Василь Барка (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
(Народився 16
липня 1908)
АВТОБІОГРАФІЯ
16
липня 1908 — село Солониця: дата і місце
народження.
Село невелике, примітне тільки
старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та
широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст,
брали «ропу» замість соли; можливо, так було з вікопомної
давнини.
Батько відбув звичайну службу в
козачих частинах і російсько-японську
війну.
Сім'я переїхала на відкритий степ,
приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах, так
що здалеку видно було позолочені бані його
церков.
В степу, від великого шляху Лубні
— Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батько
відганяв; стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійного
побуту.
На прохання свого молодшого брата,
щойно одруженого, батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану
садибу з великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від
міста і там знов почав будівництво.
Нова
оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях, світилось
проточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами і якимись
давнішніми; з кам'яними статуями на
верхах.
В хуторі була трикласна початкова
школа — я відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець на
замовлення батька намалював на великому аркуші покрівельного заліза — ікону
«Моління про чашу»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду.
Образ займав усе покуття хати.
Батька
взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покаліченим (його з
вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування електрикою
коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого
наділу.
Переїхали в місто. Жили в сараї на
дворищі купця другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату, купував
будівельний матеріял.
Батько взяв на
виплату хатку на узліссі, за містом.
Нас в
родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було грошей
платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм,
діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни,
при постійних змінах влади, «бурса»
діяла.
Режим, з крайніми формальностями,
був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині,
початкової математики) — традиційні, з перевагою
муштри.
Школярі надолужували своє —
відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньої
побожности.
Переформувалася бурса в
трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читати
клясичні українські книжки.
Школа перейшла
в новий будинок; там нові вчителі навчили нас
безбожництва.
Батько працював спершу як
тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на обробіток і догляд запущені
сади — за третину врожаю.
Раз ми доглядали
сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час вечірнього відходу з міста,
при наступі червоноармійців, вбито на брамі. Вдова весь час носила чорний одяг — в
жалобі по ньому.
Одного дня, коли я стеріг
сад, вона дала переглядати дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціями
Сластіона і «Божественну комедію» Данте — з ілюстраціями
Доре.
«Гайдамаки» прочиталися легко, з
цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла,
тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталися
назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про його
улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожного
звіра.
Батька мобілізували і поставили
інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася сідлами
та уздечками армія Будьонного).
Одного
разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися
ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня часовня в кінці
двору при лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з єврейської
родини, прибувши після студій, пішов на огляд і завернув його нари
назад.
Коло двох років батько лежав
недужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував найматися на працю по селах і
приносив «натуральний» заробіток.
То
гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами народних
говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність
селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучи
коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи в
приятелів.
В останню зиму наймів почав
ходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати доводилося рано: зробити що
треба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувала
і в темряві; і треба було впоратися коло коней і
волів.
Повернувся до міста зовсім; скінчив
«трудову школу». Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний
технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив
найстаршого брата. Він пізніше став фахівцем — автором першого в СРСР підручника
фотограметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і професором
математики в Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр'я, де був
головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого
океану.
Середульший брат став теж
інженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що його ж будував, — в
Дніпродзержинську, в великому
заводі.
Найстарший брат, Олександр,
працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван, здійснив новий життєвий
поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік старший, ми разом відвідували класи
сільської школи і Духовного училища в
місті.
Він в юні роки любив бути служкою в
храмі; все пригадую його в стихарі, з свічкою — в Братській церкві, коли служили,
приїжджаючи, митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний
проповідник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати
віри: так сталося зо мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть
брата і матері не потвердилась).
Мене тоді
цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього
вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити серця.
В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом ліберального
соціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасної
Чехо-Словаччини.
Зацікавили праці
Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія», приступні для читача в 20-х роках,
становили міст для переходу до концепції модерної доби: в зв'язку з працями
філософів і фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка,
прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась стороння;
бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх таки
спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці полеміки — в
проголошенні гасла про «романтику
вітаїзму».
Зате праця Юринця про Тичину
дуже тоді сподобалась; він, походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем —
енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія на
той час була новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній
стиль «клярнетиста» Тичини.
Було в мене
тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою
(походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому так
полемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашої
старовинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов
Достоєвський, предмет величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідного
письменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці Іван
Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський,
Стефаник.
Закінчивши педагогічний
технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але
слабим, в неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський
«посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти
«Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими — із звичайних скель, на
березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти,
або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в підземеллі,
пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях
знаходили трупи.
Учні спочатку ставилися
вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже
милі.
Довелося 1928 року виїхати поспіхом
з України, властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійними
керівниками.
Пристав на Північному
Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як і
тепер).
Здавна приманював Кавказ; і Кубань
була омріяною землею.
Там скінчив
філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не
годився.
Вже на Донбасі, в одинокості,
брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім — вірші
Тичини.
А тепер, згадуючи життя біля
Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і, — на моє радісне
здивування! — він надрукував їх в «Червоному шляху», найбільшому в той час
періодичному журналі в УССР. (Тичина редагував відділ
поезії).
1930 року вийшла моя перша збірка
поезій: «Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці. Рання
авторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам
заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезії».
Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила
неправдиві закиди.
Я тоді був цілковито
лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи
для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних
речах, зокрема — в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж
і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що
діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було — що я
нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників
культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під
час антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика,
патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з
ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця
«каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську
секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазному
націоналізмі».
Зрештою, вирішила
письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи
завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи»,
видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література і
Мистецтво).
Рецензія в «Літературній
газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає
свідомість.
Але я вже не мав надії; хоч і
цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати.
Напроти того, як я хотів писати і міг, — не можна
було.
Замовк. Вибрав добровільну поетичну
німоту — замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж
до приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі
пропали під час війни.
На Кубані тоді була
«українізація» — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед
українського населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину.
Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої
на самому московському «олімпі». Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді
«страшну таємницю»: мрію про з'єднання Кубані і України — для здійснення принципу
справедливости.
Обидва були цілком
лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі
розриви, проведені через український народ при «проклятому»
«царизмі».
Про це ми згадували з ним через
тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила «культу особи» подавила
справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси
українців.
Хоч ми самі часто руйнували
свій життєвий стан.
Напади комсомольців за
«Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж
проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за
кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний
відділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ
проваджений був російською мовою.
Так
скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську
літературу.
Через півтора року в Кремлі, з
наказу Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і зліквідували її на
Кубані.
Деякий час я мав додаткову працю в
художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти «етикеток»,
плянувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через
невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських
курсів.
Дослухував аспірантські курси в
Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношення
реалістичности і фантастики в стилі «Божественної комедії»
Данте.
В музеї служба скінчилась
катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду,
визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку»
(бичування Христа), копію А. Іванова (автора «Явління Христа народові») — з
картини Веронезе «Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з
«Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, з
релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: «контрреволюційне
оформлення художнього музею».
Тільки коли
раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на «спрощенців», що збіднюють
збірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій
порятунок.
А з свіжих курсів, що слухав їх
в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор,
однофамілець клясика), і особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову
і вкріплення в суто гуманітарному напрямку
думки.
Через чотири роки, протягом яких
читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний
Кавказ, де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це
було якраз в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з
академічного кола прийшло на
захист.
Потім, з літа того року, була
хвороба (легені і серце); на весну
одужав.
Почалась війна — я з багатьма
іншими попав до т. з. «народного ополченія»; міг звільнитися через нездоров'я, але
не захотів, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовий
вишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: на
випадок, коли падатимуть запальні
бомби.
Потім забрали нас в казарми і
почали готувати як партизанський загін — в запілля
німців.
Проте наступ німців був такий
швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової
частини.
В ніч на 10 серпня 1942 року
німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм
назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьох
гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий
маневр командування все закінчилось
м'ясорубкою.
Після удару осколком в
голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив
свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку;
вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і
прилипала.
Увечері розбудили люди, що жили
в хатці, — вони днями ховалися в «щілинах»
(траншеях).
Передягли в робітничий одяг.
Другого дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до річки: хочу
переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її
перед тим, як піти в воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами:
навіть не кожен здоровий міг
переплисти.
Але якраз на березі стояли
колони німецьких танків; довелось вертати
звідти.
Більш як місяць потім хворів і не
міг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я
жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися.
За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли
великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків —
розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з
радянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після
побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила.
Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже
багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій
цілковитий розрив з режимом.
Коли зміг
ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу.
Там були добрі знайомі.
Виздоровівши,
працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо старий віск і
стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати коректором, одночасно і
справляв мову, в українській частині газети «Кубань», що тоді почала
виходити.
Вернулася дружина з сином: їх
евакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька,
а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і
завернули назад.
Дружина — черкешенка
(адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени,
під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій
Україні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з
половиною чи чотирьох.
Німці проголосили
евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто
зостається.
Ми від'їжджали 29 січня 1943
року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро
повернемось.
Було холодно і сніжно.
Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж
покинув місто сам.
Потяг скоро став. Ішли
пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі
електромотори).
Дістались на «чушку» —
заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть,
чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Озівського
моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке
укріплення.
Морська течія несла масу
криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь
катер.
З людей, що переходили попереду,
багато згинуло.
Пізно ввечері пощастило
переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і
перенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі
«чушки».
Другого дня німці вистроїли нас
як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал;
погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на
відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки
переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували
італійці.
Далі зупинка була в Білій
церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і зрештою прибули в
Берлін.
Там потрібен був коректор до
друкарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене.
З категорії «остарбайтерів» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили
не носити нашивки «ОСТ».
Жив я в кімнатці
при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під
бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в
приміщенні.
Після лютости фронтових
просторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив
характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні,
феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні
чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного
населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну
«фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною
авантюрою нацистів.
Хоч зустрічалися дуже
жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів на наших «остівців»,
женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети — з їх людоїдськими
ладами.
Весь Берлін горів все дужче;
повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення
видавництва; все горіло від фосфору до —
кінця.
Переїхали на околицю
міста.
В ці роки (від 1943-го) я знов
почав постійно писати вірші.
Життя на
«граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім —
релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім
змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її
подарував визначний наш артист-маляр Едвард
Козак.
Я й тепер бережу
її.
Писав я також есеї: частину їх включив
тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно
надрукована).
Почалась евакуація з
Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі,
після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в
Гердер Шуле; спали на долівці.
Там
зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана
була до радянської зони; довелося відходити далі на
захід.
Пішки пройшов біля 1000 кілометрів.
За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші
земляки.
В дорозі ховалися від ловців з
репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх
перехрестях.
Ночувати доводилося то в
сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці
гостинно приймали в свої доми.
Зрештою
перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені
покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український
табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там
ночував.
На зиму табір переселили
американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений
побут.
В роки життя в таборі «ДіПі» я
писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою
тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі;
це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в
невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і
шумно.
Вірші, переважно серед природи, за
межами табору, складалися більш
незалежними.
Табір переведено в Ляйпгайм.
Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в
Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся
їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали
наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на
пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон
Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від
Парижа.
Я з днів своєї юности був
«парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі
вірші.
Піша авантура була дуже тяжка, з
ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними
сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас
судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго
наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що
позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про
творчість.
Околиця моєї улюбленої
«Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка
не була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив.
Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він
«припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця,
високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи
«поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий
вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів між
країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно
відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які
я з супутниками вчинив, таки належиться
тюрма.
Коли ми відсиділи в якійсь старій
фортеці, нас відвезено до кордону і
випущено.
Пізніше в табір прийшов
офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни
найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там
знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на
огняних зорях; як кожному своя. І не
помилився.
Вже в Ляйпгаймі почав нову
книжку лірики, що її продовжив під час переїзду до Америки і що дістала назву
«Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою «Трояндний
роман»).
В Америці, під час тодішнього
безробіття, спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками;
потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого
Хреста.
Деякий час працював над історією
української літератури, при видавництві «Пролог»; до друку встиг приготувати
частину праці — вона появилася під назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», —
коли вже я відійшов від видавництва.
Літо
прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над
поемою.
Був хворий; вернувшися в місто,
написав книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських
горах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми
літом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він там
малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я теж
пробував малювати, але більше працював над II частиною
«Океану».
Потім склав повість «Жовтий
князь» (в основі — події 1933 року). Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, на
оселі «Верховина»: власність Братського союзу робітників-українців. Повість вийшла
друком 1963 року.
Це — моя друга прозова
річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953
року.
Збірка невеликих
релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в радіо «Свобода» як серія
«Недільних розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершник
неба».
Книга вибраних поезій «Лірник», що
обіймає вірші, написані за 25 років, появилась на моє шістдесятиліття: 1968
року.
Декілька років був редактором
українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я мусів
відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних
судин).
Переклав Шекспірового «Короля
Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної
мови.
Переклад був прийнятий до друку в
літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і вийшов потім окремою
книжкою.
Перед тим переклав «Апокаліпсис»:
для українського видання Біблії (в
Римі).
Закінчив строфічний (віршований)
роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінкові
томи.
Інші твори, видані або підготовані
до друку: «Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан»,
лірика, три томи; «Судний степ», епічна поема, один том — присвячена до тисячної
річниці хрещення України-Руси; «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник»,
вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутник
і ключі землі», роман — з українського побуту в Америці; «Земля садівничих»,
антологія есеїв про мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п'єса
(«Мертвий кут» української
номенклатури).
Моя біографія, супроти
звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часом
звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом
почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними
трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї
розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх
незлагодах.
