Среда, 18.09.2019, 06:03
Приветствую Вас Гость | RSS

Школьник

Меню сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Анализ страниц сайта

Каталог статей

Главная » Статьи » Украинское народное творчество » Літописи XIII-XVI

Галицько-волинський літопис - Літописи XIII-XVI
Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі [половці] побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.
         І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, — [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».
         Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Козельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі, — це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський 65 та інших багато князів. Тоді ж великий князь половецький охрестився, Бастий. А Василька [Романовича] не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі.
         Звідти ж, [із Києва], рушили 66 вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми 67 посуху Дніпро перейшли, — так ото покрита вода була безліччю човнів 68. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили 65 по Дністру 69 і ввійшли в море, — човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич 70 Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич.
         Коли ж прибули вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руські човни, то Данило Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитися на небачену рать. І кінники, які були з ним, і багато інших князів, з ним погнали подивитись на нечену рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм, [князям], говорив: «Вони стрільці є». А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив: «Вони ратники є і добрі вої».
         І, приїхавш» [назад], вони сказали [це] Мстиславу [Романовичу] , і Юрій [про] все сказав. І промовили молоді князі: «Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!»
         І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. і інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.
         І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи, і зайняли їх скот, — а зі стадами втекли, так що всі вої набрали повно скоту.
         Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од'їхали звідти.
         На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі ; руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!»
         Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав — через зависть, бо велика незгода була межи ними.
         Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, — був бо він віком вісімнадцяти літ 71, був бо він сильний, — і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий, бачивши це [і] подумавши, і що Данило збитий був, | помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його, йому й поручив по смерті свою волость — оддав князю Данилові.
         Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] 72 курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму, — в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади» 73.
         І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи 74. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського 75, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх.
         Дожидаючи бог покаяння християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий був 76, а їх, [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством погубили. І інші землі вони війнами, а найпаче хитрістю погубили.
         У рік 6733 [1225]. І минули після цього часи, [а] Олександр [Всеволодович] усе ворожнечу мав до своїх обох братів Романовичів, Данила й Василька. Почувши, що Мстислав [Мстиславич] не має приязні до зятя свого, князя Данила, він, радістю сповнившись, спонукав Мстислава на війну.
         І Мстислав, рушивши на війну, прийшов на Лису гору. Данило тим часом поїхав у Ляхи, і привів князя Лестька, і пішов проти нього. Мстиславу ж послав підмогу Олександр, але їх устріла [Данилова] ірать, увігнали їх у город Белз і замалим | города не взяли. Назавтра пішли вони супроти них, [воїв Мстислава], і Мстислав не видержав і вернувся в Галич.
         А Данило-князь пустошив із ляхами землю Галицьку, і довкола [города] Любачова, і пограбував усю землю Белзьку і Червенську аж до останнього, а Василько-князь багато здобичі набрав, стад коней і кобил. Ляхам же стало завидно, і було [послано] послів од обох [князів, Лестька і Данила], і [Данилом] посланий був [тисяцький] Дем'ян і [двірський] Андрій.
         А після цього привів Мстислав [хана] Котяня [Сутойовича], і половців многих, і Володимира [Рюриковича] київського, наміряючись за порадою Олександра на Ляхів іти. Олександр же ніколи не переставав [твердити Мстиславові] про брата свого [Данила], кажучи, що мов: «Зять твій убити тебе хоче». Вияснення ж [наклепу] було коло шатра його, [Мстислава], але сам Олександр не одважився приїхати, [а] послав Яня, [воєводу] свого. І Мстислав сказав: «[Се] твоя була річ, Яню, що Данило вдруге підбурює 77 ляхів на мене».
         І всі князі узнали Олександрів наклеп, а Яневу лжу, і сказали тоді всі князі [Данилові]: «Забери всю волость його за сором свій». Але він через братолюбство не забрав волості його, [Олександра], і всі похвалили його.
         Мстислав тоді прийняв зятя свого [з] приязню і, вшанувавши його великими дарами, дав йому коня свого борзого Актаза 78, [такого] , якого в ті літа не було. І дочку свою Анну обдарував він великими дарами, і, з братами [Данилом та Васильком] побачившись у Перемилі, утвердили вони мир.
         У рік 6734 [1226]. А потім облудний [боярин] Жирослав сказав боярам галицьким, що мов: «Іде Мстислав у поле і хоче вас видати тестеві своєму Котяню 79 на побій». Мстислав же цього не замишляв і нічого не знав про них, [ці слова]. А вони, [бояри], пойнявши віри [Жирославу], пішли в землю Перемишльську, в гори Кавкасійські, себто в Угорські, на ріку Дністер 80 [і] послали послів своїх, кажучи: «Жирослав розказав нам, що ти маєш видати нас Котяню» 81. Мстислав тоді послав отця свого [духовного] Тимофія: «Дарма наклепав на мене вам Жирослав». І Тимофій клявся їм про те, | що не знав Мстислав нічого сього, і привів бояр усіх до нього.
         А князь викрив Жирослава г прогнав його від себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи і трясучись на землі, бо розверзла земля уста свої прийняти кров брата твойого» 82. Отак і Жирослав розверз уста свої на володаря свойого. Хай не буде йому пристанку в усіх землях, в руських і в угорських, і ні в яких же краях! Нехай ходить він, блукаючи, по землях! Хай жадає він харчу, а вина і пива скудно хай буде йому! І хай буде двір його пустим, і в селі його [хай] не буде живущого!
         Звідти вигнаний, він пішов до Ізяслава [Мстиславича]. Був же він лукавим облудою прозваний, і од усіх. підступнішим, і лжею поломеніючою, знаменитий [тільки] отцем добрим. [Лише] убожество здержувало злобу його, брехнею кормився язик його, а мудруванням перевертав він довіру на лжу, красувався брехнею він більше, ніж [інший] вінцем. [Це був] самозванець, тому обманював він не тільки чужих, але й своїх, кого любив, заради маєтності [він сіяв] лжу. Задля цього він і жадав бути в Ізяслава. Та ми до попереднього повернемось.
         Мстислав же за радою облудних бояр галицьких оддав дочку свою меншу [Марію] за королевича [угорського] Андрія 83 і дав йому Перемишль. Але Андрій, послухавши підступного [боярина] Семюнка Чермного, утік в Угри і почав піднімати рать. А коли настала зима, він прийшов до Перемишля. Тисячу тоді держав Юрій [Домажирич], він здав Перемишль, а сам утік до Мстислава. Король [Андрій] тим часом став у Звенигород! і послав воїв своїх до Галича, бо сам він не одважився їхати до Галича: сказали ото йому волхви 84 угорські, що коли він побачить Галич — не бути йому живим. І він через цю причину не посмів піти в Галич, бо вірив волхвам. І Дністер 80 наводнився, не могли вони перейти.
         Мстислав тим часом виїхав супроти [короля] з військами. І подивилися вони одні на одних, і поїхали угри у стани свої. З королем же був [воєвода лядський] Пакослав [Войцехович] з ляхами. в А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов він до Крем'янця і бився під Крем'янцем, і багато угрів побили й поранили.
         Тоді ж Мстислав послав [боярина] Судислава [Бернатовича] до зятя свого, князя Данила, кажучи: «Не одступай од мене». І той сказав: «Я маю правду у серці своїм».
         Звідти ж прийшов король до Звенигорода, а Мстислав виїхав [на нього] з Галича. Угри, отож, виїхали супроти нього з королених станів, і Мстислав бився з ними, і переміг їх, і гнали [його вої за ними до станів королевих, рубаючи їх. Тоді ж Мартиниша вбили, воєводу королевого, і король розгубився і пішов із землі [Галицької] спішно.
         Данило тим часом прийшов до Мстислава з братом Васильком до Городка, і [воєвода] Гліб [Зеремійович прийшов] із ними обома, і мовили вони [Мстиславу]: «Піди, княже, на короля. Він же пополоханий ходить!» 85 Але Судислав боронив йому, [Мстиславу, йти], бо мав він облуду у серці своїм: не хотів бо він пагуби королеві, тому що мав у ньому надію велику, а король уже знесилився був.
         У той же час Лестько ішов на поміч [королеві], хоча Данило боронив йому [це, казав] не помагати королеві. Оскільки той дуже сильно старався, то Данило й Василько послали людей своїх до [ріки] Бугу 86, не дали удвох йому прийти. І він, звідти вернувшись, пішов у свою землю, бо знемігся був, ходивши на війну.
         А король угорський [Андрій] пішов в Угри. Тоді ж догнав [його] Ізяслав [Мстиславич] з облудним Жирославом, [і] пішли вони обидва з ним в Угри.
         Потім же Судислав, обманюючи Мстислава, сказав йому: «Княже! Оддай дочку свою заручену за королевича і дай йому Галич. Ти ж не можеш [його] держати сам, а бояри не хотять тебе». Але він не хотів дати [Галич] королевичу, найпаче він хотів дати Данилові. Гліб же Зеремійович і Судислав [Бернатович] здержували його, щоб він не дав Данилові. Вони бо сказали йому: «Якщо ти даси королевичу, — коли захочеш, зможеш забрати од нього. А як даси Данилові, — вовіки не буде твоїм Галич». А тому, що галичани хотіли Данила, і звідти, [з Галича], послали [до Данила послів] для переговорів, ( [то] Мстислав дав Галич королевичу Андрієві, а сам узяв Пониззя. Звідти пішов він до [города] Торчського.
         Мстислав же [Ярославич] Німий оддав отчину свою князю Данилові 87 і сина свого поручив [йому], Івана. Але Іван помер, і Луцьк узяв Ярослав [Інгваревич], а Чорторийськ — [князі] піняни.
          
         У рік 6735 [1227]. Почнем же розповідати про незчисленні битви, і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли. і про часті заворушення, і про многі заколоти, — бо змалку не було їм обом, [Данилові й Васильку], спокою
          
         Коли ж сидів Ярослав [Інгваревич] у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися святому Миколі 88. І звав його Ярослав до Луцька, і сказали йому бояри його: «Візьми Луцьк, схопи тут князя їх». Але він, [Данило], відповів: «Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколі і не можу сього вдіяти». І пішов він у Володимир.
         А звідти, зібравши рать, послали вони обоє, [Данило й Василько] , на нього [двірського] Андрія, [боярина] Вячеслава [Товстого], [воєводу] Гаврила [Душиловича], [сідельничого] Івана [Михалковича] . І коли той, [Ярослав], виїхав [із Луцька], він був схоплений із жоною своєю. Схоплений же він був [боярином] Олексою Орішком: під ним бо був борзий кінь, [і], погнавшись за ним, [Ярославом] , він узяв його поблизу города.
         І заперлися лучани, але назавтра прийшов Данило й Василько, і здалися лучани. Брат тоді дав Василькові Луцьк і Пересопницю, а Берестій він йому раніше був дав.
         [Тим часом] попустошили ятвяги довкола Берестія. І погналися удвох [Данило й Василько] за ними із Володимира, але на [їхнє] військо напало двоє [ятвягів], Мондушич Шутр і Стегут Зібрович. І вбитий був Данилом і Вячеславом [Товстим] Шутр, а Стегут убитий був [воєводою] Шелвом. А коли ятвяги втікали, догнав їх Данило [і князя (?) їх] Небра поранив чотирма ударами, але [вороже] древко вибило списа з рук його. А коли Василько погнався за ним, [Небром], був голосний крик: «Брат твій б'ється позаду», — і він, лишивши [Небра], вернувся брату на поміч. А той од них утік, і інші [ятвяги] розбіглися. Та ми, це залишивши, до попереднього повернемось.
         Данило тим часом послав [тисяцького] Дем'яна до тестя свого [Мстислава Мстиславича Удатного], кажучи йому: «Не подобає .юпінянам держави Чорторийськ, бо не можу я їх терпіти». І коли Дем'ян вів із ним, [Мстиславом], мову, [Мстислав сказав Данилові]:
         «Сину! Завинив я, не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику за радою Судислава обманника. Обманув бо він мене. Якщо бог захоче, ми підемо оба на них 89. Я посаджу [на коней] половців, а ти [підеш] зі своїми. Коли бог дасть його 90 нам обом [побити], — ти візьми Галич, а я Пониззя. Хай бог тобі поможе! А про Чорторийськ ти прав єси».
         І Дем'ян приїхав у велику суботу, а назавтра, на Великдень, приїхали Данило й Василько до Чорторийська. В ніч на понеділок облягали вони город, — тоді ж кінь Данилів застрілений був із городської стіни, — а на ранок оточили удвох город. [І воєвода] Мирослав та Дем'ян сказали: «Оддав бог ворогів наших у руки ваші». Данило тим часом повелів піти приступом до города, і взяли вони город їх, і князів їхніх 91 захопили.
         А потім Мстислав помер, великий удатний князь. Він жадав ото [перед смертю] побачити сина свого Данила, але Гліб Зеремійович, підбурений будучи завистю, не пустив його, хоча він, [Мстислав], хотів поручити статки свої і дітей у руки його, [Данила], бо мав до нього любов велику у серці своїм.
         А потім же [Данило й Василько] відпустили Ярослава [Інгваревича] і дали йому Перемиль, а згодом Межибоже.
         У рік 6736 [1228]. У той же рік Кирило, митрополит, преблаженний і святий, приїхав був уладнати мир, але не зміг 92.
         Потім же Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила], — бо діти його були забрані [в полон]. І Володимир [Рюрикович] київський зібрав [проти Данила] воїв, [і] Михайло [Всеволодович] чернігівський [теж]. [Володимир говорив]:
         «Отець же його постиг був отця мойого», — бо була в нього боязнь велика в серці його 93. Володимир, отож, посадив [хана] Котяня на коня і всіх половців, і прийшли вони до Каменця, — Володимир же з усіма князями, і Михайло з усіма князями, і куряни, і піняни, і новгородці, і туровці, — і обложили Каменець.
         Данило ж, обманюючи їх, удавав, що хоче мир із ними вчинити, і поїхав у Ляхи по підмогу, а Павла, [посла] свого, послав до Котяня, кажучи: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною». І він, [Котянь], поїхавши, пограбував землю | Галицьку і пішов у землю Половецьку, а до них не вернувся.
         У Галичі ж пробував королевич [Андрій] і [боярин] Судислав [Бернатович] із ним, і [Андрій] мав мир з Володимиром [Рюриковичем] і [з] Михайлом [Всеволодовичем]. Але ці, не досягнувши нічого, вернулися.
         Данило ж і Василько, зібравши ляхів многих, пішли до Києва з Пакославом [Войцеховичем], воєводою [лядським], і Олександр (Всеволодович] з ними обома [пішов]. Але [їх] зустріли посли од Володимира й Михайла, [бояри] Воротислав Петрович i Юрій Толігнівич, пропонуючи мир. i вони замирилися, а ляхи вернулися назад.
         У рік 6737 [ 1229]. У ті ж роки Лестько убитий був, великий князь лядський, на .сеймі був убитий Святополком [поморським] 94 і Одоничем 95 Володиславом за намовою бояр невірних.
         По смерті брата свого [Лестька] Кондрат, [князь лядський], увійшов з Данилом і Васильком у велику приязнь і просив їх, щоб вони прийшли йому на підмогу. І вони пішли удвох йому в поміч на Володислава на Старого 96. Самі ж вони пішли обидва на війну, а в Берестії зоставили Володимира [Ростиславича] пінського, і угровчан, і берестян — стерегти землі од ятвягів.
         У той же час пустошила литва Ляхів. Вважаючи, що вони в мирі є [з Данилом і Васильком, литовці] прийшли до Берестія, але Володимир сказав: «Хоча ви й у мирі єсте, та зо мною ви єсте не в мирі». І вийшов він на них і берестяни всі, [і] побили вони їх усіх.
         Данило ж і Василько прийшли до Кондрата. І, порадившись, рушили вони до [города] Каліша, і ввечері прийшли до [города] Варти 97. А назавтра, коли світало, перейшли вони ріку Просну 98 і рушили до города, і тої ночі був великий дощ. Побачивши ж, що ніхто не чинить спротив, вони пустили [воїв] пустошити і грабувати. Руси тоді домчали [до города] Милича і Старгорода, і кілька сіл воротславських 99 зайняли, і взяли здобич велику, і вернулися. І прийшли вони в стани, гадаючи, як піти до города на бій, бо ляхи не хотіли битися 100.
         Назавтра ж Данило й Василько, узявши воїв своїх, пішли до города. Кондрат теж, який любив руський бій, заставляв ляхів своїх [битися], але ті все одно не хотіли. Тим часом вони обидва, [Данило й Василько], пішли приступом до воріт калішських, а [воєводу] і Мирослава й інші полки послами в тил города. Город же обступила вода і сильні лози й верби, і вони самі не знали, де ото хто бився, — тому коли ці [руси] відступали од бою, то ті [руси] налягали на них, [городян], а коли ті [руси] одступали, то ці налягали на них. Через те, що вони не бачили [одні одних], не був узятий город у той день. Із забрал же йшло каміння, як дощ сильний, [і] вони стояли у воді, доки не стали на суші, на накиданім камінні, і [тоді] підпалили звідний міст і журавець 101. Ляхи ж ледве погасили ворота городські.
         Тим часом Данило й Василько ходили коло города, деякі стрільці стріляли на городські стіни, і було поранено мужів, що стояли на заборолах, сто і шістдесят. А коли настав вечір, вернулися вони у стани свої, і [боярин] Станіслав Микулич сказав: «Де ото ми стояли, там нема води, ні валу високого». Данило тоді, сівши на коня. поїхав сам оглянути город і побачив, що так воно і є. І приїхав Данило до Кондрата, і сказав йому: «Якби ми сперва знали місце се, то город був би взятий». І Кондрат просив їх обох, щоб назавтра вони знову пішли приступом до города.
         Назавтра ж Данило й Василько послали людей своїх, і ті стояли і розчищали ліси довкола города, а городяни ні каменя не одважувалися вергнути на них. Вони просилися, щоби Кондрат прислав до них Пакослава [Войцеховича] і Мстиуя. Пакослав тоді сказав Данилові: «Перемінивши одіж свою, поїдь із нами». Оскільки ж Данило не хотів, сказав йому брат: «Іди та послухай віче їх», — бо Кондрат не довіряв Мстиуєві.
         Отож, Данило, узявши на себе шолом Пакославів, став за ними обома, [Пакославом і Мстиуєм]. А на заборолах стояли мужі, і вони говорили: «Так скажіте оба великому князю Кондрату: «Сей город хіба не твій є? А ми, мужі, що знемогли в городі сьому, хіба ми які приходні єсмо? Ми ж люди твої єсмо і ваше браття єсмо. Чому ж ви над нами не зжалитеся? Якщо нас руси захоплять, то яку славу ізКондрат здобуде? Якщо руська хоругов стане на заборолах, то кому ти честь учиниш? Чи не обом Романовичам? А свою честь ти принизиш. Нині ми брату твоєму служим, а завтра твої будемо. Не дай слави русі, не погуби города сього!» І багато інших слів вони говорили.
         Пакослав тоді сказав: «Кондрат би радо милість учинив вам, та Данило дуже лютий є. Він не хоче од нас одійти звідси, не взявши города». i, розсміявшись, він сказав: «А ось він стоїть сам, говоріте з ним». Князь же ткнув його древком і зняв із себе шолом, а вони закричали з городських стін: «Прийми нашу покору. Ми благаємо — вчини мир». І той, багато сміявшись і багато говоривши з ними, узяв од них двох мужів і приїхав до Кондрата.
         І вчинив Кондрат із ними мир, і взяв у них заложників. Руси ж узяли були в полон багато челяді і бояринь. І поклялися межи собою руси і ляхи: якщо після цього буде коли межи ними усобиця, [то] не брати ляхам руської челяді, ні русам — лядської.
              102Потім же вернулися вони обидва од Кондрата до себе додому з честю, тому що бог їм поміг. Учинили вони удвох йому, [Кондрату], поміч велику і ввійшли зі славою у землю свою. Ніякий же князь [руський] не входив був у землю Лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив землю [Руську].
         Потім же, коли минув час, поїхав Василько в Суздаль, до великого князя Юрія [Всеволодовича], на весілля шурина свого [Всеволода Юрійовича], узявши [воєводу] Мирослава з собою та інших.
         Коли ж Данило перебував у [городі] Угровську, прислали [до нього] галичани [послів], кажучи: «Судислав пішов у Пониззя, а королевич у Галичі зостався. Підино боржій!» І Данило спішно зібрав воїв, послав [тисяцького] Дем'яна на Судислава [Бернатовича], а сам рушив із невеликою дружиною до Галича з Угровська. У третій день на ніч він був коло Галича, а Судислав не встояв перед Дем'яном і побіг у Галич. Коли ж Данило приїхав до Галича, а Галич заперся був, то Данило узяв двір Судиславів, — а що там [було] вина,  і овочу, і харчу, і списів, і стріл — дивно дивитися. Потілі же Данило, побачивши, що люди його понабирали повно 103 всього, не схотів стати коло города, а пішов на ту сторону Дністра.
         Тої ж ночі, коли Судислав вбіг у город, із війська його були схоплені люди, і вони сказали, що Судислав уже в Галичі. [А] Данило стояв [у городі] Угольниках на березі Дністра. Тим часом виїхали [з Галича] галичани й угри, і перестрілювалися вони на льоду. А коли настав вечір, то піднявся лід і ріка наводнилася, [і] беззаконний лихий [боярин] Семюнко [Чермний], подібний до лисиці рудизною, запалив моста на Дністрі. Але прийшов також Дем'ян зо всіма боярами галицькими — з Мирославом 104 з Володиславом [Юрійовичем], і з багатьма боярами галицькими. І Данило цьому зрадів, а за мостом жалкував: «Як Дністер перейти?» Однак, помчавши до моста, Данило побачив, що кінець моста погас, і настала радість велика.
         А назавтра прийшов Володимир Інгваревич, і перейшли [війська] міст, і стали на березі Дністра. Назавтра ж, уставши, об'їхав Данило город і, зібравши землю Галицьку, став, [розділившись] на чотири частини, довкруги нього, — а зібрав він [людей] од [ріки] Бобрки і аж до ріки Ушиці і Пруту. І обложив він їх, [угрів], силою великою, і вони, знемігшись, здали город.
         Данило ж, узявши город, спом'янув приязнь короля Андрія і пустив сина його [Андрія]. І провів він його до ріки Дністра, і вийшов із ним один Судислав [Бернатович], а на нього кидали каміння, кажучи: «Іди геть з города, баламуте землі!»
         Коли ж Андрій прийшов до отця свого і брата [Бели], то Судислав говорив безперестану: «Виступіте на Галич і візьміте землю Руськую. Якщо ти не підеш, то вони укріпляться проти нас».
         Виступив тоді Беларикс 105, себто король угорський, з великою силою. Він сказав: «Не останеться города Галича. Нема того, хто ізбавить його од рук моїх». Та коли увійшов він у гори Угорські, послав на нього бог архангела Михаїла одкрити потоки небесні, — так що коні [їх] потопали і самі вони вибігали на високі місця. Але він усе 5 одно подався узяти город [Галич] і [Галицьку] землю. А оскільки Данило молив бога, ізбавив його бог од руки сильних.
         Отож обступив [Бела] город, і послав посла, і заволав посол голосом гучним, і сказав: «Слухайте словеса великого короля угорського! Хай не заспокоює вас Дем'ян, говорячи: «Із землі нашої викине [їх] бог!» І хай не уповає ваш Данило на господа, говорячи: «Не буде оддано город сесь королеві угорському». Я стільки ходив на інші землі, — то хто може вдержатися од рук моїх і перед силами полків моїх?» 106
         Дем'ян же все одно стояв кріпко, погрози його не убоявся, — бог пособником був йому. Данило тим часом привів до себе ляхів і половців Котяневих, а в короля були половці Бігбарсові 107.
         [І] напустив бог на них, [угрів], кару фараонову108, —город же стояв кріпко, — і [король] Бела знесилювався, і пішов од города. Покинув же він людей за собою, оружників многих і кінників, і напали на них городяни, [і] багато [їх] попадало в ріку [Дністер], а інші побиті були, інші були поранені, ще інші схоплені були. Як в іншому місці говориться: «Скиртріка злу гру зіграла городянам» 109, — отак і Дністер злу гру зіграв уграм.
         Звідти ж пішов король до [города] Василева, і перейшов Дністер, і пішов до [ріки] Пруту, бо наслав був бог на них кару і ангел побивав їх. Вони так умирали: в одних одпадали підошви, як од черевиків, а інші, вилізши на коней, померли, ще інші вмирали, зійшовшись довкола вогню і м'ясо піднісши до рота. Від багатьох ото різних недуг вони помирали, а потоки небесні все одно топили їх.
         Отак пішов він, [Бела], через невірність бояр галицьких, а Данило за божою волею вдержав город свій Галич.
          
         Після цього розкажемо про многі заколоти, і великі обмани, і незчисленні битви.
          
         У рік 6738 [ 1230]. Тим часом була крамола серед безбожних бояр галицьких. Учинили вони змову з двоюрідним братом його, [Данила], Олександром [Всеволодовичем], щоб [Данила] вбиіти | і передати 110 землю його [Олександрові]. Та коли вони сиділи на раді і збиралися вогнем підпалити [дім Данила разом із князем], милостивий бог вложив у серце Василькові [намір] вийти [звідти] і, граючи, видобути меча свого на слугу королевого 111, [а] той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні [бояри] Молибоговичі, був їм страх од бога, [і] вони сказали: «Замір наш провалився». І побігли вони, як той окаянний Святополк. Вони втікали, хоча [про змову] ще не довідався князь Данило й Василько.
         Отож Василько поїхав до [города] Володимира, а безбожний [боярин] Філіпп позвав князя Данила в [город] Вишню, бо вони вчинили другу змову з Олександром, братом його, щоб убити його. Та коли він, [Данило], в'їхав у [село] Браневичеву Ріль, то прибув до нього посол [Коснятин] од тисяцького його Дем'яна, [і] він сказав: «Пир тобі лихий є, бо враджено безбожним твоїм боярином Філіппом і братом твоїм Олександром, що бути тобі вбитому. І, се почувши, ти піди назад і держи стіл отця свойого».
         Коли Коснятин розповів [це], то той вернувся на ріці Дністрі, а бояри безбожні перевезлися [через ріку] в іншому місці, не хотячи бачити лиця його. [Данило] ж, приїхавши в Галич, послав посла до брата свого, князя Василька: «Ти піди на Олександра».
         Олександр тоді вибіг [із Белза] в Перемишль до спільників своїх, а Василько узяв Белз. Івана ж [Михалковича], сідельничого свого, [Данило] послав услід за невірними Молибоговичами і за [боярином] Волдрисом, і схоплено було їх двадцять і вісім Іваном Михалковичем. Однак ті смерті не прийняли, а милість дістали. А якось, коли він на пиру веселився, один із тих безбожних бояр лице залив йому чашею, — і це він стерпів: «Колись же нехай бог їм одплатить».
         У рік 6739 [1231]. Сам Данило тим часом скликав віче, зоставшися з вісімнадцятьма отроками вірними і з Дем'яном, тисяцьким своїм, і сказав їм, [галичанам]: «Чи ви будете вірними мені, щоб пішов я на ворогів моїх?» І вони вигукнули: «Вірні ми єсмо богу і тобі, господину нашому! Виступай з божою поміччю!» А соцький Микула сказав: «Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти». Помолився він тоді богу, і святій пречистій богородиці, і Михаїлу, архангелу божому, [і] поспішив виступити 112 з невеликим числом ратників. І [воєвода] Мирослав прийшов до нього на поміч з невеликим числом отроків. Невірні теж усі на підмогу йому йшли, вдаючи, що вони вірні є, і з ними й [ті, що] змову вчинили, бо було горе їм.
         Коли Данило приїхав до Перемишля, Олександр, не видержавши, побіг, і в тій погоні [воєвода] Шелв поранений був, — а був він хоробрий, — і в великій честі помер. Невірний же [боярин] Володислав Юрійович, що з ними 113 змову вчинив, гнав його, [Олександра] , аж до [города] Санока ; [до] Воріт Угорських.
         І спасся втечею Олександр, залишивши все майно своє, і, отож, прийшов в Угри. А прийшов він до Судислава [Бернатовича], — бо Судислав тоді перебував в Уграх, — і Судислав, узявшись [за діло] , прийшов до короля Андрія і навів короля угорського Андрія [на Данила].
         І прийшов же король Андрій і з сином Белою, і з другим сином Андрієм до [города] Ярославля 114, але боярин Давид Вишатич і [воєвода] Василій Гаврилович, що [були] од князя Данила в Ярославлі, заперлися. І хоча угри билися, допоки й сонце зайшло, одбили вони їх од города.
         Увечері [ярославці] вчинили раду, [і] Давид переполошився, бо теща його, [жона] кормильця Нездила, — він же матір'ю своєю називав її, — була вірна Судиславу [і] віщувала йому, [зятеві]: «Не зможеш ти вдержати город сей». Тим часом Василько [Гаврилович] говорив йому: «Не погубімо честі князя свойого, тому що рать ся не зможе город сей узяти». А був він мужем сильним і хоробрим, але Давид не слухав його, все одно хотів здати город, хоча [боярин] Чак приїхав з угорських полків [і] сказав йому: «Вони вже не зможуть вас узяти, бо вельми є побиті». Так що Василько кріпко боровся, щоб не здати города, але він, [Давид], страх маючи в серці, усе одно здав город, а сам вийшов цілим зо всіма
Категория: Літописи XIII-XVI | Добавил: Kisa (23.04.2009)
Просмотров: 522 | Теги: Галицько-волинський літопис - Літоп | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Облако тэгов

Copyright MyCorp © 2019
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz