Василько послали [послів] у Литву, помочі прохаючи. І послана була од Миндовга,
[князя литовського], поміч. Та не встигли вони обидва [зі своєю поміччю], а бог
явив їм поміч свою, тому що не од підмоги людської [буває] побіда, а від бога.
Скоро зібравши воїв, вони рушили, а [двірського] Андрія послали удвох, щоб він
розвідав їх, [противників], і піддержав город [Ярославль], тому що вже близько є
спасіння їх.
І коли вої [ще]
не дійшли до ріки Сяну і зсіли в полі [з коней], щоб оружитися, то сталося таке
знамення над військом: стільки налетіло орлів і багато воронів, як хмара велика. І
птахи вигравали, а орли клекотали, і ширяли крильми своїми, і шугали в повітрі
так, як ото іншим разом і навіть ніколи не було. І се знамення не на добро було
212.
Данило тим часом,
оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по ріці Сяну. Але брід був глибокий, і
вперед [ріку] переїхали 213 половці, і, переїхавши 213, побачили вони стада їх,
[противників]. І хоча не було сторожів їхніх коло ріки, та половці не посміли
розграбувати їх, [ці стада], без повеління княжого. А вони, [противники],
побачивши [половців], утекли зі стадами своїми у стани
свої.
Данило й Василько також
не забарилися, а скоро перейшли ріку і, приготувавши до бою кінників з пішими
воями, спокійно пішли на битву, бо серця їх обох завзяті були до бою і рвались до
бою. Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу],
хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в
бою.
Коли ж побачив Ростислав
прихід противників, він теж, приготувавши до бою воїв своїх, — русь, і угрів, і
ляхів, — підійшов до них насупроти, а піших воїв зоставив навпроти воріт города:
стерегти ворота, щоб не ви)йшли [ярославці] на підмогу Данилові і не порубали
пороків.
Ростислав, отож,
виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр, — він бо йшов супроти Данилового полку,
— але Андрійдвірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком.
Прискоривши [хід, Андрій] зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так
ламалися [об броню], наче це були удари грому, і з обох же [сторін] многі, упавши
з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами
списів.
Данило тоді послав на
поміч йому, [Андрієві], двадцять вибраних мужів. [І] хоча [боярин] Василій
Глібович і [князі] Всеволод Олександрович 214 [та] Мстислав [Глібович], не маючи
змоги [помогти] Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з
невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з
ними.
І коли побачив Данило,
що ляхи кріпко ідуть на Василька, «кєрліш» 215 співаючи, [і] сильним голосом ревли
у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, [воєводу
угорського], що стояв у задньому полку із хоругвою [і] казав: «Руси скорі є на
битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі», —
бог, однак, не послухав нахваляння його, — [то] рушив на нього Данило зі
[стольником] Яковом Марковичем і з [боярином] Шелвом 216. Шелв тоді був збитий
[списом], а Данила [Філя] схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але,
побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і [спис], загнаний в
нього, зламався, [а] він упав [з коня] і спустив дух. А об того гордого Філю Лев,
ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і
розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав
побіг, і повернули угри
навтікача.
Василько тим часом
зітнувся з ляхами, які повернули [на нього]. І дивилися обидва [війська] одні на
одних, а ляхи лаялися, казали: «Поженемо на великі бороди!» Василько тоді сказав:
«Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник». І вдарив він коня свого, і двинув
[на них], і ляхи, не видержавши, побігли од
нього.
Данило ж гнав через яр
глибокий на угрів і русь, бив їх [і] журився про брата, не знаючи, [що з ним].
Але, побачивши хоругов його, що мчала вслід за ляхами, він був сильно радий. І
став він на ю могилі навпроти города, | і приїхав Василько до нього. Данило тим
часом хотів гнати вслід за ними, але Василько заборонив йому. Ростислав же,
збагнувши [поразку], пустив коня свого
навтіки.
Угри ж і ляхи многі
побиті були і схоплені були; і з усіх [військ] багато схоплено було. Тоді ж і Філя
гордий схоплений був Андрієм, двірським, і приведений був до Данила, і вбитий був
Данилом. А [боярин] Жирослав 217 привів [тисяцького] Володислава [Юрійовича] ,
лихого баламутника землі [Галицької]. У той же день і той убитий був, і багато
інших угрів побито було в
гніві.
Данило й Василько не
пішли тоді в город, і Лев став на місці [бою], як воїн, посеред трупів, знаменуючи
побіду свою. Воїни тим часом ганялися і приїжджали навіть опівночі, і вели багато
здобичі, так само всю ніч не переставав крик тих, які шукали один
одного.
Явив же бог милість
свою і дав побіду Данилові напередодні [дня пам'яті] великих мучеників Фрола і
Лавра. Данило тоді запалив укріплення, що його Ростислав зробив, і пішов із
багатьма колодниками в [город] Холм, що його спорудив був
сам.
Литва теж приїхала, і
ляхи Кондратові прибули до нього, [Данила] , на битву і вернулися до себе. А
Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в Угри, — із Угрів бо він
прийшов був у Лядську землю з жоною через те, що в умі своєму замишляв узяти Галич
і володіти ним. Але бог за високодумність його і не сповнив того, що він
замишляв.
У рік 6758 [1250].
Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва
були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що
не укріпив він був землі своєї 218 городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав
він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия
сам».
Вибрався ж він на
празник святого Дмитрія [Солунського], помолившись богу. І прибув він до Києва, —
Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, —
і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і
[весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили
молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од бога милість дістав. І було
[сповнено] так, і, упавши [в поклоі ні] перед архістратигом | Михаїлом, вирушив
він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до
Переяславля.
І зустріли його
татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра.
Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він
бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів'я і Чінгізханові наслання, нечестиві його,
[Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що
приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю,
і місяцю, і землі, i дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і
матерям. О нечестива облудо їх! І, се чуючи, вельми він став
скорбіти.
Звідти ж прибув він
до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік
Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав 219 кланявся
кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших
220. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє». i в той час він покликаний
був Батиєм: ізбавив його бог і од лихого їх біснування, і од
чаклування.
І поклонився він
за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси
давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п'єш ти чорне
молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» 221 І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти
велиш — я п'ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І
він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова
[подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій» 222. [Батий]
сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина
дзбан, і сказав 223: «Не звикли ви пити молока, пий
вино!»
О, лихіша лиха честь
татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм
Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, i іншими краями, нині сидить на
колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він
життя не надіється! О, лиха ти, честь
татарськая!
Його ж отець був
цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких
країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати? Адже
лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича] 224, великого
князя суздальського, [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодовича] , князя
чернігівського, який не поклонився кущу, із його боярином Федором вони ножем
закололи, — як ото ми раніш сказали про заколення їх, котрі вінець дістали оба
мученицький, — і інші многі князі побиті були, і
бояри.
Пробув же князь у них
днів двадцять і п'ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена
була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і
сини його. І був плач через обиду 225 його, але ж більша була радість, що він є
здоров.
Тої ж зими Кондрат,
[князь лядський], прислав посла по Василька, кажучи: «Підем на Ятвягів». [Але]
випав сніг і покрився корою, вони не могли йти і вернулися на [ріці]
Нурі226.
І стало відомо всім
землям про повернення його, [Данила], з Татар, що бог спас
його.
У той же рік прислав
король угорський [Бела] вісника 227, кажучи [Данилові]: «Візьми дочку мою за сина
свойого Льва», — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою
подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом
своїм, слову його не пойняв віри, бо колись він змінив був його, пообіцявши оддати
дочку свою [Констанцію].
Тим
часом Курило-митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком,
щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли був він у короля, вговорив
його король багатьма словами [і] дарами умовив: «Я проведу тебе в Греки з великою
честю, якщо учинить Данило зо мною мир». Він тоді сказав: «Клятвою клянися мені,
що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його». І, прийшовши,
митрополит сказав йому, [Данилу]: «Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку
його синові своєму за жону». Василько [братові] сказав: «Іди до нього, адже він
християнин є».
Звідти ж, [із
города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. i пішов він
до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму
за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його,
коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у
землю свою.
У рік 6759
[1251]. У ті ж роки помер князь великий лядський Кондрат, що був славний і
предобрий. [І] жалкував за ним Данило й з Василько. | Потім також син його помер,
Болеслав, мазовецький князь. А Мазовше [Болеслав] оддав брату своєму Сомовитові,
послухавши князя Данила, бо за ним, [Болеславом], була племінниця його, [Данила],
дочка [двоюрідного] брата, Олександра [Всеволодовича] , на ім'я Настасія, яка
вийшла потім за боярина угорського, на ймення
Дмитра.
У ті ж роки, [коли]
сів Сомовит у Мазовші, послав до нього Данило й Василько [послів], сказавши йому:
«Ти добро бачив єси од нас обох. Виступино з нами на Ятвягів». І в Болеслава
[Стидливого] узяли вони підмогу — Суда, воєводу, і [воєводу] Сигніва. І зібралися
вони в Дорогичині, і рушили [на Ятвягів], і перейшли болота, і напали на землю
їх.
Але ляхи не видержали,
запалили їх перше село, і тим вони лихо вчинили, бо подали їм, [ятвягам], знак, —
тому мали на них, [ляхів], гнів Данило й Василько. І пустошили вони їх, [ятвягів],
до вечора, здобич велику
захопивши.
Коли ж настав
вечір, приїхали злинці, так що зібралась уся земля ятвязька. І прислали вони до
Данила [посланця] Небяста, кажучи: «Зостав нам ляхів, а сам піди мирно із землі
нашої. Бо чого ти хочеш — того не добудеш» 228. Тож хоча ляхи обгородилися, а руси
не обгородилися, вони напали вночі на ляхів, і ляхи кріпко боролися. А [ятвяги]
сулицями метали, і головнями, що летіли, як блискавки, і каміння, як той дощ із
неба, йшло. Тим-то ляхам було дуже скрутно, [і] послав Сомовит [гінців до Данила й
Василька], благаючи: «Пришліте мені стрільців». Але вони обидва мали гнів за [той]
перший підпал [і] заледве послали [підмогу], тому що [ятвяги] огорожу проломити
збиралися [і] врукопаш билися. А коли прийшли стрільці, вони багатьох поранили, і
багатьох убили стрілами, і одперли їх від огорожі. Але тої ночі не було покою од
них.
А назавтра зібралися всі
ятвяги,; піші і кінні, дуже багато, так що ліси ними наповнилися, і, знявшись,
запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в
неділю.
Данило-князь тим
часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався
з Сомовитом. [Боярин] же Лазар назаді був | із половцями, [і ятвяги]
напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і
Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько
ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому
недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим
не був убитий.
Послав тоді
Василько [гінця] до брата свого, говорячи: «Битва ж велика є, ти поспіши до нас».
І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали
на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір
Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на
ріці Нареві.
Ящелт же, [князь
ятвязький], сказав: «Слід нам ізсісти [з коней] . Якщо ж ви жалієте нас, то
насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам]
честь свою?» 229
І було
[зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши 230, пішли
вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж
ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег 231 [і]
збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши,
сказав їм: «О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а
поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм] ». І пройшов він зарості,
захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони
станом.
Ятвяги ж усе одно
нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті
були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася
битва.
А на другий день, коли
через незнаючих проводарів вони, [Данилові війська], блудили, двох вармів 232
убито було, [а] третього живого руками взяли. І приведений він був до Данила, і
[князь] сказав йому: «Виведи мене на правильну путь — життя дістанеш»,
— і подав йому руку. | [Варм] вивів його, і перейшли вони ріку Лик
231.
А Назавтра, коли
примчали до них, [ятвягів], прусси і борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І
оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх —
як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А
стрільці обабіч ішли і держали в руках луки 233 свої, наклавши на них стріли свої
проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам:
«Хіба можете ви дерево піддержати сулицями 234 і на осю рать одважитись?» І вони,
побачивши [це], вернулися до
себе.
А князь Данило звідти
прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони
удвох, [Данило й Василько] , вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм
обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого,
великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким
половці дітей страхали.
У рік
6760 [1252]. У ті ж роки прислав король угорський [Бела] до Данила [посла],
прохаючи його [прийти] на поміч, на бій, — бо він мав війну з німцями. [Данило]
рушив йому на поміч і прийшов до [города]
Пожга.
Та прийшли були посли
німецькі до нього, [Бели], — бо цесар [Фрідріх] держав був Відень, землю Рагузьку
і Штірську 235, тому що герцог [Фрідріх] уже вбитий був 236, — а імена послів
були: [герцог Оттон], воєвода цесарів, і [Філіпп], біскуп зальцбурзький 237, тобто
сольський, і Генріх Бруннський, і Отто Гардек Петтауський 238. І виїхав король із
ними назустріч же Данилу-князю, і Данило прибув до нього,
|
