Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер
Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного
селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з
четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді.
Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема,
організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших
творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві
з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера”
(1889).
У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній
громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і
продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у
громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто
познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет
Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією
медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він
поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало
товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість
студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До
них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато
читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими
письменниками.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного
Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними
виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування
в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” —
він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії
“Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому
віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське
віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як
реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”,
“Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання
його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної
манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з
модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він
пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під
заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і
письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах
друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”,
“Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до
бога ридав”, “Вночі” та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні
новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”,
“Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу
літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним
трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і
сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.
Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З
міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у
відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до
невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від
11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого
фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо
Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.
Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у
Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута
захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких,
крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська,
стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої
книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою
художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими
його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін.
Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний
склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є
вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих
новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”).
У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник,
заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я
писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і
натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося,
а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також
було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки
Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким
творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій
збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом
усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у
бідних селянських родинах.
Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”,
“Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий
вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить
Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані
(“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка
становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх
принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника
“Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в
переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці
переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”,
“Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові
листки”, “Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові
з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в
збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна
вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за
1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові
листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній
уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період
творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду
Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову
береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не
такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним
початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана
восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За
“Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими
творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п'яту
збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели,
белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”,
“Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив
майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від
хліборобської праці хвилину.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке
сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало
найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так,
як хотів.
(1871 — 1936)