Олександр Півень

Небо та піднебення
(Брехенька)

Як був я у батька маленьким, а в матері підріс, так усе було їжджу за дровами у ліс. Приїхав раз у ліс, дивлюсь — дерево, я до того дерева, аж там дірка, а з дірки кувікають печені поросята.

Я дуже зрадів, бо голодний був! Стромляю у дірку руку — не лізе, стромляю ногу — не лізе. Що тут робить? Так я узяв та увесь ускочив! Наївся поросятини, та став вилазити, аж ні — не вилізу; мабуть, дуже поросятини обрепкався! Думав я, думав, та все не в лад. Насилу догадався. Узяв, збігав додому за сокирою, прорубав дірку та й виліз.

Тільки виліз, а тут пити мені захотілось, та так дуже, що аж нікуди! Пішов я до річки води напиться, коли дивлюсь — на воді качка несеться, та так воду скаламутила, що й пити не можна. Розсердився я, кинув на неї раз сокирою — не докинув; кинув у друге — перекинув, а як кинув у третє — качку вбив. Так не ідолове ж пір'я! Само полетіло і качку занесло, а яйця у комиш поховались! Вернувсь я у ліс до кобили, аж лихо! Вовки на кобилу напали і все пузо розірвали, так що й бельбухи повипадали і кишки до землі висять. Що його робити? Пропала кобила та й годі! Роздивився я краще, аж іще не все діло пропало, бо кобила ще на землю не впала, а на ногах стоїть. Виламав я лозину та й давай кишки збирати та кобилі пузо зашивати. Шию, зашиваю та на всі боки поглядаю, а й не туди-то, що лозина одсиріла, та вверх рости пішла. Росте та росте, та вже й до неба достає. От так штука! Стою я, дивуюсь, а далі й думаю: а давай, лишень, полізу на небо, бо зроду там не був. Узяв та й поліз. Лізу та й лізу, уже ось і небо недалечко, коли відкіля не взявся мій батько покійник, та як крикне на мене: "Куди ти лізеш, вражий сину, з грішною пикою у святе місце!". Узяв та й турнув мене додому. Та тільки я не дурний був, бо як падав униз, так усе ногами дригав, та якраз і зачепився за хмару! Зачав я тут у руки плювать та бичовку сукать, добру би бичовку зсукав, до хмари прив'язав та й давай на землю спускаться. Спускаюсь та й спускаюсь, уже й до землі недалечко, аж бичовки й не хватило! Що його робити? Чи плакати, чи тужити? Давай, думаю, притягну хмару до себе ближче. Так я так добре нап'явся, що зовсім відірвався, а вітер на моє щастя був великий! Так мене як понесло, як понесло, так насилу за велике дерево в лісі зачепився! Зліз я на землю, та й пішов по лісу кобилу шукати. Дивлюсь, ходе моя кобила, засунув за пояс сокиру, та й поїхав додому. Їду та їду. Кобила моя трюх-трюх, а сокира її ззаду цюк-цюк; цюкала та й цюкала, та й одрубала у кобили задок. Приїжджаю додому, дивлюсь, аж задка й нема. Так от гаспидське навожденіє! Кинув я передок вдома, та пішов задок шукать. Блукав я блукав, шукав той задок, шукав, та насилу найшов його аж під лісом: Ходить собі пасеться і горя йому мало! Піймав я його, загнуздав, сів верхи та й приїхав додому. Знаходився я дома та й пришив задок до передка. Дивлюсь, наче й кобила, як кобила, а щось неладно. На моє щастя саме на ту пору Покрова була, люди у Павлівку та ярмарок їхали. Узяв я кобилу та й поїхав на ярмарок на продаж. Приїжджаю та й питаю: "А що тут, добрі люди, почому?". А мені й кажуть: "Пшениця по мішкам, тютюн по ріжкам, товар по горшках, а гроші по кишенях". — "Е, кажу, це я і без вашого батька добре знаю, а ви мені скажіть, що дешево і що дорого?" — "Дурний ти, кажуть мені, так ти б зразу питав! Кажуть за морем дешева скотина та дорогі мухи; за муху з мушенятком дають корову з телятком, а за оводів дають цілих бугаїв". Як почув я цю річ, так дуже зрадів. От, думаю, штука! Тепер же я враз забагатію! А у мене на той случай дома до пропасті мух було. Од великої радості кинув я кобилу на ярмарку, та побіг швидче додому. Наловив я дома повнісінький мішок мух та й гайда до моря. Прибіг я до моря, а погода тоді була тиха та гарна, так що море блищало як скло, або дзеркало. Поклав я на воду мішок мух, сів на нього верхи та й переплив на той бік моря.

Наміняв я там скотини аж три череди, пригнав до моря, та й не знаю, як на другий бік переправиться. Якщо найняти корабель, так дорого візьмуть, а пустить скотину плисти — багато потоне. Що тут робити? Думав я, думав, голову чухав-чухав, а далі ось що видумав: піймав чималу корову за хвіст, розмахав його та як кину! Так і перелетів умісті з ним на той бік моря. Позбирав я тут до купи усю скотину, та хотів додому гнать, коли слухаю, поміж людьми балачка ходе, що наче б то на небі люди босі ходять. Оце, думаю, нашому козирю під масть! Бо на небо я дорогу добре знаю, а скотину мені не купувать. Порізав я усю скотину, м'ясо продав, а шкури висушив та й поліз на небо.

Ліз-ліз та не потрапив на небо, а попав на піднебення. Дивлюсь, аж там стоїть капличка, не мала і не величка; із книшів вона викладена, пиріжками вивершена, пряничком зачинена, а бубличком зав'язана. Стою я, дивуюсь, а далі й думаю: "Як же його у ту капличку увійти?" А мені саме тоді їсти дуже захотілося. Підійшов я ближче, укусив за бубличок, аж воно одчинилось. Так я і наївся, і в капличку ту увійшов. Коли дивлюсь, аж там людей видимо й невидимо, та всі чисто до одного лисі та босі. Я й питаю тих людей: "Чи не знаєте ви, добрі люди, на небо дороги, бо я, здається, заблудив та не туди потрапив?" А мене і питають: "А нащо тобі?" — "Та я прочув, — кажу їм, — що на небі люди босі ходять, так хочу там свої шкури попродать". — "Еге, хлопче, — кажуть мені, — не доведеться тобі неба бачить!" — "Як це так?" Питаю я. "А так, що ти як ліз, так дуже уліво забрав, так небо в стороні осталось Тепер воно так далеко, що і за сто літ до нього не долізеш". — От лихо, — кажу я, — Що мені тепер робить, научіть, добрі люди? — "Не журись, ми у тебе шкури купим". Кажуть вони мені. Почав я продавати їм шкури, та й розторгувався: чисто увесь товар продав і наторгував цілий мішок грошей.

Дивлюсь я, що більше мені робить уже нічого, от я і став збиратися додому. Так от лихо! Сюди не трудно лізти, а як назад вертаться? Осталось у мене з десяток негодящих шкур, так я порізав їх на ремінці, забив кілок у піднебення, прив'язав той ремінь і давай назад спускатися! Лізу та й лізу вниз, коли тут на мою біду ременя не вистачило! Що тут робить, співать, чи тужить? Та тільки я був молодець добрий і на всі боки догадливий: подумав-подумав та зараз і догадався. Полізу уверх, реміня одріжу, а вниз доточу; зверху одріжу, а внизу доточу, та все до землі ближче та й ближче. Так от біда, дійшло до того, що різать нічого, а до землі ще далеко! Коли на моє щастя люди на землі пшеницю віють, а полова до мене летить. Зачав я ту полову хватать та бичовку сукать; добру бичовку ссукав, до ременя прив'язав, та й давай уп'ять спускаться. Усе б гаразд, та на свою біду, як бичовку сукав, так забув її помочить, а вона й лопнула!

Полетів я сторч униз, об хмару спіткнувся, разів із сто перевернувся, був би об землю убився, якби не той світ не провалився! Зачав я тут журиться, та хотів уже й плакать, коли знов мені біда: очі є, а сліз немає. А як на небо ліз, так, мабуть, їх дома забув. Ну, думаю, коли так, то воно й лучче! Як роздивився я скрізь добре, аж воно і там люди гарно живуть, весело проживають, та ні горя, ні біди не знають. Пішов я скрізь по тому світу, аж там усе не так, як у нас. Сонце не одно, а двоє: одно з одного краю сходить, а друге з іншого; і місяців вночі аж два світить, а зірок тих на небі зірок, як у решеті дірок! Іду я та йду, коли зирк — аж стоїть палац із курячих яєць, сиром обгороджений, сметаною вимазаний, а млинцями вивершений, чи то пак укритий; та увесь палац так дуже маслом вимазаний, що на сонці так і блищіть, як огнем горить! Пішов я у той палац, увійшов у одну кімнату, аж там нема нікого; заглянув у другу, — і там нема нікого, зазирнув у третю, — і там нікого, а як подивився у четверту, аж там сидять цар та цариця, та п'ють горілочку з барильця; а барильце: буль-буль-буль, а хто слуха, тому сім дуль.