воями.
І король, узявши
Ярославль, рушив до Галича. При цім [боярин] Климята з [города] Голих Гір утік од
князя Данила до короля, а за ним усі бояри галицькі передалися
115.
Звідти, [із Галича],
король рушив до [города] Володимира. в І коли він прийшов до Володимира, він,
здивувавшись, ска)зав: «Города такого не знаходив я навіть у німецьких землях», —
такий він був з оружниками, що стояли на нім 116: блищали щити і оружники [в
броні], подібно до сонця. [Воєвода] ж Мирослав був у городі; колись-таки він був
хоробрим, а тоді, бог зна [чому], помутився він умом, учинив мир із королем без
згоди князя Данила і брата його Василька, а за умовою оддав Белз і Червен
Олександру [Всеволодовичу]. Король же за порадою невірних галичан посадив у Галичі
сина свого Андрія.
А Мирослав
запирався [потім перед Данилом і Васильком], мовляв: «Не здав я Червена за
умовою», — бо мав він велику нагану од обох братів: «Пощо ти мир учинив, коли був
ти з великим військом?»
Оскільки король стояв коло Володимира, то князь Данило узяв велику здобич,
спустошуючи довкола Белза 117. Король тим часом вернувся в
Угри.
Володимир же [Рюрикович
київський] послав [посла] до Данила, кажучи: «Іде на мене Михайло 118. Поможино
мені, брате!» І коли Данило прийшов учинити мир межи ними обома, то Данило з
Руської землі 119 взяв собі частину — Торчський — і тоді дав його дітям
Мстиславовим120, шурятам своїм, сказавши їм: «За доброчесність отця вашого
візьміте і 121 держіте город
Торчський».
По тих же літах
двинув рать Андрій-королевич на Данила і пішов до [города] Білобережжя. А [боярин]
Володислав [Юрійович] їхав у сторожі од Данила з Києва. І стрів він рать у
Білобережжі, і билися вони через ріку Случ, і гонили [угри] їх до ріки
Деревної.
Із лісу Чортового
прийшла вість до Києва Володимиру і Данилові од Володислава, і сказав Данило-князь
Володимиру: «Брате! Знаючи про нас обох, вони йдуть на нас. Пусти мене, хай піду я
їм у тил». Вони тоді, довідавшись [про це], вернулися до
Галича.
Данило ж з'єднався із
братом [Васильком] і догнав їх коло [города] Шумська, і перемовлялися вони обидва
з ними через ріку Велю. А з королевичем [Андрієм] був Олександр [Всеволодович], і
[воєвода] Гліб Зеремійович, та інші — князі болохівські 122, і угрів безліч. Коли
ж побачився Данило через ріку Велю з королевичем, то сказав він одне слово
похвальне, що його бог не любить 123. А назавтра перейшов він ріку Велю на Шумськ
і, поклонившись богу і святому Симеону 124 [та] приготувавши до бою полки свої,
рушив до [города] Торчева.
Довідавшися ж [про це і теж] приготувавши до бою полки свої, Андрій-королевич
рушив супроти нього, сиріч на січу. Він ішов по рівнині, а Данилові й Василькові
[треба] було з'їхати з високих гір. І деякі ж заперечували: «Хай би стали ми на
горах», — вони були проти того, щоб сходити. Данило тоді сказав, як ото писання
говорить: «Той, хто зволікає на битву — боязливу душу має» 125, — [і] заставивши
їх, він поспішив зійти на
них.
Василько при цім ішов
проти угрів [праворуч], а Дем'янти-сяцький та інші війська многі йшли ліворуч, а
Данило йшов своїм полком посередині. Полк же його був великий і виладнаний був із
хоробрих людей із ясним оружжям, і вони, [угри], бачачи [їх], не хотіли зітнутися
з ним, а повертали на Дем'яна та на інші
полки.
Але приїхали соколи,
стрільці [Данилові], і не видержали люди [Андрієві] — вони побили їх, і ті прийшли
в замішання. Дем'ян тим часом зітнувся з Судиславом [Бернатовичем], а князь Данило
заїхав у тил їм і [вої його] кололи їх. Дем'ян же подумав, що то все вороги є, і
побігли [люди Дем'янові] перед ним, [Данилом]. А Данило ввігнав списа свого в
противника, та спис зламався, і він видобув меча свого, і, поглянувши сюди й туди,
побачив, що полк Васильків стоїть, добре борючись і угрів ганяючи. Видобувши меча
свого, він рушив братові на підмогу і багатьох поранив, а інші ж од меча його
умерли. З'єднавшись із [воєводою] Мирославом і побачивши, що угри збираються
[докупи], вони поїхали на них удвох, і ті, не видержавши, побігли. Та приїхали
другі [угри], і вони зітнулися [з ними], і ті не видержали. А вони обидва,
ганяючись, розлучилися. Потім же [Данило] бачив, що брат його добре бореться — і
сулиця його була кривава, і ратище посічене ударами
мечів.
У рік 6240 [1232] 126
А тоді знову Гліб Зеремійович, зібравши о угрів, приїхав на полк Васильків. І
Данило приїхав до них | і спонукував їх, та ні одного не бачив серед них
войовника, лише отроків, що держали коней. Вони ж, [угри], впізнали його і хотіли
мечами порубати коня його. Та милостивий бог без рани виніс його з-поміж ворогів,
— тільки ото гострим кінцем меча було відтято шерсті на стегні коня його. І,
приїхавши до них, [своїх полків], він спонукував воїв своїх їхати на
них.
Васильків полк гнав
угрів до [самих] станів, і стяг королевичів вони підрубали були, а інших багато
угрів утікало, аж у Галичі вони
стали.
А коли стояли ці на
горі, а ті — на долині, і Данило й Василько заставляли удвох людей своїх з'їхати
[вниз] до них, то бог так зволив за гріхи [наші]: повернула дружина Данилова
навтікача. Але вони, [угри], не одважились гнатися, і не було шкоди у військах
Данилових, окрім тих убитих
п'яти.
Коли ж назавтра Данило
зібрався [своїм військом], він не знав про брата [Василька], з ким він де є. А
королевич повернув у Галич, тому що були втрати великі у військах його. Інші ж
угри втекли, аж у Галичі вони
стали.
І була битва велика у
день той, і тих угрів упало багато, а Данилових бояр—мало. їх же імена оці були:
Ратислав Юрійович, Мойсій, Степан, брат того, [і] Юрій
Янович.
Потім же Данило,
довідавшись, що брат його здоров, не переставав готувати на них, [угрів], рать. А
був він у Торчеві 127 в суботу
велику.
Потім прислав
Олександр [Всеволодович послів] до брата Данила й Василька: «Не гоже мені бути без
вас обох». І вони прийняли його з
приязню.
А як з'явилась
трава, то Данило пішов із братом і з Олександром [до города] Пліснеська. І,
прийшовши, .він узяв його од [бояр] Ярбузовичів 128, велику здобич узяв, і
вернувся у Володимир.
У рік
6741[1233]. Тим часом королевич [Андрій] і Судислав [Бернатович] вивели [воєводу]
Діаниша на Данила. Данило тоді поїхав до Києва і привів половців та Ізяслава
[Мстиславича] проти них. Він з Ізяславом і з Володимиром [Рюриковичем] водили один
одного в божницю [присягатися], [і] ті обидва прийшли супроти Діаниша. Ізяслав,
однак, учинив обман і звелів | [військам своїм] пустошити землю Данилову, і вони
взяли Тихомль 129 і вернулися. Зостався Володимир із Данилом та [хан] Котянь
один.
«Од облуди — лихо буде,
— як ото пише Омир. — До викриття — вона солодка є, а викрита — гірка є. Хто в ній
ходить — кінець лихий знаходить. О, лихіше лиха є се лихо!»
130
Звідти ж, [із Галича],
Андрій-королевич, Діаниш і угри пішли до Перемиля. Билися вони через міст із
Володимиром [Рюриковичем] і Данилом, але ті одбилися від них. Угри тоді вернулися
до Галича і пороки 131 покидали, а Володимир і Данило пішли вслід за ними.
Василько також прийшов до брата, і Олександр [Всеволодович] , і зібралися вони
коло [города] Бужська. Володимир же, і Котянь, і Ізяслав
вернулися.
У рік 6742 [1234].
У той же час одступив [воєвода] Гліб Зеремійович од королевича до Данила, бо
Данило і Василько все одно йшли удвох до Галича. Зустріла його, [Данила], більша
половина Галича: Доброслав [Суддич], і Гліб [ Зеремійович], ; багато інших бояр.
І, прийшовши, став [Данило] на березі Дністра, і взяв землю Галицьку, і роздав
городи боярам і воєводам. І було в них харчу багато, а королевич [Андрій], і
[воєвода] Діаниш, і [боярин] Судислав [Бернатович] знемагали в городі од голоду.
Стояли тоді [війська Данила] дев'ять неділь, воюючи [і] ждучи льоду, поки й
перейшли на них.
Судислав тим
часом облудно послав [посла] до Олександра [Всеволодовича], кажучи: «Я дам тобі
Галич. Ти піди од брата». Він тоді пішов звідти, і галичани думали схопити
[Олександра], — галичани й виїхали вслід за Данилом [доганяти
його].
Коли ж минуло трохи
часу, королевич [Андрій] помер, [і] послали галичани по Данила [боярина] Чермного
Семюнка. А Судислав пішов в
Угри.
Коли ж настала весна,
Олександр, убоявшись злого свого вчинку, пішов до тестя свого 132 [Володимира
Рюриковича] в Київ. Але Данило, довідавшись [проще], вийшов на нього з Галича,
догнав його в [городі] Полоному, і схопили його в лузі Хоморському. Данило не спав
тоді три дні і три ночі, так само і вої
його.
Коли ж Володимир
[Рюрикович] перебував у Києві [на княжінні] , прислав він сина свого Ростислава в
Галич, і [Данило] зав'язав із ним, [Володимиром], братство і приязнь
велику.
Михайло ж
[Всеволодович та] Ізяслав [Мстиславич] все одно не переставали ворогувати проти
нього, [Володимира, хоча Данило] зоставив у нього [воєвод] Гліба Зеремійовича і
Мирослава, і багато інших бояр. Послав тому Володимир [посла до Данила],
кажучи:
«Поможи мені, брате!»
І Данило, знаючи 133 їх обох, [Володимира і сина його], приязнь, скоро зібрав
війська [і] пішов [на підмогу]. і Михайло тоді, не видержавший, відійшов од
Києва.
Данило, отож, пішов до
Володимира [Рюриковича], і рушили вони обидва до Чернігова, і прийшов до них
Мстислав Глібович. А звідти пішли вони, грабуючи землю [Чернігівську], і взяли
багато городів по Десні. Тоді ж узяли вони і Хоробор, і Сосницю, і Сновськ, і
багато інших городів, і прийшли ото знову до
Чернігова.
І вчинили мир із
Володимиром і Данилом Мстислав [Глібович] і чернігівці: лютий бо був бій коло
Чернігова. Навіть і таран 134 проти нього поставили, і метали каменем [на] півтора
перестріли 135. А камінь [був такий], що його [ледве] могли чотири мужі сильні
підняти. Звідти з миром прийшли вони до
Києва.
Ізяслав же
[Мстиславич] все одно не переставав: він навів був половців на Київ. А Данило і
вої його струдилися були, бо захопив він був усі Чернігівські землі, бо воював він
був од Хрещення до Вознесіння, учинив мир [і] вернувся до Києва. Отож, коли
половці прийшли до Києва і грабували землю Руську, то Данило хотів вийти [з Києва]
додому лісовою стороною, бо Данило знесилився був 136. Але Володимир просив, а
[воєвода] Мирослав піддержував його: «Виступимо на поганих
половців».
Устріли ж їх
половці коло Звенигорода. І Володимир хотів вернутися, і Мирослав говорив про
повернення, але Данило
сказав:
« [Так] не подобає!
Воїну, який кинувся в бій, або побіду здобути, або впасти од ворогів. Я ж
забороняв вам, а нині бачу, що боязливу душу ви маєте 137. Чи я вам не сказав, що
не годиться струдженим воям виступити проти свіжих? Так нині пощо ви тривожитесь?
Виходьте супроти них!»
І
встрілися вони із многим військом половецьким коло [города] Торчського, і була
січа люта, і Данило гонився за половцями, допоки його кінь [не] був постріляний
гнідий, — бо спершу деякі половці повернули навтікача. А коли Данило побачив, що
кінь його біжить постріляний, він, повернувши [його], утікав. Володимир же був
схоплений у Торчському, і Мирослав, за порадою безбожного [боярина] Григорія
Васильовича і Молибоговичів, і багато інших бояр схоплено
було.
Коли ж Данило прибіг до
Галича, то Василько був у Галичі з військом, і зустрів він брата свого. Тоді Борис
[Ярославич] межизбозький 138 за намовою [бояр] Доброслава | [Суддича] і Збислава
[Станіславича] послав [посла] до Данила, кажучи: «Ізяслав і половці ідуть до
Володимира». А се був обман, але Данило послав [посла] до брата свого: «Стережи
Володимир!»
Бояри ж галицькі,
побачивши, що Василько відійшов із військом 139, підняли крамолу. І [боярин]
Судислав Ілліч сказав [Данилові] : «іКняже! Облудну мову мають галичани. Не погуби
себе. Піди звідси». [І] Данило, довідавшись про крамолу їх, пішов в Угри
140.
Коли ж приспіла зима,
рушив Василько до Галича, узявши ляхів. Данило ж у той час прийшов до брата свого
з Угрів, і пустошили вони [Галицьку землю, але], не дійшовши [до] Галича,
вернулися обидва додому.
У
рік 6743 [1235]. У той же час прийшли галичани на Каменець і всі болохівські князі
з ними. І спустошили вони по [ріку] Хомору, і пішли до Каменця. Взявши здобич
велику, вони пішли [звідти]. У той же час послав був Володимир [Рюрикович] 141
Данилові підмогу — торків і [воєводу] Данила Нажировича. Тоді Данилові бояри,
виїхавши з Каменця [і] з'єднавшися з торками 142, настигли їх. І переможені були
невірні галичани, і всі князі болохівські схоплені були, і привели їх у Володимир
до князя Данила.
Коли ж
прийшло літо, став посилати Михайло [Всеволодович] та Ізяслав [Мстиславич до
Данила послів], грозячи: «Оддай наше браття, або ми прийдемо на тебе війною». А
Данило молився богу і святому архієрею Миколі, котрий показав чудо своє 143 —
навів бо був Михайло й Ізяслав на Данила ляхів, і русів, і половців
множество.
Тим часом Кондрат,
[князь лядський], став [там], де нині город Холм стоїть. Послав він [ляхів]
пустошити до [города] Червена, але васильковичі 144, стрінувши їх і бившися з
ними, захопили лядських бояр [і] привели їх перед Данила в
Городок.
Михайло ж стояв на
Підгір'ї. Він хотів з'єднатися з Кондратом і дожидав половців з Ізяславом. І
половці прийшли в землю Галицьку, [але] не схотіли йти на Данила. Пограбувавши всю
землю Галицьку, вони
вернулися.
Це почувши,
Михайло вернувся в Галич. А Кондрат утік до Ляхів уночі, і потопилося було із воїв
його в [ріці] Вепрі
множество.
Коли ж настало
літо, [Данило й Василько], зібравшись, пішли на Галич, на Михайла і [сина його]
Ростислава. Але ті удвох заперлись були в городі; і угрів безліч було в нього,
[Михайла]. Отож, і вернувшись, [Данилой Василько] пустошили удвох довкола
Звенигорода. І город вони хотіли [взяти], але не взяли, бо була свята Богородиця в
нім, чудотворна ікона 145.
Тої ж осені замирилися вони оба [з
Михайлом].
Коли ж настала
весна, рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки
наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати
отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам» 146. І пішли вони на них із
великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна
схопили, і воїв 147 захопили, і вернулися обидва 148 у
Володимир.
Данило ж у тім
самім році пішов на Михайла [Всеволодовича] на Галич. І вони, [Михайло, син його
Ростислав і угри], просили миру [і] дали йому Перемишль
149.
А по тім році
Данило-таки навів на Кондрата литву — [князя] Миндовга [та] Ізяслава [Микулича]
Новгород [ок] ського.
У той
же час Данило пішов був із братом своїм в Угри до короля [Бели], бо той кликав
його на честь.
У той же час
рушив був Фрідріх-цесар на герцога [Фрідріха] війною, і мали намір Данило з братом
Васильком піти герцогові на підмогу, але король заборонив їм, [і] вони вернулися в
землю свою .150
А потім
прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира
[Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля 151. І взяв
[Київ] од нього Михайло, а Ростислава, сина свого, він зоставив у Галичі. І
відняли вони од Данила
Перемишль.
Був тоді межи ними
іноді мир, іноді війна. І коли Ростислав пішов у [Рожнє?] поле, то за божою
поміччю прийшла вість Данилові, який перебував у Холмі, що Ростислав виступив на
Литву зо всіма боярами і кінниками. І коли се прилучилося, вийшов Данило з воями
із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли
городяни.
Коли ото він
під'їхав під город і сказав їм: «О мужі-городяни! Допоки ви будете терпіти
іноплемінних князів владу?», —то вони, вигукнувши, сказали: «Се єсть державець
наш, богом даний!» І пустилися вони [до нього], яко діти до отця, як ті бджоли до
матки, як [олені], спраглі води, до
джерела.
Єпископ же Артемій і
двірський Григорій [Васильович] 152 не давали йому [увійти до Галича]. Але,
побачивши, що не можуть удвох удержати город, вони [удали], малодушні, | ніби й
вони готові передати город. Вийшли вони обидва зі сльозами на очах і з усміхненими
лицями 153, — бо не мали влади княжіння свого, — і, облизуючи уста свої, сказали
тоді удвох поневолі: «Прийди, княже Данило! Візьми
город!»
І Данило увійшов у
город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця
свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов
свою.
А назавтра прийшла до
нього вість, що Ростислав рушив був до Галича, але, почувши про взяття города,
утік в Угри по путі, котрою йдуть на Борсуків діл. І прийшов він до Бані 154, що
зветься Род на, і звідти пішов в
Угри.
Бояри ж, прийшовши,
упавши до ніг його, [Данила, і] просячи милості, [говорили]: «Завинили ми перед
тобою, іншого князя держали». А він, одповівши, сказав їм: «Милість ви дістали, та
знову сього не вчиніть. Щоб не попали ви в
гірше».
Данило тим часом,
довідавшись про вступ їх, [військ Ростислава, в землю Галицьку], послав на них
воїв своїх, і вони гнали вслід за ними до Гори 155, і
вернулися.
Побоїще Батиєве
156
У рік 6745 [1237]. У ті ж
часи прийшли безбожні ізмаїльтяни, які раніш билися з князями руськими на Калках
157. Перше нашестя їх було на землю Рязанську, і взяли вони город Рязань списом.
Вивівши хитрістю князя Юрія [Інгваревича], вони повели його до [города] Пронська
158, — бо княгиня його в той час була в Пронську 158, — вивели княгиню його
хитрістю і вбили Юрія-князя і княгиню його. І весь народ перебили, і не пощадили
[навіть] дітей — до немовлят.
Кир Михайлович же утік із людьми своїми [із Пронська] до Суздаля і розповів
великому князю Юрієві [Всеволодовичу] про навалунашестя безбожних агарян. Це
почувши, великий князь Юрій послав [проти них] сина свого Всеволода з усіма
людьми, і з ним [пішов] кир
Михайлович.
Батий же ринувся
на землю Суздальську. І стрів його Всеволод біля [города] Коломни 159, і билися
вони, і багато упало із них з обох [сторін]. [І] переможений був Всеволод, і
прибіг Всеволод у Володимир з невеликою дружиною 160, [і] розповів отцю про битву,
що була з [ворогами], які ринулися на землю і городи його.
І Юрій-князь,
зоставивши сина [ свого у Володимирі і княгиню [Огафію], вийшов із города. І
збирав він навколо себе воїв, але, не маючи сторожів, застигнутий був зненацька
беззаконним Бурондаєм, — весь город [Суздаль] він спустошив, а [згодом] самого
князя Юрія вони вбили.
Коли ж
Батий стояв коло города [Володимира], борючись кріпко за город, вони, [татари],
облудно говорили городянам: «Де є князі рязанські, і ваш город 161, і князь ваш
великий Юрій? Чи не наша рука, схопивши, його смерті
оддала?»
І, почувши про се,
преподобний Митрофан, єпископ, став говорити зі сльозами до всіх: «Чада! Не
убоїмось облуди нечестивих і не візьмемо собі в ум тлінне се і скороминуще
живоття, а про інше, не скороминуще життя подбаємо, про життя, яке з ангелами.
Якщо навіть город наш вони, захопивши, списом візьмуть і смерті нас оддадуть, я
про те, чада, поручником є, що вінці нетлінні ви од Христа бога дістанете». І
згідно з цим словом, почувши [його] всі, стали вони кріпко
боротися.
А татари пороками
городські стіни били, стрілами без числа стріляли. Побачивши це, що все сильніше в
битві вороги налягають, князь Всеволод убоявся, — бо ж сам він був молодий, — сам
із города вийшов з невеликою дружиною, несучи з собою дари многії: він бо надіявся
од нього, [Батия], життя
дістати.
Але він, як той
розлючений звір, не пощадив юності його, велів перед собою зарізати і город увесь
вибив. А коли єпископ преподобний вбіг у церкву з княгинею і з дітьми, то повелів
нечестивий вогнем [храм] запалити. І так душі свої оддали вони в руки богові
162.
Коли він вибив город
Володимир і пограбував [інші] городи суздальські, то прийшов до города Козельська.
[А] був у ньому князь молодий, на ім'я Василій. І довідався нечестивий, що помисел
сильних духом мають люди в городі, — словами облудними город не можна було взяти.
Козляни бо вчинили раду — не здатися Батию, сказавши: «Хоча князь наш молодий є,
та положимо життя своє за нього. І тут ми славу сього світу здобудемо, і там
небесні вінці од Христа бога
дістанемо».
Татари, отож,
билися за | город, маючи намір узяти город. Розбивши городську стіну, татари
зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними. А тоді вчинили вони раду — вийти
на полки татарські. І, вийшовши з города, посікли вони пращі їх, [а], напавши на
війська їх, убили із татар чотири тисячі, і самі теж побиті
були.
Батий же взяв город,
вибив усіх, і не пощадив [навіть] од дітей до немовлят. Про князя Василія [нічого]
невідомо, але деякі говорили, що він у крові утонув, — і він же молодий був
163.
Тому-то в татар не
сміють його, [цей] город, називати Козельськ, а [називають] «лихий город», бо вони
билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничих
164, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед множества
трупів.
Батий же, взявши
Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідти став посилати [війська] на городи
руські. І взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела
Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння
узяв. І єпископа, преподобного Симеона, вони
убили.
У той же час послав
він [війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав
Глібович, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями.
Билися вони, переможений був Мстислав 165, і безліч із воїв його побито було, і
взяли вони город, і запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і
одвели його в Глухів.
Менгухан тим часом прийшов розвідати город Київ, і став він на тій стороні Дніпра
коло Городка Пісочного. Побачивши город, він здивувався красі його і величі його.
Він прислав послів своїх до Михайла [Всеволодовича] і до городян, хотячи їх
обманути, та вони не послухали
його.
У рік 6746 [1238].
Потім же Михайло побіг услід за сином своїм [Ростиславом] перед татарами в Угри, а
Ростислав 166 Мстиславич, [онук Романа Ростиславича] смоленського, сів у
Києві.
Данило тим часом
поїхав на нього, [Ростислава Мстиславича], і схопив його, і зоставив у нім,
[Києві, тисяцького] Дмитра. І оддав is він Київ у руки Дмитрові, [щоб] удержати
[город] проти іноплемінних народів, безбожних
татар.
Коли Михайло втік із
Києва в Угри, [Ярослав Інгваревич], поїхавши, узяв княгиню його [Олену] 167, і
бояр його схопив, і город Каменець узяв. Почувши ж се, Данило послав [до нього]
послів, кажучи: «Пусти сестру до мене, тому що Михайло обом нам зло замишляє». І
Ярослав послухався слів Данила, і так воно сталося — прийшла до них сестра
[Олена], до Данила й Василька, і держали вони її у великій
честі.
Король же [угорський
Бела] не оддав дівки своєї [Анни] Ростиславу [Михайловичу], а погнав його від
себе. Пішли [тоді] Михайло й Ростислав у Ляхи до вуя свого, до Кондрата, [князя
лядського], і прислав Михайло послів до Данила й Василька, кажучи: «Многократ
провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв, —
то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, — невірні галичани не
давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не
буду мати».
І Данило, й
Василько не спом'янули зла, оддали йому сестру і привели його з Ляхів. Данило
також раду вчинив із братом своїм [і] пообіцяв Київ йому, Михайлові, а синові його
Ростиславу дав Луцьк. Але Михайло через страх перед татарами не одважився йти до.
Києва, тому Данило й Василько дозволили йому перебувати в землі своїй, і дали йому
пшениці багато, і меду, і худоби, і овець
доволі.
Михайло тим часом,
довідавшись про взяття Києва, утік із сином своїм у Ляхи до Кондрата. А коли
татари приблизились, то він не видержав тута, пішов у землю Воротславську і прибув
до міста німецького, що зветься Середа. Німці ж, побачивши, що в нього добра
багато є, побили йому людей, і добра багато одібрали, і онуку 168 його вбили. І
Михайло не дійшов [туди, куди рушив]. І зібрався він, і був у печалі великій, — бо
татари вже прийшли були на бій до Індриховича 169, — і вернувся Михайло назад
знову до Кондрата 170. Та ми до попереднього
повернемось.
У рік 6747
[1239].
У рік 6748
[1240]. У той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою ) многим-множеством
сили своєї, і окружив город. I обступила 171 [Київ] сила татарська, і був город в
облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої 172 його облягали город. І не
було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його,
і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая
ворогами.
[Кияни] тим часом
захопили в них татарина, на ім'я Товрула, і той розповів їм про всю силу їх. Се
були брати його, [Батия], сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і
Менгу, і Куюк, — який [потім] вернувся, довідавшись про смерть ханову, і став
ханом 173, — але він [був] не із його, [Батия], роду. А першим його воєводою був
Себідяй-богатир174, і Бурондайбогатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську. і
інших [було] без числа воєвод, що їх ми не списали
тут.
І поставив Батий пороки
під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки
безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті
стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли
затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на І стіни і
сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге » укріплення навколо
[церкви] святої Богородиці
[Десятинної].
А назавтра
прийшли .[татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і
на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з
ними стіни церковні. і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж
вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність
його.
У той же час поїхав був
Данило в Угри до короля [Бели] 175, бо він іще не чув був про прихід поганих татар
на Київ. А коли Бати й узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є,
то рушив сам до [города]
Володимира.
І прийшов він до
города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і
став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі
перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли
побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то ю відійшов 1 од
них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так
само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема
числа.
Тим часом Дмитро,
київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: «Не барися у землі сій довго. Настала
тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна.
Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою». А сказав він йому [так]
через те, що бачив, як гине земля Руська од
нечестивого.
Отож Батий
послухав ради Дмитрової, пішов в Угри, а король Бела і [брат його] Коломан стріли
їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до
ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки
176.
Перед цим поїхав був
Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататись. Та не
було приязні межи ними обома, і вернувся він од короля, і приїхав у Синеводсько
177 в монастир святої
Богородиці.
Але назавтра,
вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і вернувся назад в Угри, —
не міг бо він пройти Руської землі [до Холма], тому що мало було з ним дружини. І,
зоставивши сина свого [Льва] в Уграх, — бо [не] оддав він його в руки галичанам,
знаючи невірність їх: тому не взяв його з собою, — він пішов із Угрів у Ляхи, на
[город] Бардуїв, і прибув у [город] Судомир. [Тут] почув він про брата свого, і
про дітей своїх, і про княгиню свою [Анну], що вони вийшли з Руської землі в Ляхи
перед безбожними татарами, і постарався одшукати їх. І знайшов він їх на ріці, що
зветься Полиця 178, і зраділи вони, що зібралися всі разом, і жалкували, що
побідили [вороги] землю Руську і що взято городів іноплемінниками
множество.
Данило тоді
сказав: «Недобре нам зоставатися тут, близ іноплемінників, що воюють нас». [І]
пішов він у землю Мазовецьку до Болеслава до Кондратового сина. І дав йому князь
Болеслав город Вишгород, і пробував він тут, допоки вість [не] дістав, що вийшли
вже із землі Руської безбожні, і вернувся він у землю свою.
І прибув він до города
Дорогичина, і захотів увійти в город, та було сповіщено йому: «Ти не ввійдеш у
город». [І] він сказав: «Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти
в нього». І візі дійшов він, думаючи собі, що бог колись же вчинить одплату
державцеві города того. І оддав його, [город, бог] у руки Данилу, і він, обновивши
його, спорудив [тут] церкву прекрасну на честь святої Богородиці, і сказав: «Се
город мій, бо я раніш здобув його
списом».
Данило тим часом
прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од
безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква
святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами
і тілами мертвих.
А потім
Михайло [Всеволодович] пішов із сином своїм [Ростиславом] од вуя свого [Кондрата]
на Володимир і звідти рушив до Пінська. Ростислав же Володимирович прийшов до
Данила в Холм, — бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар, — і Ростислав
доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не
додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю
його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові. А
син його Ростислав пішов у
Чернігів.
Лев же, [син
Данила], вийшов із Угрів з боярами галицькими і приїхав у [город] Во [ло] даву до
отця свого, і рад був йому
отець.
Бояри ж галицькі
Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів
онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все
Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську
землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і
грабіж од них.
Отож, коли
Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича] , стольника 179 свого, з
великою жалобою до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: «Князь ваш я єсть, [а] ви
повеління мойого не сповняєте i землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів
тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть
для мене» 180. І він, [Доброслав], сказав: «Нехай буде
так».
У той же час, коли
|
