Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України
КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХ БЛАГОСЛОВЛЯЄ КНЯГИНЮ ОЛЬГУ НА ЗВОРОТНЮ ПОДОРОЖ ДО КИЄВА. ФОТО З АЛЬБОМУ «УКРАЇНА. ВІХИ ІСТОРІЇ»
КИЇВСЬКА РУСЬ (КІНЕЦЬ Х – ХII ст.)
Якщо традиційні генеалогії націй з притаманним для них
обгрунтуванням своїх історичних прав, у нашому випадку на києво-руську
спадщину, беруть свій початок у сучасності, то питання про
династично-державну спадкоємність було сформульовано політичною
практикою та ідеологією середньовічної Русі.
...Після смерті великого київського князя Всеволода Ольговича в
1146 р. та вбивства його спадкоємця Ігоря Ольговича й запрошення
киянами на великокняжий стіл Ізяслава Мстиславича у 1147 р. Київська
Русь поринула у жорстоку смуту міжусобної боротьби. Її основний зміст
визначала боротьба двох ворогуючих між собою князівських коаліцій. Одну
з них очолив князь Ростово-Суздальської землі — Юрій Довгорукий,
союзниками якого були Володимир Галицький і чернігівський князь
Святослав Ольгович. На чолі іншої стояв князь волинський, а потім і
київський Ізяслав Мстиславич. Він опирався на підтримку впливового
київського й новгородського боярства, а також свого брата —
смоленського князя Ростислава. Юрію вдалося остаточно закріпити за
собою великокняжий престол тільки після смерті Ізяслава Мстиславича.
Утвердившись у Києві, Юрій посадовив своїх старших синів від шлюбу з
донькою половецького хана Аєпи у Південно-Західній Русі — Переяславі,
Турові, Пересопниці, Вишгороді, Каневі. Дітей від шлюбу з візантійською
принцесою з дому Комнінів — Ольгою, він тримав на півночі Русі — у
Новгороді, Суздалі та Ростові.
Здається, першим, хто у цій великій родині зрозумів марноту
батькових зусиль у боротьбі за Київ був Андрій, що сидів найближче до
Юрія у Вишгороді. Щойно утвердившись в 1149 — 1150 рр. на Київщині,
Андрій не вдовольнився наданим йому Вишгородом і пішов в 1155 р.
князювати в Суздальські землі. Тут він повів рішучу боротьбу зі своїми
суперниками: вигнав із Суздаля єпископа-грека Леона і синів своєї
мачухи, а заразом і племінників. Здається, Андрій повернувся на
батьківщину з добре продуманою програмою своїх дій.
Наприкінці 1168 — весною 1169 р. Андрій Юрійович, зорганізувавши
воєнно-політичну коаліцію, здійснив переможний похід на Київ. Після
короткої облоги і штурму міста Київ було захоплено військами коаліції.
Мстислав Ізяславич порятувався втечею. Здавалось, усунуто всі перешкоди
до вокняжіння Андрія Юрійовича на київському престолі. Однак він вчинив
усупереч усталеній практиці й не приїхав до Києва, посадовивши
натомість у ньому свого стрия (дядю) Гліба.
Андрій Боголюбський мав амбітні наміри позмагатися з Києвом за
першість на Русі. Ще в 1155 р. з Київщини він вивіз місцеву, шановану у
всьому православному світі святиню — ікону Богородиці, «южє принєсоша с
Пирогощєю исъ Царяграда въ одиномъ корабли и въскова на ню болє 30
гривенъ золота, прочє серебра, прочє камєни дорогого и вєликого
жємчюга; оукрасивъ постави ю въ церкви своєи святоh Богородица
Володимири».
Цей вчинок у віддаленій перспективі відіграв неабияку роль у
боротьбі Північно-Східної Русі за київську ідеологічну спадщину. Ще за
часів Андрія Боголюбського у Ростово-Суздальській землі була створена
Повість, знана у науці як «Сказание о чудесах Владимирской иконы Божьей
Матери», в якій виправдовувався вчинок Андрія Боголюбського. У ній
стверджується, що Богоматері буцім- то «не подобалося» перебування у
Київській землі, через те, що остання втратила своє священство
православ’я, яке тепер перейшло до міста Владимира.
Перенесення ікони Священної Божої Матері до Владимира було
складовою частиною широкомасштабної програми Андрія Боголюбського. Вона
передбачала зведення у стольному граді Ростово-Суздальської землі нових
церков, оборонних споруд, у тому числі й Золотих воріт, що були
символом царственого граду. Все це мало знаменувати переміщення
державного центру Русі й відкривало перспективу встановлення
ідеологічної супрематії Владимира над Києвом — Другим Єрусалимом.
А грандіозне будівництво мало на меті перетворити
Владимиро-Суздальщину у дзеркальний відбиток Києва з його околицями.
Так, заміська резиденція Андрія — Боголюбово зводилася во образ
Вишгорода. У самому Владимирі найголовніший його Успенський собор
будувався за зразком Києво-Печерського. Так само й Золоті Ворота були
побудовані за зразком київських у 1164 році. Останні були присвячені,
що вельми прикметно, як і київські, Богоматері. Утвердження культу
Богородиці у Владимирі, яка в давньоруській традиції мислилася як
піклувальниця про стольний град Київської Русі — Київ, повинно було, на
думку церковно-політичної еліти Північно-Східної Русі підняти престиж
та значення останньої історично обгрунтованим чином.
Відтак, за задумом Андрія Боголюбського, Владимир мав стати Новим
Києвом/Єрусалимом, краса і велич якого повинна була затьмарити
авторитет і святість Києва. Сам же Андрій Боголюбський, подібно до
Володимира Великого і Ярослава Мудрого — фундаторів «богохранимої»
Київської держави — уподібнюється біблійному царю Соломону, який був
неперевершеним зразком середньовічного державця — «наймудрішим із
царів».
Боголюбивий князь активно, щоправда безуспішно, домагався створення
осібної митрополії, або хоча б автокефальної єпископії, яка б
безпосередньо підпорядковувалась Константинопольському патріархату.
Спроба влаштування у Владимирі на Клязьмі автокефальної митрополії була
ужита Андрієм Боголюбським із метою протиставити її київській, що було
викликано посиленням процесів державної деструкції.
Церковна організація, що склалася впродовж віків на давньоруських
землях віддавна розглядалася Константинопольським патріархатом як
непорушна цілісність. Київські митрополити виступали послідовними
прихильниками єдності церковної організації усієї Русі. Либонь тому й
не увінчалася успіхом спроба влаштувати у Владимирі-на- Клязьмі
автокефальний релігійно-політичний центр, навколо якого могли б
об’єднатися землі Північно-Східної Русі в суверенне державне утворення.
Московські книжники-історіографи другої половини ХVI — ХVII ст.,
формулюючи концепцію тотожності Київської Русі і Московського царства,
проголосили Андрія Боголюбського фундатором і будівничим Русі-Росії. Як
слушно зауважує сучасна російська дослідниця Марія Плюханова, — «в
исторической картине, отождествляющей Русь с Московским царством,
Андрей Боголюбский, уехавший из Киева на Северо- Восток и увезший туда
киевскую икону, состоявший в переписке с византийским императором об
установлении митрополии, конечно, является ключевой фигурой. И не
только книжники-историографы ХVII в. завершившие создание концепции
тождества Руси и Москвы, но и последующие русские историки, в силу
своей склонности к этой же концепции, сохраняли и развивали миф об
Андрее Боголюбском».
Політичні успіхи московських правителів надихнули тамтешніх
книжників на створення циклу легенд про переміщення центру вселенського
християнства з обох повалених Римів до нового — третього Риму, в
Московську державу. Продовжуючи давню релігійно-політичну традицію,
започатковану київськими мислителями, вони надихалися дещо відмінною
від своїх попередників містичною функцією. Московські книжники
проголосили Русь — Росією, «Новим Ізраїлем», Сіоном царством, яке
«Владика Христос уподобил вєтхой дєржавє противу Иєрусалиму, страной
обєтованной».
У другій половині ХV ст. після завоювання турками-османами Балкан і
падіння Константинополя Московська Русь залишилась останньою незалежною
країною православного світу. Ці політичні реалії й покликали до життя
ідею її духовної першості, а відтак і бажання наслідувати теологію
універсальної держави-імперії. Київська середньовічна держава з її
ідейною спадщиною раннього християнства була тим джерелом, з якого
імплантувались уявлення та ідеї московської патримоніальної концепції
всевладдя царя й вибудовувалась у цьому новому історичному вимірі
політична паралель «Єрусалим — Рим — Москва».
У творах московських книжників історія царственної Москви
починається в київський період. Це місто було буцімто засноване ще
князем Олегом під час його «об’єднавчого» походу 882 р. з Новгорода на
київський південь. «Сказание о Мономаховом венце» «Сказание о князьях
владимирских» демонструють прагнення показати прямий генеалогічний
зв’язок між старожитними київськими князями і московськими царями.
Виводячи «царське коліно» від Володимира Мономаха та інших князів
київської епохи, зусиллями яких буцімто творилася державність Москви,
її ідеологи обгрунтовували право на спадщину Київської Русі. Оця
концепція тотожності Київської Русі і Московського царства мала
продемонструвати споконвічну присутність останнього у світовій
християнській історії. При цьому не зайвим буде відзначити, що
створення цього грандіозного історіографічного міфу відбувалося не без
допомоги українців. Продуковані ними книжки та ідеї, що накочувалися
разом з емігрантами-кліриками потужними хвилями з Києва до Москви у
ХVII ст., мовлячи словами гарвардського професора Едварда Кінана, —
«навчили росіян осмислювати в нових поняттях не тільки православ’я та
питання культурної автентичності, але й східнослов’янську єдність; саме
вони принесли в Росію ірредентистські та національно-історичні моделі
думання, які згодом стануть «типово російськими»... саме вони, прямо чи
не прямо, відродили ідею «Третього Риму» та інші сумновідомі міфи».
Прищеплене тоді в російській історичній свідомості почуття єдиного
історичного досвіду некритично успадкували й розвинули наступні
покоління історіографів, які почасти й дотепер поділяють думку про те,
що лише Великоросійська держава була спадкоємицею державно-політичних
інститутів, духовних і культурно-релігійних традицій Київської Русі.
Альтернативою цій «схемі» стала запропонована майже століття тому
концепція Михайла Грушевського, викладена ним у програмній статті
«Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії
східного слов’янства». Історик вважав «нераціональним» «сполучування
старої історії полудневих племен, Київської держави, з її
суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з
Володимиро-Московським князівством ХIII — ХIV ст., так на- че се
останнє було його продовженням». Натомість він стверджував, що
«Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в
галицько-волинський ХIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в.
Володимиро-Московська держава не була, ані спадкоємицею, ані
наступницею Київської, вона виросла на своїм корені і відносини до неї
Київської можна б скоріше порівняти, наприклад, до відносин Римської
держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у
політичнім і культурнім житті Франції».
Подібну концепцію тяглості української історії й державності
розвивав з-поміж інших представників державницької школи в українській
історіографії і Євген Маланюк. У своєму історіософському есеї «Нариси з
історії нашої культури» він стверджував, що у ХIII ст. Київ втратив
свою столичність. Натомість, «західня половина бувшої Київської імперії
все більш силою речей усамостійнюється в постаті Галицько-Волинської
Держави. Вона несе політичний та й культурний тягар насліддя Києва ще
ціле століття, продовжуючи державність «Руської Землі».
Ця модель-схема розвитку української середньовічної історії та
державності з її чітким поділом на київський і галицько-волинський
періоди грунтується на тих самих історіографічних засадах що й
«звичайна» схема російської історії. Вона опирається на сформульовані
пізнішою історіографічною традицію уявлення про втрату Києвом свого
столичного статусу й перенесення на зламі ХIII ст. галицько-волинським
князем Романом Мстиславичем столиці Русі до Галича. Вперше
артикульована польським хроністом М. Стрийковським, а затим і
українськими книжниками другої половини ХVII ст. теорія «Галич — другий
Київ» не спромоглася, однак, гранично повно утвердити в суспільній
свідомості тотожність Київської Русі і України. Остання впізнавала
себе, далебі у синьо-жовтому козацькому жупані. У питанні про право на
старокиївську спадщину українці, як слушно відзначає австрійський
історик Андреас Каппелер, наголошували здебільшого на
«територіально-демографічній тяглості області, яка була ядром держави,
а росіяни підкреслювали династично- державну спадкоємність». Через що,
гадаю, вчені українці й програли боротьбу за київську спадщину
московським книжникам, які були наполегливiшими і послідовнiшими у
справі ідеологічної обробки та пристосування до власних потреб
київської історичної традиції, її осмислення в контексті власної,
московської історії.
Ось чому важливим науковим завданням (а не забавою для публіцистів
і запатріотизованих дилетантів) є подальше з’ясування конкретних шляхів
та механізму континуїтету, або перетікання Київської Русі, цієї
величезної навіть для просторів Східної Європи «імперії Рюриковичів» в
Русь-Україну, в Русь-Росію та Біло-Русь. Науковий інструментарій
співвідношення історичної свідомості на поворотах різних історичних
епох із київським минулим, переконаний, відкриває незрівнянно ширші
перспективи, ніж галаслива патріотична риторика для осягнення
східнослов’янської єдності і східнослов’янської ж роз’єднаності,
інтерпретації національно-культурної автентичності східнослов’янських
народів й розмежування чи, радше, розпаювання києво-руської спадщини.
