УРОК No 5

ДМИТРО ЧУБ
(род. в 1905 г.)

Живущий ныне в Австралии украинский писатель и педагог Дмитро Чуб родился 21 февраля 1905 года в городе Зинькове Полтавской губернии. В 1920 г. его родители переехали на Северный Кавказ, в Пятигорск, куда после окончания индустриальной двухлетней школы перебирается вслед за ними. На Кавказе началась его самостоятельная трудовая жизнь. Работал разнорабочим и слесарем на железной дороге, потом помощником машиниста на заводе. В свободное время участвовал в драматическом кружке, знакомился с украинской классикой и творчеством новейших украинских поэтов. Вскоре в ростовской «Червоній газеті», краевом органе украинцев Северного Кавказа, начинают публиковаться его собственные стихи и заметки.

Вычитанное в газете объявление о наборе слушателей на украинское отделение Краснодарского рабфака (рабочего факультета) в корне переменило судьбу начинающего литератора. Он отправляется на Кубань, чтобы стать студентом и овладеть профессией педагога.

«На украинском отделении, вспоминал позже писатель, — обучалось около 160 студентов. На переменах, в коридоре рабфака часто звучали украинские песни. Мой друг Коваленко работал в драмкружке, где иногда ставили украинские пьєсы. Комната, где проводились лекции по украинскому языку и литературе, была украшена портретами украинских писателей, плакатами, отрывками из произведений. Тогда много говорили о Павле Тычине, Сосюре и Рыльскомю .А Семен Данилович Боклаженко (преподаватель украинского языка и литературы — авт.-сост.) позаботился, чтобы в Краснодар приехала капелла бандуристов из Украины и дала в городском театре концерт...»

Но закончить рабфак студент Нитченко, к сожалению, не смог: «Прошло совсем немного времени, — вспоминал он через много лет, — и на собрании всех студентов рабфака объявили, что меня исключают как классового врага, который скрывал свое соцпроисхождение».

Дмитрий уезжает сначала в Ростов на Дону, не удержавшись и там, направляется в Харьков, где скрывает свое непролетарское проихождение, поступает в педагогический институт. После его окончания продолжает заниматься любимым делом: пишет книги, переводит с русского языка на украинский. В довоенный период писатель издал три своих и пять переводных книг.

Но жизненные потрясения сопровождают его и дальше: участие во второй мировой войне, немецкий плен, наконец , переезд в 1947 году в Австралию. Здесь он многие годы работает преподавателем украинского языка и литературы в украинских школах, пишет и издает свои книги под псевдонимом Дмитро Чуб. За одну из них — воспоминания «Від Зінькова до Мельборна» Дмитрий Васильевич получил литературную премию имени украинского философа Григория Сковороды. А накануне своего 89-летия за книги «Стежками пригод» («Тропинками приключений»), «Слідами Міклухи Маклая» і «Живий Шевченко» писатель удостоен престижной премии имени выдающейся поэтесы Леси Украинки...

Казалось бы человек достиг самого главного в жизни: славы и уважения земляков к своему художественному слову. Его книги расходятся массовыми тиражами по Украине, доступны украинским детям почти во всех стрнах мира. Но печаль не покидает его и в эти, казалось бы, радостные моменты жизни: ведь его сердце осталось далеко на родине — на Украине и на Кубани, где прошли юношеские годы. Поэтому и звучат в его воспоминаниях и стихах печальные чувства.Вот одно из таких произведений «Журба» («Печаль»)

ПЕЧАЛЬ

Ну кто печаль мою вообразит,
Когда в душе пронзительно сквозит,
Когда печаль мне не дает проходу?
Ведь я один, во всем дому один.
И не сосчесть уже моих седин,
И стонет сердце чайкой в непогоду.
А за окном все цветом зацвело,
Все тонет в белом — яблони и груши.
Гудит пчела под солнечным крылом,
Но и она печали не заглушит.

(Перевод В.К.Чумаченко)

? ? ?

1. Расскажи о годах жизни Д.Нитченко на Кубани.

2. Как ты думаешь, почему писатель покинул родину, что стало этому причиной?

ПРИГОДА З КЕНГУРУ

Коли ми наблизились до молодого, десять років тому насадженого соснового лісу, побачили кількох австралійців, що підчухрували гілля. Вони вже, видно, добре знали Василя, бо відразу привіталися з ним і почали жартувати, а далі один з них сказав:

— Василю, нацькуй свого пса на кенгуру, вже он там плигають, — і він показав рукою.

Справді, метрів за двісті, за чагарником, що відокремлював насаджений ліс від пасовиська й від річки, паслися або бавилися чотири кенгуру. Ми причаїлися за кущами і спостерігали. Одна з них у своєму мішку поперед себе мала невеличке кенгурятко. Воно іноді теж вилазило, щипало траву і знову верталося на своє місце, і тільки голівка виглядала звідти. Дві інших билися між собою. Це був справжній бокс. Стоячи на двох лапах і притиснувши одну лапу до грудей, кожна намагалася другою лапою дати стусана іншій. До того так спритно відскакували, ухилялися від ударів і знову нападали, завзято й міцно б'ючи своїми лапами.

— Ось я їх налякаю, — сказав Василько, і пустив на них свого Найду, що його тримав за нашийничок коло себе. Я хотів стримати його, але вже було запізно: Найда, вирвавшись з-за чагарника, раптом завзято загавкав і кинувся до кенгуру. Тварини кинулися до втечі, досить повільно стрибаючи до річки. Першою тікала та, що була з кенгуреням, ніби боялася за малого. Перетнувши річку в наймілкішому місці вони зупинилися, але песик пересліджував їх далі. Ми й собі наблизилися до річки. Кенгуру відбігли ще далі, але пес не давав їм спокою й там. Тоді одна з них, що бігла позаду, зупинилася і, обернувшись до пса, стала, ніби готова прийняти бій.

Тим часом, почувши цю гавкотню, підійшли й інші австралійці, що були в лісі. Одні дивилися, а інші почали підохочувати та нацьковувати Найду на кенгуру.

І пес з більшим завзяттям рвався на кенгуру, яка стояла на весь зріст, мов готова до бою. Навіть іноді притискала одну лапу до грудей, як фаховий боксер. Вона спокійно дивилася на метушливого напасника, тільки зрідка повертала голову вбік або прищулювала вуха.

Я стояв трохи позаду, злізши на високий обгорілий пеньок. Василько ж, стоячи аж коло самої річечки, мовчки дивився на цю історію, але на його обличчі видно було якесь вагання чи нерішучість. Він, певно, і хотів, щоб Найда прогнав кенгуру, але й боявся за долю свого пса.

Я вже стрибнув з пенька, щоб порадити Василькові відкликати Найду, але Джек знову загукав:

— Чейс гім, Найда!

Та я ще не встиг сказати Василькові й слова, як сталося те, чого я ніколи не сподівався; в той момент, як пес, підохочений Джеком, рвонувся ще завзятіше і ближче до кенгуру, спокійна і мовчазна тварина раптом зробила один стрибок уперед, і Найда в одну мить опинився в її обіймах, притиснутий до грудей. Потім кенгуру, так само не поспішаючи, обернулася праворуч і пострибала геть, а Найда тільки безпорадно мотав ногами в повітрі та придушено жалібно скавучав.

Василько ж, що стояв поруч мене, тільки ойкнув і простогнав, ніби поранений несподіваним пострілом. Він, мабуть, в цей час відчув, що раптом утратив щось дороге йому, що з ним уже давно зрослося і зріднилося на довгому шляху.

— Біжимо! — раптом мимовільно вирвалося в мене, і ми кинулися щосили бігти вздовж річки в тому напрямку, де недавно зникли з очей химерна тварина, що понесла нашого Найду.

Покручена річка, гіллясті дерева, пеньки і каміння — все це гальмувало наш біг, а чагарники й високий бур'ян вздовж річки часом зовсім закривали від нас протилежний берег, де мала б бути кенгуру. Річка ж поступово повертала праворуч, і нам хотілося випередити зухвалу тварину і раптовим наскоком відвоювала Найду.

Пробігши так хвилин з п'ятнадцять або й більше, ми вже перейшли на повільнішу ходу, та й річка тут ще більше повертала праворуч. Вона тут була вже глибше, і наш берег був значно вищий і стрімкіший. Але кенгуру й тут по той бік річки ніде не було видно, хоч місцевість була досить рівна й відкрита.

— Що ж тепер робити? — запитав розпачливо задиханий хлопчина, — невже... — Та я не дав йому договорити, схопивши міцно рукою його за плечі і присідаючи на землю. Метрів за тридцять від нас, залізши до половини в воду, в річці стояла кенгуру і топила Найду. Я не стільки розглядів, що робить ця тварина, як догадався, побачивши її в річці крізь гіллі молодих дерев.

Пригинаючись до землі, часом майже на четвернях, ми швидко кинулися вперед. Тепер ми бачили її зблизька, з високого берега, дуже виразно. Вона, мов людина, стояла перед нами в воді й тримала Найду передніми лапами, зануривши його в воду. З води іноді висувався Найдин хвіст, і бульбашки повітря спливали на його поверхні над розгойданою водою.

Ми вмить знайшли кілька добрих каменюк і, не гаючи часу, пішли в наступ. Кенгуру стояла до нас спиною і не сподівалася нападу, як раптом по спині їй дошкульно вдарила каменюка, а дві інші впали перед самою мордою, піднявши густі бризки. Звірина, мов ошпарена, лишивши свою жертву, кинулась з води і скільки сили подалася геть під наші крики й галас.

Василько, лишивши свій бінокль, миттю спустився з високого берега в річку, перебрів, ідучи трохи не по шию, на другий бік і кинувся до того місця, де щойно стояла кенгуру. Я побачив, як там загойдалася вода, і на поверхні спливала латка мокрої спини ледве живого пса. Він ще показував ознаки життя, безпорадно бовтався на одному місці в воді, але виплисти вже не міг. Василько швидко йому допоміг і виніс на піскуватий пологий берег. Пес лежав з заплющеними очима, і тільки його боки виповнялися, то западали, що показувало на присутність життя. Вода крапельками спливала на пісок.

— Чи житиме? — мимовільно в обох нас виникло питання. За кілька хвилин пес почав чхати й харчати, вертаючи воду, він здригався всім тілом, ніби в нього були якісь корчі, аж поки підніс голову і підтяг під себе свої простягнуті лапи.

Коли Найда вже став на ноги, Василько взяв його на руки і почав нести додому.

— Ну, тепер житиме! — гукнув я Василькові. — Ще й на Україну візьмемо, як будемо вертатися.

Объяснения:

кількох — нескольких;
нацькуй — натрави;
справді — действительно;
пасовисько — пастбище;
причаїлися — притаились;
спостерігали — наблюдали;
звідти — оттуда;
притиснувши — прижав;
намагалася — стремилась;
стусан — удар, толчок;
ухилялися — уклонялись;
завзято — стойко;
міцно — крепко;
налякаю — перепугаю;
тримав — держал;
чагарник — кустарник;
раптом — вдруг;
загавкав — залаял;
повільно — медленно;
стрибаючи — прыгая;
перетнувши — преодолев;
зупинились — остановились;
ще далі — еще дальше;
підохочувати — подстрекать;
іноді — иногда;
фаховий — профессиональный;
метушливий — суетливый;
прищулювала — прижимала;
вагання — сомнения;
доля — судьба;
не встиг — не успел;
не сподівався — не ожидал;
підохочений — поощренный;
опинився — оказался;
притиснутий — прижатый;
праворуч — вправо;
геть — прочь;
безпорадно — беспомощно;
скавучав — скулил;
несподіваний — нежданный;
зріднилося — породнилось;
мимовільно — невольно;
напрямок — направление;
зникли — пропали, исчезли;
химерна тварина — фантастическое животное;
гіллястий — ветвистый;
гальмувало — тормозило;
вздовж — вдоль;
протилежний — противоположный;
мала бути — должна быть;
поступово — постепенно;
раптовий — неожиданный;
наскок — нападение;
повільніша хода — медленный шаг;
стрімкіший — круче;
розпачливо — в отчаянии;
майже — почти;
тримала — держала;
бульбашка — пузырек;
розгойдана — расколыханная;
вмить — моментально;
сподіватись — надеяться;
дошкульно — чувствительно;
лишивши — оставив;
ознаки — признаки;
безпорадно — беспомощно;
заплющеними — закрытыми;
присутність — присутствие.

? ? ?

1. Что такое экзотическая страна? Можно ли такой страной считать Австралию?

2. Что ты знаешь о стране «кенгурии» (так назвал Австралию писатель Дмитро Чуб в одном из своих рассказов)?

3. Составь простой план к рассказу «Кенгуру».

4. Что в поведении мальчиков тебе больше всего понравилось?

5. Что ты узнал из рассказа о поведении кенгуру?

Домашнее задание

Тебе предлагаются для чтения несколько стихотворений Дмитра Чуба. Попробуй определить в них настроение писателя и причны, побудившие его написать о своих часто нерадостных чувствах.

У таборі полонених

Ідуть в обіймах стогін і печаль,
Важкі думки і снів чудні міражі, —
Коли ж впаде цей камінь із плеча?
Про край страждань — хто серцеві
розкаже?

Кругом дроти і вартові стоять,
І ніч щораз на табір прилітає,
туди, де голод давить, як змія,
Де люди мруть, доведені докраю.

Горять вогні під дахами споруд,
Гурти брудних облич схиляються довкола.
Там кожен схожий на страшну мару,
Прийшов зігріти душу й тіло кволе.

Хто може думи їхні розказать?
Де взяти ваг, щоб сум тяжкий
ізважить?
Лиш дехто з нас повернеться назад,
А решта вмре під шаром бруду й сажі.

Їдучи на чужину

Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б'ється птахом серед ночі:
У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в'юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово?
(Там не одна пролинула весна.)
Чи яблуко зірву я з яблунь знову,
Що вітами схилялись до віна?

Чи вийду ще з косою я на луки,
Чи рідне сонце в щоки припече?
І серце стогне, плаче від розпуки,
Хоч по виду сльоза й не потече.

Ніхто не зна, і долі не вгадають
Ні хіромант, ні циган-ворожбит,
Які шляхи щиріше привітають?
Де ждуть обійми щастя чи журби?

Та вірю я, що ще гукне нас мати...
(Той клич здригне, мов блискавка в імлі.)
Ну, хто ж тоді не схоче повертати
До в світі найсвятішої землі?!

Тривога

Поїзд до Сіднея в'ється по долині
Між горби зелені і густі гаї,
А у мене в серці б'є тривога нині —
Все про нашу молодь, про батьків її.

Маєм «патріотів» (грім би їх ударив!),
Але де їх діти, мова їхня де?
Розбрелися діти по чужих «кошарах»,
відцуралось мови зілля молоде.

Ви зайдіть у табір, табір молодечий,
Там вже наша мова майже не бринить...
І лягає смуток тягарем на плечі,
Бо ростуть, як покруч, дочки і сини.

Занедбали мову рідної дитини...
Хто ж це перед словом рідним завинив?
Той, кому у серці вмерла Україна,
Той, чию вже душу вкрили бур'яни.

Потонули в добрах, де вже їм про мову,
За яку вмирали прадіди і діди...
Не неси ж до хати знайдену підкову,
Бо хто мову загубить — той добра не жди!

Журба

Ну, хто збагне мою журбу в цю мить,
Коли в душі усе мені щемить,
Коли журба слідом за мною ходить?

Я ж сам один. На всі кімнати сам.
Я чую вже, як день мій погаса
Й кигиче серце чайкою в негоду.

А за вікном — все цвітом залило:
Все в білому — і яблуні, і груші.
Гуде бджола під соняшним крилом,
Але журби ніщо вже не заглушить.