Борис Антоненко-Давидович (1899-1984)
Борис Антоненко-Давидович (літературні
псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті
міста Ромни - Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра
Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської ("Антоненко-Давидович"
одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів - реєстрових козаків
Антоненків). Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає
на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на
історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні
нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і
йому довелося опановувати науку самотужки "в бібліотеках та з великої книги
життя". 1920-1921 рр. ще зовсім юному Б.Антоненку-Давидовичу випало завідувати
Охтирською повітовою наросвітою. В цей час, як свідчать його спогади, він "майже
не бував у своєму "комісарському" кабінеті й більше крутився по школах,
дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти
Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до
Рад". Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими
спостереженнями, пережитим і побаченим.
Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись
із практикою розв'язання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить
із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності
цієї партії та не бажаючи "помножувати дяківський хор у московській церкві з
філіалом в Україні", виходить з лав УКП й зосереджується на літературній
діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш
популярного тоді ілюстрованого журналу "Глобус". На сторінках цього журналу
Б.Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія
Яровського, Марка Вороного та ін.
Власні літературні твори починає публікувати
з 1923 року. У червневому номері журналу "Нова громада" за 1923 рік з'являється
перше оповідання Б.Антоненка-Давидовича "Останні два". В "Червоному шляху" (№ 8)
побачила світ його драма "Лицарі абсурду", а 1926 року - збірка оповідань
"Запорошені силуети". Своє літературне "хрещення" письменник одержав у
літературній організації "Ланка" (згодом - "Марс"), що відокремилось від
строкатого "Аспису" (асоціації письменників). Членами групи "Ланка" була невелика,
але творчо дуже сильна група молодих "попутників": Б.Антоненко-Давидович,
Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фальківський та
ін.
1927 року в журналі "Життя й революція" (№№ 10-12) надруковано повість
Б.Антоненка-Давидовича "Смерть". Наступного року вийшла в світ окрема книжка із
невеличкою, але майстерно зробленою повістю "Тук-тук…" та двома оповіданнями. У
"Смерті" письменник прагне дослідити й показати "незбагненну" більшовицьку силу й
джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі
20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до
його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у
спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ. Своє ставлення до гострих проблем
письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного
персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса -
думає і почуває одне, але партійний обов'язок та обставини (об'єктивні чи
спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням,
переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя,
"купується кров'ю", "добувається смертю", і що "це новий негласний, суворий закон,
якого не обійти", Кость вирішує стати "вольовим більшовиком", відкидає "к чорту
всякі нерви й легкодухість". З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає
йому від того "одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому
легко…"
Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору
дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати
процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я
"світлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і
навіть батька й матері. Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа
з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до
Горбенка, у "проповіді вбивства", називали "апостолом гітлеризму" тощо. Більшість
читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов
самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним
поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор
у змалюванні дійсності.
Добре слово про повість "Смерть" висловив і нарком
освіти республіки М.Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року
Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів "Землею українською", в яких
багато місця приділено національному відродженню. Після цього на письменника знову
"впали звинувачення за те, нібито він "хворіє" на перебільшений національний бзик,
який у нього домінує над усім", буцімто автор "засліплений націонал-шовінізмом",
"неприкритим зоологічним націоналізмом" (А.Клоччя) тощо. Інший критик -
А.Б.Коваленко - розпікає автора за національну обмеженість, адже він, мовляв,
назвав свою книжку "Землею українською…"
Масові арешти творчої інтелігенції,
сфальсифікований процес над СВУ, самогубство М.Хвильового та М.Скрипника глибоко
вразили Б.Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований
наступ на українську літературу й культуру. Гнітило письменника й постійне
шельмування, заборона друкувати роман-трилогію "Січ-мати", повернення з
видавництва "Література і Мистецтво" роману "Борг" для докорінної переробки.
Морально й матеріального його життя поступово стало нестерпним, і він був змушений
тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидаві
редактором художнього сектора.
Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито
С.М. Кірова, у "вождя народів" Й.Сталіна з'явився привід для переходу в рішучий
наступ проти інакомислячих та "ідейно ущербних": наступного дня в газетах
опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по
тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено
наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних "ворогів
народу", "шкідників", "терористів" та "агентів міжнародного імперіалізму" з
рішучим закликом: "На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках
класового ворога!" Почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано
Є.Плужника. 17 грудня як "ворогів народу" і "терористів" було розстріляно друзів
Антоненка-Давидовича - Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревія, О.Влизька… Цунамі
терору докотилося й до Казахстану.
2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича
заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. На допитах письменник тримався
мужньо. На вимогу слідчого НКВС Хаєта зізнатися в приналежності до терористичної
організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові
його "мерзенне" життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: "Я не знаю, які у Вас є
засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись
невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на
інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє "мерзенне", як ви
кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку.
Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним
моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте". Єжовські опричники
звинуватили письменника у "приналежності до контрреволюційної націоналістичної
організації" (УВО), яка нібито силою зброї "прагнула повалити Радвладу на Україні
і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави". На підставі
цієї фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів.
Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на
довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського
району Красноярського краю.
Після повернення до Києва у 1957 р., окрилений
суспільно-політичною відлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включається до
літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження
від подорожей передає у збірках репортажів "Збруч" (1959) та "В сім'ї вольній,
новій" (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман "За
ширмою", що публікується спочатку в журналі "Дніпро" (1961, № 12), а за рік після
того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте
одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в
неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір.
Невиданими залишаються таборові нотатки з "захалявного зшитку", що склалися у
збірку "Сибірських новел" (видані після смерті автора у 1989 р.).
До самої
смерті Б.Д.Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе
цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну
пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США
і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко
відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в
Україні виходить його книга художньої прози - "Смерть. Сибірські новели. Завищені
оцінки" - за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г.
Шевченка.
_________________________
Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що
вийшли окремими виданнями:
В Україні: "Лицарі абсурду" (драма, 1924),
"Запорошені силуети" (оповідання, повісті, нариси, 1925), "Тук-тук" (1926),
"Смерть" (1928, 1929), "Справжній чоловік" (1929), "Шкапа", "Крижані мережки",
"Печатка", "Землею українською", "Синя волошка" (1930), "Люди й вугілля", "Крила
Артема Летючого" (1932, 1959), "Паротяг Ч-273" (1933), "Збруч" (1959), "В сім'ї
вольній, новій", "Золотий кораблик" (1960), "Слово матері" (1964), "За ширмою"
(роман, 1963), "Про що і як" (збірка статей, 1962), "В літературі і коло
літератури" (1964), "На довгій ниві" (1967), "Як ми говоримо" (1970), ""Смерть",
"Сибірські новели", "Завищені оцінки"" (1989).
За кордоном: "Смерть" (Лондон,
"Українська видавнича спілка", 1954), "Землею українською" (Філадельфія, "Київ",
1955), "За ширмою" (Мельборн, "Слово", 1972), "Як ми говоримо" (Балтимор,
"Смолоскип", 1979; Нью-Йорк, "Науково-дослідне товариство української
термінології", 1980), "Печатка" (Мельборн, "Ластівка", 1979), "Двісті листів
Б.Антоненка-Давидовича" (Мельборн, "Ластівка" і "Слово", 1986).
Іншими мовами:
російською - "Крылья Артема Летуна" (1963); польською - "Za parawanem" (1974);
англійською - "Behіnd the Curtіan" (1980), "Duel" (1986).
