Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І
побіг він до ріки Дніпра, і многі [половці] побиті були. А татари, вернувшись,
пішли у вежі свої.
І прибігло
половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не
поможете нам, — [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була
рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх
на чужій землі, аніж на
своїй».
Тоді бо Мстислав
Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Козельську і в
Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі, — це ж були старійшини в
Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на
тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло
Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський 65 та інших багато князів. Тоді ж
великий князь половецький охрестився, Бастий. А Василька [Романовича] не було, бо
він, молодий, лишився у
Володимирі.
Звідти ж, [із
Києва], рушили 66 вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова
Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і
кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми 67 посуху Дніпро перейшли, — так ото
покрита вода була безліччю човнів 68. А галичани й волинці, кожен зі своїми
князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли
кіньми. А вигонці галицькі рушили 65 по Дністру 69 і ввійшли в море, — човнів же
було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і
стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода]
Домажирич 70 Юрій і [боярин] Держикрай
Володиславич.
Коли ж прибули
вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руські човни, то Данило
Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитися на небачену рать. І
кінники, які були з ним, і багато інших князів, з ним погнали подивитись на нечену
рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм, [князям], говорив: «Вони стрільці є».
А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив:
«Вони ратники є і добрі вої».
І, приїхавш» [назад], вони сказали [це] Мстиславу [Романовичу] , і Юрій [про] все
сказав. І промовили молоді князі: «Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо
проти них!»
І перейшли всі
князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку
Дніпро. і інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж
вони Дніпро в день вівторок.
І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле
далеко, рубаючи, і зайняли їх скот, — а зі стадами втекли, так що всі вої набрали
повно скоту.
Звідти ж ішли
вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці]
билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а
татари од'їхали звідти.
На
ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі ; руські. Мстислав Мстиславич тим
часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти]
з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив
полки татарські, він, приїхавши, сказав:
«Оружіться!»
Мстислав же
[Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього],
тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав — через зависть, бо
велика незгода була межи
ними.
Коли зітнулися війська
між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода]
Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з
коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув
ран, що були на тілі його, — був бо він віком вісімнадцяти літ 71, був бо він
сильний, — і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий,
бачивши це [і] подумавши, і що Данило збитий був, | помчав і сам між них, бо був
той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на
прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його, йому й поручив по
смерті свою волость — оддав князю
Данилові.
Татари ж утікали, а
Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] 72 курський. Кріпко вони
билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські
полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги
[і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що
кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув
рану на тілі своєму, — в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.
Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади»
73.
І сталася побіда над
усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи 74. Татари ж, перемігши руських
князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського 75, а руси,
які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх
усіх.
Дожидаючи бог покаяння
християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю
Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий
був 76, а їх, [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством погубили. І інші
землі вони війнами, а найпаче хитрістю
погубили.
У рік 6733 [1225].
І минули після цього часи, [а] Олександр [Всеволодович] усе ворожнечу мав до своїх
обох братів Романовичів, Данила й Василька. Почувши, що Мстислав [Мстиславич] не
має приязні до зятя свого, князя Данила, він, радістю сповнившись, спонукав
Мстислава на війну.
І
Мстислав, рушивши на війну, прийшов на Лису гору. Данило тим часом поїхав у Ляхи,
і привів князя Лестька, і пішов проти нього. Мстиславу ж послав підмогу Олександр,
але їх устріла [Данилова] ірать, увігнали їх у город Белз і замалим | города не
взяли. Назавтра пішли вони супроти них, [воїв Мстислава], і Мстислав не видержав і
вернувся в Галич.
А
Данило-князь пустошив із ляхами землю Галицьку, і довкола [города] Любачова, і
пограбував усю землю Белзьку і Червенську аж до останнього, а Василько-князь
багато здобичі набрав, стад коней і кобил. Ляхам же стало завидно, і було
[послано] послів од обох [князів, Лестька і Данила], і [Данилом] посланий був
[тисяцький] Дем'ян і [двірський]
Андрій.
А після цього привів
Мстислав [хана] Котяня [Сутойовича], і половців многих, і Володимира [Рюриковича]
київського, наміряючись за порадою Олександра на Ляхів іти. Олександр же ніколи не
переставав [твердити Мстиславові] про брата свого [Данила], кажучи, що мов: «Зять
твій убити тебе хоче». Вияснення ж [наклепу] було коло шатра його, [Мстислава],
але сам Олександр не одважився приїхати, [а] послав Яня, [воєводу] свого. І
Мстислав сказав: «[Се] твоя була річ, Яню, що Данило вдруге підбурює 77 ляхів на
мене».
І всі князі узнали
Олександрів наклеп, а Яневу лжу, і сказали тоді всі князі [Данилові]: «Забери всю
волость його за сором свій». Але він через братолюбство не забрав волості його,
[Олександра], і всі похвалили
його.
Мстислав тоді прийняв
зятя свого [з] приязню і, вшанувавши його великими дарами, дав йому коня свого
борзого Актаза 78, [такого] , якого в ті літа не було. І дочку свою Анну обдарував
він великими дарами, і, з братами [Данилом та Васильком] побачившись у Перемилі,
утвердили вони мир.
У рік
6734 [1226]. А потім облудний [боярин] Жирослав сказав боярам галицьким, що мов:
«Іде Мстислав у поле і хоче вас видати тестеві своєму Котяню 79 на побій».
Мстислав же цього не замишляв і нічого не знав про них, [ці слова]. А вони,
[бояри], пойнявши віри [Жирославу], пішли в землю Перемишльську, в гори
Кавкасійські, себто в Угорські, на ріку Дністер 80 [і] послали послів своїх,
кажучи: «Жирослав розказав нам, що ти маєш видати нас Котяню» 81. Мстислав тоді
послав отця свого [духовного] Тимофія: «Дарма наклепав на мене вам Жирослав». І
Тимофій клявся їм про те, | що не знав Мстислав нічого сього, і привів бояр усіх
до нього.
А князь викрив
Жирослава г прогнав його від себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця свого,
кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи і трясучись на землі, бо розверзла земля уста
свої прийняти кров брата твойого» 82. Отак і Жирослав розверз уста свої на
володаря свойого. Хай не буде йому пристанку в усіх землях, в руських і в
угорських, і ні в яких же краях! Нехай ходить він, блукаючи, по землях! Хай жадає
він харчу, а вина і пива скудно хай буде йому! І хай буде двір його пустим, і в
селі його [хай] не буде
живущого!
Звідти вигнаний,
він пішов до Ізяслава [Мстиславича]. Був же він лукавим облудою прозваний, і од
усіх. підступнішим, і лжею поломеніючою, знаменитий [тільки] отцем добрим. [Лише]
убожество здержувало злобу його, брехнею кормився язик його, а мудруванням
перевертав він довіру на лжу, красувався брехнею він більше, ніж [інший] вінцем.
[Це був] самозванець, тому обманював він не тільки чужих, але й своїх, кого любив,
заради маєтності [він сіяв] лжу. Задля цього він і жадав бути в Ізяслава. Та ми до
попереднього повернемось.
Мстислав же за радою облудних бояр галицьких оддав дочку свою меншу [Марію] за
королевича [угорського] Андрія 83 і дав йому Перемишль. Але Андрій, послухавши
підступного [боярина] Семюнка Чермного, утік в Угри і почав піднімати рать. А коли
настала зима, він прийшов до Перемишля. Тисячу тоді держав Юрій [Домажирич], він
здав Перемишль, а сам утік до Мстислава. Король [Андрій] тим часом став у
Звенигород! і послав воїв своїх до Галича, бо сам він не одважився їхати до
Галича: сказали ото йому волхви 84 угорські, що коли він побачить Галич — не бути
йому живим. І він через цю причину не посмів піти в Галич, бо вірив волхвам. І
Дністер 80 наводнився, не могли вони
перейти.
Мстислав тим часом
виїхав супроти [короля] з військами. І подивилися вони одні на одних, і поїхали
угри у стани свої. З королем же був [воєвода лядський] Пакослав [Войцехович] з
ляхами. в А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля
і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов він до Крем'янця і бився під Крем'янцем, і багато
угрів побили й поранили.
Тоді
ж Мстислав послав [боярина] Судислава [Бернатовича] до зятя свого, князя Данила,
кажучи: «Не одступай од мене». І той сказав: «Я маю правду у серці
своїм».
Звідти ж прийшов
король до Звенигорода, а Мстислав виїхав [на нього] з Галича. Угри, отож, виїхали
супроти нього з королених станів, і Мстислав бився з ними, і переміг їх, і гнали
[його вої за ними до станів королевих, рубаючи їх. Тоді ж Мартиниша вбили, воєводу
королевого, і король розгубився і пішов із землі [Галицької]
спішно.
Данило тим часом
прийшов до Мстислава з братом Васильком до Городка, і [воєвода] Гліб [Зеремійович
прийшов] із ними обома, і мовили вони [Мстиславу]: «Піди, княже, на короля. Він же
пополоханий ходить!» 85 Але Судислав боронив йому, [Мстиславу, йти], бо мав він
облуду у серці своїм: не хотів бо він пагуби королеві, тому що мав у ньому надію
велику, а король уже знесилився
був.
У той же час Лестько
ішов на поміч [королеві], хоча Данило боронив йому [це, казав] не помагати
королеві. Оскільки той дуже сильно старався, то Данило й Василько послали людей
своїх до [ріки] Бугу 86, не дали удвох йому прийти. І він, звідти вернувшись,
пішов у свою землю, бо знемігся був, ходивши на
війну.
А король угорський
[Андрій] пішов в Угри. Тоді ж догнав [його] Ізяслав [Мстиславич] з облудним
Жирославом, [і] пішли вони обидва з ним в
Угри.
Потім же Судислав,
обманюючи Мстислава, сказав йому: «Княже! Оддай дочку свою заручену за королевича
і дай йому Галич. Ти ж не можеш [його] держати сам, а бояри не хотять тебе». Але
він не хотів дати [Галич] королевичу, найпаче він хотів дати Данилові. Гліб же
Зеремійович і Судислав [Бернатович] здержували його, щоб він не дав Данилові. Вони
бо сказали йому: «Якщо ти даси королевичу, — коли захочеш, зможеш забрати од
нього. А як даси Данилові, — вовіки не буде твоїм Галич». А тому, що галичани
хотіли Данила, і звідти, [з Галича], послали [до Данила послів] для переговорів, (
[то] Мстислав дав Галич королевичу Андрієві, а сам узяв Пониззя. Звідти пішов він
до [города] Торчського.
Мстислав же [Ярославич] Німий оддав отчину свою князю Данилові 87 і сина свого
поручив [йому], Івана. Але Іван помер, і Луцьк узяв Ярослав [Інгваревич], а
Чорторийськ — [князі] піняни.
У рік 6735 [1227]. Почнем
же розповідати про незчисленні битви, і про страждання великі, і про часті війни,
і про многі крамоли. і про часті заворушення, і про многі заколоти, — бо змалку не
було їм обом, [Данилові й Васильку],
спокою
Коли ж сидів Ярослав
[Інгваревич] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому
Миколі 88. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: «Візьми
Луцьк, схопи тут князя їх». Але він, [Данило], відповів: «Я приходив сюди молитву
вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти». І пішов він у
Володимир.
А звідти, зібравши
рать, послали вони обоє, [Данило й Василько] , на нього [двірського] Андрія,
[боярина] Вячеслава [Товстого], [воєводу] Гаврила [Душиловича], [сідельничого]
Івана [Михалковича] . І коли той, [Ярослав], виїхав [із Луцька], він був схоплений
із жоною своєю. Схоплений же він був [боярином] Олексою Орішком: під ним бо був
борзий кінь, [і], погнавшись за ним, [Ярославом] , він узяв його поблизу
города.
І заперлися лучани,
але назавтра прийшов Данило й Василько, і здалися лучани. Брат тоді дав Василькові
Луцьк і Пересопницю, а Берестій він йому раніше був
дав.
[Тим часом] попустошили
ятвяги довкола Берестія. І погналися удвох [Данило й Василько] за ними із
Володимира, але на [їхнє] військо напало двоє [ятвягів], Мондушич Шутр і Стегут
Зібрович. І вбитий був Данилом і Вячеславом [Товстим] Шутр, а Стегут убитий був
[воєводою] Шелвом. А коли ятвяги втікали, догнав їх Данило [і князя (?) їх] Небра
поранив чотирма ударами, але [вороже] древко вибило списа з рук його. А коли
Василько погнався за ним, [Небром], був голосний крик: «Брат твій б'ється позаду»,
— і він, лишивши [Небра], вернувся брату на поміч. А той од них утік, і інші
[ятвяги] розбіглися. Та ми, це залишивши, до попереднього
повернемось.
Данило тим часом
послав [тисяцького] Дем'яна до тестя свого [Мстислава Мстиславича Удатного],
кажучи йому: «Не подобає .юпінянам держави Чорторийськ, бо не можу я їх терпіти».
І коли Дем'ян вів із ним, [Мстиславом], мову, [Мстислав сказав
Данилові]:
«Сину! Завинив я,
не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику за радою Судислава обманника. Обманув
бо він мене. Якщо бог захоче, ми підемо оба на них 89. Я посаджу [на коней]
половців, а ти [підеш] зі своїми. Коли бог дасть його 90 нам обом [побити], — ти
візьми Галич, а я Пониззя. Хай бог тобі поможе! А про Чорторийськ ти прав
єси».
І Дем'ян приїхав у
велику суботу, а назавтра, на Великдень, приїхали Данило й Василько до
Чорторийська. В ніч на понеділок облягали вони город, — тоді ж кінь Данилів
застрілений був із городської стіни, — а на ранок оточили удвох город. [І воєвода]
Мирослав та Дем'ян сказали: «Оддав бог ворогів наших у руки ваші». Данило тим
часом повелів піти приступом до города, і взяли вони город їх, і князів їхніх 91
захопили.
А потім Мстислав
помер, великий удатний князь. Він жадав ото [перед смертю] побачити сина свого
Данила, але Гліб Зеремійович, підбурений будучи завистю, не пустив його, хоча він,
[Мстислав], хотів поручити статки свої і дітей у руки його, [Данила], бо мав до
нього любов велику у серці
своїм.
А потім же [Данило й
Василько] відпустили Ярослава [Інгваревича] і дали йому Перемиль, а згодом
Межибоже.
У рік 6736 [1228].
У той же рік Кирило, митрополит, преблаженний і святий, приїхав був уладнати мир,
але не зміг 92.
Потім же
Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила], — бо діти
його були забрані [в полон]. І Володимир [Рюрикович] київський зібрав [проти
Данила] воїв, [і] Михайло [Всеволодович] чернігівський [теж]. [Володимир
говорив]:
«Отець же його
постиг був отця мойого», — бо була в нього боязнь велика в серці його 93.
Володимир, отож, посадив [хана] Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до
Каменця, — Володимир же з усіма князями, і Михайло з усіма князями, і куряни, і
піняни, і новгородці, і туровці, — і обложили
Каменець.
Данило ж, обманюючи
їх, удавав, що хоче мир із ними вчинити, і поїхав у Ляхи по підмогу, а Павла,
[посла] свого, послав до Котяня, кажучи: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо
мною». І він, [Котянь], поїхавши, пограбував землю | Галицьку і пішов у землю
Половецьку, а до них не
вернувся.
У Галичі ж пробував
королевич [Андрій] і [боярин] Судислав [Бернатович] із ним, і [Андрій] мав мир з
Володимиром [Рюриковичем] і [з] Михайлом [Всеволодовичем]. Але ці, не досягнувши
нічого, вернулися.
Данило ж і
Василько, зібравши ляхів многих, пішли до Києва з Пакославом [Войцеховичем],
воєводою [лядським], і Олександр (Всеволодович] з ними обома [пішов]. Але [їх]
зустріли посли од Володимира й Михайла, [бояри] Воротислав Петрович i Юрій
Толігнівич, пропонуючи мир. i вони замирилися, а ляхи вернулися
назад.
У рік 6737 [ 1229]. У
ті ж роки Лестько убитий був, великий князь лядський, на .сеймі був убитий
Святополком [поморським] 94 і Одоничем 95 Володиславом за намовою бояр
невірних.
По смерті брата
свого [Лестька] Кондрат, [князь лядський], увійшов з Данилом і Васильком у велику
приязнь і просив їх, щоб вони прийшли йому на підмогу. І вони пішли удвох йому в
поміч на Володислава на Старого 96. Самі ж вони пішли обидва на війну, а в
Берестії зоставили Володимира [Ростиславича] пінського, і угровчан, і берестян —
стерегти землі од ятвягів.
У
той же час пустошила литва Ляхів. Вважаючи, що вони в мирі є [з Данилом і
Васильком, литовці] прийшли до Берестія, але Володимир сказав: «Хоча ви й у мирі
єсте, та зо мною ви єсте не в мирі». І вийшов він на них і берестяни всі, [і]
побили вони їх усіх.
Данило ж
і Василько прийшли до Кондрата. І, порадившись, рушили вони до [города] Каліша, і
ввечері прийшли до [города] Варти 97. А назавтра, коли світало, перейшли вони ріку
Просну 98 і рушили до города, і тої ночі був великий дощ. Побачивши ж, що ніхто не
чинить спротив, вони пустили [воїв] пустошити і грабувати. Руси тоді домчали [до
города] Милича і Старгорода, і кілька сіл воротславських 99 зайняли, і взяли
здобич велику, і вернулися. І прийшли вони в стани, гадаючи, як піти до города на
бій, бо ляхи не хотіли битися
100.
Назавтра ж Данило й
Василько, узявши воїв своїх, пішли до города. Кондрат теж, який любив руський бій,
заставляв ляхів своїх [битися], але ті все одно не хотіли. Тим часом вони обидва,
[Данило й Василько], пішли приступом до воріт калішських, а [воєводу] і Мирослава
й інші полки послами в тил города. Город же обступила вода і сильні лози й верби,
і вони самі не знали, де ото хто бився, — тому коли ці [руси] відступали од бою,
то ті [руси] налягали на них, [городян], а коли ті [руси] одступали, то ці
налягали на них. Через те, що вони не бачили [одні одних], не був узятий город у
той день. Із забрал же йшло каміння, як дощ сильний, [і] вони стояли у воді, доки
не стали на суші, на накиданім камінні, і [тоді] підпалили звідний міст і журавець
101. Ляхи ж ледве погасили ворота
городські.
Тим часом Данило й
Василько ходили коло города, деякі стрільці стріляли на городські стіни, і було
поранено мужів, що стояли на заборолах, сто і шістдесят. А коли настав вечір,
вернулися вони у стани свої, і [боярин] Станіслав Микулич сказав: «Де ото ми
стояли, там нема води, ні валу високого». Данило тоді, сівши на коня. поїхав сам
оглянути город і побачив, що так воно і є. І приїхав Данило до Кондрата, і сказав
йому: «Якби ми сперва знали місце се, то город був би взятий». І Кондрат просив їх
обох, щоб назавтра вони знову пішли приступом до
города.
Назавтра ж Данило й
Василько послали людей своїх, і ті стояли і розчищали ліси довкола города, а
городяни ні каменя не одважувалися вергнути на них. Вони просилися, щоби Кондрат
прислав до них Пакослава [Войцеховича] і Мстиуя. Пакослав тоді сказав Данилові:
«Перемінивши одіж свою, поїдь із нами». Оскільки ж Данило не хотів, сказав йому
брат: «Іди та послухай віче їх», — бо Кондрат не довіряв
Мстиуєві.
Отож, Данило,
узявши на себе шолом Пакославів, став за ними обома, [Пакославом і Мстиуєм]. А на
заборолах стояли мужі, і вони говорили: «Так скажіте оба великому князю Кондрату:
«Сей город хіба не твій є? А ми, мужі, що знемогли в городі сьому, хіба ми які
приходні єсмо? Ми ж люди твої єсмо і ваше браття єсмо. Чому ж ви над нами не
зжалитеся? Якщо нас руси захоплять, то яку славу ізКондрат здобуде? Якщо руська
хоругов стане на заборолах, то кому ти честь учиниш? Чи не обом Романовичам? А
свою честь ти принизиш. Нині ми брату твоєму служим, а завтра твої будемо. Не дай
слави русі, не погуби города сього!» І багато інших слів вони
говорили.
Пакослав тоді
сказав: «Кондрат би радо милість учинив вам, та Данило дуже лютий є. Він не хоче
од нас одійти звідси, не взявши города». i, розсміявшись, він сказав: «А ось він
стоїть сам, говоріте з ним». Князь же ткнув його древком і зняв із себе шолом, а
вони закричали з городських стін: «Прийми нашу покору. Ми благаємо — вчини мир». І
той, багато сміявшись і багато говоривши з ними, узяв од них двох мужів і приїхав
до Кондрата.
І вчинив Кондрат
із ними мир, і взяв у них заложників. Руси ж узяли були в полон багато челяді і
бояринь. І поклялися межи собою руси і ляхи: якщо після цього буде коли межи ними
усобиця, [то] не брати ляхам руської челяді, ні русам —
лядської.
102Потім
же вернулися вони обидва од Кондрата до себе додому з честю, тому що бог їм поміг.
Учинили вони удвох йому, [Кондрату], поміч велику і ввійшли зі славою у землю
свою. Ніякий же князь [руський] не входив був у землю Лядську так глибоко, окрім
Володимира Великого, що охрестив землю
[Руську].
Потім же, коли
минув час, поїхав Василько в Суздаль, до великого князя Юрія [Всеволодовича], на
весілля шурина свого [Всеволода Юрійовича], узявши [воєводу] Мирослава з собою та
інших.
Коли ж Данило
перебував у [городі] Угровську, прислали [до нього] галичани [послів], кажучи:
«Судислав пішов у Пониззя, а королевич у Галичі зостався. Підино боржій!» І Данило
спішно зібрав воїв, послав [тисяцького] Дем'яна на Судислава [Бернатовича], а сам
рушив із невеликою дружиною до Галича з Угровська. У третій день на ніч він був
коло Галича, а Судислав не встояв перед Дем'яном і побіг у Галич. Коли ж Данило
приїхав до Галича, а Галич заперся був, то Данило узяв двір Судиславів, — а що там
[було] вина, і овочу, і харчу, і списів, і стріл — дивно дивитися.
Потілі же Данило, побачивши, що люди його понабирали повно 103 всього, не схотів
стати коло города, а пішов на ту сторону
Дністра.
Тої ж ночі, коли
Судислав вбіг у город, із війська його були схоплені люди, і вони сказали, що
Судислав уже в Галичі. [А] Данило стояв [у городі] Угольниках на березі Дністра.
Тим часом виїхали [з Галича] галичани й угри, і перестрілювалися вони на льоду. А
коли настав вечір, то піднявся лід і ріка наводнилася, [і] беззаконний лихий
[боярин] Семюнко [Чермний], подібний до лисиці рудизною, запалив моста на Дністрі.
Але прийшов також Дем'ян зо всіма боярами галицькими — з Мирославом 104 з
Володиславом [Юрійовичем], і з багатьма боярами галицькими. І Данило цьому зрадів,
а за мостом жалкував: «Як Дністер перейти?» Однак, помчавши до моста, Данило
побачив, що кінець моста погас, і настала радість
велика.
А назавтра прийшов
Володимир Інгваревич, і перейшли [війська] міст, і стали на березі Дністра.
Назавтра ж, уставши, об'їхав Данило город і, зібравши землю Галицьку, став,
[розділившись] на чотири частини, довкруги нього, — а зібрав він [людей] од [ріки]
Бобрки і аж до ріки Ушиці і Пруту. І обложив він їх, [угрів], силою великою, і
вони, знемігшись, здали
город.
Данило ж, узявши
город, спом'янув приязнь короля Андрія і пустив сина його [Андрія]. І провів він
його до ріки Дністра, і вийшов із ним один Судислав [Бернатович], а на нього
кидали каміння, кажучи: «Іди геть з города, баламуте
землі!»
Коли ж Андрій прийшов
до отця свого і брата [Бели], то Судислав говорив безперестану: «Виступіте на
Галич і візьміте землю Руськую. Якщо ти не підеш, то вони укріпляться проти
нас».
Виступив тоді Беларикс
105, себто король угорський, з великою силою. Він сказав: «Не останеться города
Галича. Нема того, хто ізбавить його од рук моїх». Та коли увійшов він у гори
Угорські, послав на нього бог архангела Михаїла одкрити потоки небесні, — так що
коні [їх] потопали і самі вони вибігали на високі місця. Але він усе 5 одно
подався узяти город [Галич] і [Галицьку] землю. А оскільки Данило молив бога,
ізбавив його бог од руки
сильних.
Отож обступив [Бела]
город, і послав посла, і заволав посол голосом гучним, і сказав: «Слухайте словеса
великого короля угорського! Хай не заспокоює вас Дем'ян, говорячи: «Із землі нашої
викине [їх] бог!» І хай не уповає ваш Данило на господа, говорячи: «Не буде оддано
город сесь королеві угорському». Я стільки ходив на інші землі, — то хто може
вдержатися од рук моїх і перед силами полків моїх?»
106
Дем'ян же все одно стояв
кріпко, погрози його не убоявся, — бог пособником був йому. Данило тим часом
привів до себе ляхів і половців Котяневих, а в короля були половці Бігбарсові
107.
[І] напустив бог на них,
[угрів], кару фараонову108, —город же стояв кріпко, — і [король] Бела
знесилювався, і пішов од города. Покинув же він людей за собою, оружників многих і
кінників, і напали на них городяни, [і] багато [їх] попадало в ріку [Дністер], а
інші побиті були, інші були поранені, ще інші схоплені були. Як в іншому місці
говориться: «Скиртріка злу гру зіграла городянам» 109, — отак і Дністер злу гру
зіграв уграм.
Звідти ж пішов
король до [города] Василева, і перейшов Дністер, і пішов до [ріки] Пруту, бо
наслав був бог на них кару і ангел побивав їх. Вони так умирали: в одних одпадали
підошви, як од черевиків, а інші, вилізши на коней, померли, ще інші вмирали,
зійшовшись довкола вогню і м'ясо піднісши до рота. Від багатьох ото різних недуг
вони помирали, а потоки небесні все одно топили
їх.
Отак пішов він, [Бела],
через невірність бояр галицьких, а Данило за божою волею вдержав город свій
Галич.
Після цього розкажемо про
многі заколоти, і великі обмани, і незчисленні
битви.
У рік 6738 [ 1230]. Тим
часом була крамола серед безбожних бояр галицьких. Учинили вони змову з двоюрідним
братом його, [Данила], Олександром [Всеволодовичем], щоб [Данила] вбиіти | і
передати 110 землю його [Олександрові]. Та коли вони сиділи на раді і збиралися
вогнем підпалити [дім Данила разом із князем], милостивий бог вложив у серце
Василькові [намір] вийти [звідти] і, граючи, видобути меча свого на слугу
королевого 111, [а] той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні [бояри]
Молибоговичі, був їм страх од бога, [і] вони сказали: «Замір наш провалився». І
побігли вони, як той окаянний Святополк. Вони втікали, хоча [про змову] ще не
довідався князь Данило й
Василько.
Отож Василько
поїхав до [города] Володимира, а безбожний [боярин] Філіпп позвав князя Данила в
[город] Вишню, бо вони вчинили другу змову з Олександром, братом його, щоб убити
його. Та коли він, [Данило], в'їхав у [село] Браневичеву Ріль, то прибув до нього
посол [Коснятин] од тисяцького його Дем'яна, [і] він сказав: «Пир тобі лихий є, бо
враджено безбожним твоїм боярином Філіппом і братом твоїм Олександром, що бути
тобі вбитому. І, се почувши, ти піди назад і держи стіл отця
свойого».
Коли Коснятин
розповів [це], то той вернувся на ріці Дністрі, а бояри безбожні перевезлися
[через ріку] в іншому місці, не хотячи бачити лиця його. [Данило] ж, приїхавши в
Галич, послав посла до брата свого, князя Василька: «Ти піди на
Олександра».
Олександр тоді
вибіг [із Белза] в Перемишль до спільників своїх, а Василько узяв Белз. Івана ж
[Михалковича], сідельничого свого, [Данило] послав услід за невірними
Молибоговичами і за [боярином] Волдрисом, і схоплено було їх двадцять і вісім
Іваном Михалковичем. Однак ті смерті не прийняли, а милість дістали. А якось, коли
він на пиру веселився, один із тих безбожних бояр лице залив йому чашею, — і це
він стерпів: «Колись же нехай бог їм
одплатить».
У рік 6739
[1231]. Сам Данило тим часом скликав віче, зоставшися з вісімнадцятьма отроками
вірними і з Дем'яном, тисяцьким своїм, і сказав їм, [галичанам]: «Чи ви будете
вірними мені, щоб пішов я на ворогів моїх?» І вони вигукнули: «Вірні ми єсмо богу
і тобі, господину нашому! Виступай з божою поміччю!» А соцький Микула сказав:
«Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти». Помолився він тоді богу, і святій
пречистій богородиці, і Михаїлу, архангелу божому, [і] поспішив виступити 112 з
невеликим числом ратників. І [воєвода] Мирослав прийшов до нього на поміч з
невеликим числом отроків. Невірні теж усі на підмогу йому йшли, вдаючи, що вони
вірні є, і з ними й [ті, що] змову вчинили, бо було горе
їм.
Коли Данило приїхав до
Перемишля, Олександр, не видержавши, побіг, і в тій погоні [воєвода] Шелв
поранений був, — а був він хоробрий, — і в великій честі помер. Невірний же
[боярин] Володислав Юрійович, що з ними 113 змову вчинив, гнав його, [Олександра]
, аж до [города] Санока ; [до] Воріт
Угорських.
І спасся втечею
Олександр, залишивши все майно своє, і, отож, прийшов в Угри. А прийшов він до
Судислава [Бернатовича], — бо Судислав тоді перебував в Уграх, — і Судислав,
узявшись [за діло] , прийшов до короля Андрія і навів короля угорського Андрія [на
Данила].
І прийшов же король
Андрій і з сином Белою, і з другим сином Андрієм до [города] Ярославля 114, але
боярин Давид Вишатич і [воєвода] Василій Гаврилович, що [були] од князя Данила в
Ярославлі, заперлися. І хоча угри билися, допоки й сонце зайшло, одбили вони їх од
города.
Увечері [ярославці]
вчинили раду, [і] Давид переполошився, бо теща його, [жона] кормильця Нездила, —
він же матір'ю своєю називав її, — була вірна Судиславу [і] віщувала йому,
[зятеві]: «Не зможеш ти вдержати город сей». Тим часом Василько [Гаврилович]
говорив йому: «Не погубімо честі князя свойого, тому що рать ся не зможе город сей
узяти». А був він мужем сильним і хоробрим, але Давид не слухав його, все одно
хотів здати город, хоча [боярин] Чак приїхав з угорських полків [і] сказав йому:
«Вони вже не зможуть вас узяти, бо вельми є побиті». Так що Василько кріпко
боровся, щоб не здати города, але він, [Давид], страх маючи в серці, усе одно здав
город, а сам вийшов цілим зо всіма
|
