Пятница, 29.03.2024, 04:35
Приветствую Вас Гость | RSS

Школьник

Меню сайта
Категории раздела
В мире интересного [90]
Детские стишки [109]
Детские песенки [163]
Скороговорки [6]
Загадки [45]
Колыбельные [10]
Пословицы и поговорки [158]
Стихи о маме [38]
Умелые ручки [91]
Раскраски [23]
Задачки [17]
Орфография [51]
Правила русской орфографии и пунктуации
Уроки украинской литературы [28]
стихи,рассказы,басни
СМС [52]
картинки, поздравления
Праздники [53]
Все о праздниках
Все об Украине и украинцах [19]
История Украины:обычаи и традиции
Страны и народы мира [44]
Все о странах и народах мира
История [85]
Исторические даты,события,великие люди.
География [7]
Мифология [36]
Развивающие игры [70]
Стереокартинки, стереограммы, волшебные картинки [40]
Биографии поэтов и писателей [198]
Математика [148]
Стихи о временах года [50]
Тайна имени [87]
Тайный язык дня рождения [86]
Украинское народное творчество [222]
Сочинения на русском языке [338]
Сочинения для школьников на русском языке
Сочинения на украинском языке [403]
Сочинения для школьников на украинском языке
Стихи для детей. Кирилл Авдеенко [13]
Авторские стихи для детей.
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Анализ страниц сайта

Каталог статей

Главная » Статьи » Уроки украинской литературы

6 КЛАС

УРОК No 1

УСТНОЕ НАРОДНОЕ ТВОРЧЕСТВО

К устному народному творчеству, кроме уже известных тебе пословиц и поговрок, относятся и другие жанры, среди которых есть сказки, легенды и предания. Знаешь ли ты, в чем заключается разница между ними?

В сказке изображаются вымышленные и часто волшебные события. В преданиях рассказывается о реальных жизненных фактах. В легендах народные рассказчики обьединили реальное с вымышленным и фантастичским.

В украинском устном народном творчестве сказки, легенды и предания, как и другие жанры устного народного творчества, являются своеобразной книгой народной памяти. Они хранят сведения обисторических событиях родной земли, осуждают жадность и жестокость, бездушность людей, высмеивают лодырей, дураков, рассказывают, как сметливый и храбрый человек своим умом и сообразительностью преодолевает жизненные невзголы.

СКАЗКИ

Тебе предстоит прочитать сказку выдающейся украинской писательницы Марко Вовчок «Зміїв перстень, котик і собачка»(«Змеев перстень, котик и собачка»). Ты уже знаешь, что многие русские и украинские писатели в прошлом веке записывали из уст простого народа сказки, пословицы и поговорки, а потом художественно обрабатывали их, использовали в своем творчестве. Так делали А.С.Пушкин, Н.А.Некрасов, Л.Н.Толстой, а также Г.Квитка-Основ'яненко, Т.Г.Шевченко, Леся Украинка. У простіх селян они учились богатству выдумки, народной мудрости, меткости слова. Замечательные сказки в народном духе умела создавать и Марко Вовчок. Всего она написала одиннадцать сказок. Самые известные из них «Ведмідь», «Невільничка», «Дев'ятьять братів і десята сестриця Галя», «Чортова пригода» и другие.

Сказка «Зміїв перстень, котик і собачка» покажется тебе знакомой: здесь ты встретишь доброго человека , пожалевшего кота и собаку, а также злого змия, который приносит герою несчастье. Но в конце концов в сказке побеждает настоящая дружба. Это характерно для большинства русских и украинских народных сказок.

Прежде ,чем начнешь читать сказку, ознакомься с биографией писательницы.

МАРКО ВОВЧОК
(1833-1907)

Выдающаяся украинская писательница Мария Александровна Вилинская, известная под псевдонимом Марко Вовчок, родилась 22 декабря 1833 года в селе Екатерининском на Орловщине. Воспитываласб в Харькове в частном пансионе. С детства проявляла способности к изучению иностранных языков. Это объясняет, почему она, русская по крови, стала волею судеб классиком украинской литературы. В Орле будущая писательница познакомилась и стала женой ссыльного украинского этнографа Афанасия Васильевича Марковича. Он привил ей любовь к украинскому языку и живой интереск собиранию устного народного творчества. Когда они переехали в Украину, Мария Александровна посвятила этой деятельности несколько лет. И лишь затем она занялась собствнным литературным творчеством.

Известность Марко Вовчок принесли сборник «Народних оповідань» («Народных рассказов»), «Рассказы из народного русского быта», «Сказки Марко Вовчок», «200 украинских песен», романы «Теплое гнездышко», «В глуши», «Лето в деревне», «Записки причетника». Некоторые ее произведения перевел на русский язык Иван Сергеевич Тургенев. Почти все ее книги сразу же после опубликования в России выходили в Париже в переводе на форанцузский. Она общалась с А.И.Герценом, Л.Н.Толстым, Н.А.Некрасовым, Жюль Верном и другими замечательными литераторами своего времени. Но, пожалуй, самой незабываемой была встреча с Тарасом Григорьевичем Шевченко, с которым писательница познакомилась в 1859 году. Яркое впечатление от встречи осталось и у Кобзаря. Свои пламенные чувства он выразил в стихотворении, посвященном писательнице, котурую считал «кратким пророком», «зоренькой святой», «силой молодой» («Марко Вовчок»). А своему кубанскому другу Я.Г.Кухаренко Т.Г.Шевченко рекомендовал обязательно прочитать ее рассказы .

Пройдет время и Марко Вовчок сама приедет на Кубань, где сначала в Новоросийске, а потом в Абрау-Дюрсо пройдут неполные два года ее напряженной творческой жизни. Дальнейшая судьба писательницы связана со Ставропольем и Кабардино-Балкарией. В 1906 году на окраине Нальчика Мария Александровна приобрела участок земли и построила на нем небольшой домик из речного камня под черепичной крышей, с веранды которого открывется изумительный по красоте вид на Главный Кавказский хребет. Крестьяне из окрестных аулов бывали здесь ее частыми гостями. Писательница называла местных горцев «добрым, по великодушию похожим на сказочный народ».Здесь, у гор седого Кавказа, 10 августа 1907 года завершился её жизненный путь. Марко Вовчок завещала похоронить себя в саду собственной усадьбы. В наши дни её дом стал литературным музеем, первым на Кавказе музеем, посвященным творчеству украинского писателя.

ЗМНІЇВ ПЕРСТЕНЬ, КОТИК І СОБАЧКА

Була собі пані — так, убогенька, був у неї син один, та й той ще дурний. Та не було у них нічого. Дождали вони ярмарку; вона дала сину гроші й виправила, щоб він хоч одного коня купив.Він він підійшов — ятки, а він того дива зроду не бачив, а там музики грають да скачуть. От він тії гроші пооддавав музикам да попроїдав да іде додому. Аж веде чоловік котка на возі, завозить у бір. Так він:

— Куди ти, чоловіче, свого котка везеш?

— У бір, — каже.

— Продай його мені.

— Купи, — каже.

От він:

— Що тобі за його?

А той:

— Дві сороківки, — та й пішов.

Той дурний додому, а коток за ним біжить услід. Приходить додому, мати і питає:

— А що купив, сину?

— Купив, мамо, — і показує матці того котика. Та лаяла його, лаяла. От він узяв посадив того котика на плечі, та й сидять удвох на печі. Він то його так годує вже!

Дождали другого ярмарку, так матка знов виправляє його:

— Іди, — каже, — синку, пару воликів купи!

Він пішов та знов там гроші попроїдав. Та завернувсь, та йде додому, та купив рушницю. Зустрів знов чоловіка — собаку везе.

Він:

— Чоловіче, продай мені сю собачку.

— Добре!

— Що тобі за неї?

— Четвертак, — каже і вийняв з кишені та й дав. Іде додому, а собака услід біжить. Приходить додому, мати й каже:

— А що, сину, купив?

— Купив.

— Що таке?

— Купив собі рушницю та собаку, буду на полювання ходити.

Так вона його лаяла.

Він узяв нагодував котика і собачку, взяв рушницю, і пішли на полювання. Підходять під ліс, аж змій і ведмідь сім років за перстень б'ються. Так той дурень і питає у своїх впольованих:

— Охота моя мила, охота моя люба, котрого мені вбити: чи змія, чи ведмедя?

А змій почув та й каже:

— Щастя твоє та й велике буде, коли уб'єш ведмедя.

Так він як наміривсь, так і вбив ведмедя. Так змій одняв перстень у того ж ведмедя та й віддав тому мисливцю:

— На ж, — каже, — тобі сей перстень, так у тебе буде усяка всячина.

От і прийшов той дурень додому й каже:

— А що, мамо, от я ведмедя на шубу вбив.

Так він вийшов у сінці на поріг та й перекинув той перстень на руку — аж до його кінь і біжить, такий великий, так, як піч!

Та й каже:

— Пане мій любий, пане мій милий! Нащо я тобі потрібний ?

— На те потрібний, бо в мене одежі нема.

Так він і каже:

— Лізь же в моє праве ухо, а в ліве вилізь.

Він виліз так — і став такий панич! Увійшов у хату, так його матка і не пізнала.

— Де се ти, синку, такої одежі набрав?

То він їй уже признавсь:

— Буду, мамо, я ще собі триповерховий будинок ставити.

— З чого, синку, будеш ставити, коли нічого нема: ні дерева, ніщо.

— Та вже з абичого зроблю.

Він вийшов та знов той перстень перекинув, аж йдуть скільки-то робітників. Та й кажуть:

— Пане наш любий, пане наш милий, нащо ми тобі потрібні?

— Щоб мені триповерховий будинок вибудували і до самого царя скляний міст вимостили.

Так вони йому в один дух зробили: так-то йому той перстень зробив.

От він і посилає матку до царя:

— Іди, — каже, — мамо, провідай, чи оддасть він за мене дочку заміж?

Вона й прийшла до царя, да чи там поздоровила з днем яким, чи що, — так він і питає:

— Чого ти, — каже, — бабко?

— Прислав мій син до вашої милості, чи не оддасте дочки заміж?

— Я ж не знаю, — каже цар, — ні тебе, ні твого сина. Нехай він сам прийде, так я побачу, який він.

Так вона прийшла додому та й каже:

— Говорили, — каже, — щоб ти сам прийшов, щоб тебе побачили, що ти таке.

Так він і думає, щоб у його ще краща одежа була, щоб то вже цар оддав дочку, — так він вийшов та знову на перстень подумав: так до його кінь ще кращий біжить.

— А що, — каже, — пане мій любий, пане мій милий, нащо я тобі потрібний?

— На те потрібний мені, щоб у мене одежа краща була, та поїхати до царя, щоб дочку заміж за мене оддав.

— Лізь, — каже, — у моє праве ухо, а в ліве вилізь.

От він і виліз: так зробивсь такий панич, що кращого й на світі нема!

Він приїхав тоді до царя. Як побачила та царева дочка, так із радістю пішла за нього. Днів у три повінчались. Та вже він вийшовза нею їхати і питає кота і собаки свого:

— Охота моя люба, охота моя мила, чим мені їхати по свою молоду?

— Подумай, — кажуть, — на свій перстень, так у тебе буде усе.

Так він подумав, — аж до його біжить шестеро коней і коляска, і слуги усі, і дівки там поприбрані. Аж міст од тих коней тріщить — такії гладкії!

От він уже привіз собі свою молоду. Пожили там із тиждень, чи що, та він пішов на охоту, а змій приліз до неї да й каже:

— Молодичко, це він, твій чоловік, не сам робить: єсть у нього такий перстень, — я йому дав, — що як подумає, те у нього й є. Прийде він, — каже, — з полювання, так він і схоче відпочивати... У лівій кишені буде у нього перстень, так вийми, так будеш багатша за свого батька, за царя...

От як прийшов чоловік з полювання...

Так він і заснув, а вона перстень і вийняла та вертить. А змій де взявсь — та за перстень з її рук та й полетів. Так вони знов у такій хатці стали, яка була. Уже нема триповерхового будинку.

Цар вийшов назавтра — аж нема його вже будинку і мосту того скляного нема.

— Де це міст дівсь і хата? Вже нема той, що моя дочка жила.

От цар і поїхав до дочки та й каже:

— Де той будинок? Ти, — каже, — обманщик, що тепер нема нічого.

Узяв дочку свою додому, а чоловіка у сховок кам'яний забив та й замкнув. Так кіт і собака плачуть по своєму хазяїну.

Так кіт як став шукать — і найшов його у сховку. Прибіг додому да й каже собаці:

— Я знайшов, братику, свого хазяїна.

— Де? — каже собака.

— Там на шляху, — каже, — у сховку забитий; та вже наш хазяїн їсти хоче, ходім йому шукати їсти.

Як пішли та пішли, так там увійшли в село, аж жінка наварила вареників і сметаною перелила. От кіт поставив собаку під коморою, а сам уліз, наївсь там собаці макітру й подав попід стріхою. Собака взяв за макітру, та й несуть хазяїну їсти, а люди за ними кричать, щоб то однять у їх вареники. Так ні, не одняли. Так вони принесли до сховку, так кіт по одному вареники позносив йому на сховок і нагодував та й каже:

— Ти, може, хазяїну, і пити хочеш?

— О, хочу, котику-братику!

От побіг та у ратаїв украв глечик та собаці на шию почепив.

— Біжи, — каже, — води принеси!

Так собака побіг і приніс на шиї води, так кіт і подав ту воду хазяїну.

— Ходім, — каже кіт, — ще хліба хазяїну принесем.

От вони і пішли. Там молодиця напекла паляниць, так кіт увійшов у сінці та кричить:

— Мяу! — каже.

Так вони виганяли його, виганяли — не вигнали та й пішли у хату. А він за паляницю да й подав собаці, та ще й собі одну взяв. Паляниці лежали у сінях на кроваті. Та й пішли до хазяїна, подали йому й ті паляниці.

Та й пішли од змія того перстня одіймати.

Скрізь ідуть, так собака й питає:

— Може, ти, — каже, — коте, їсти хочеш?

— Хочу, — каже, — та де його взяти?

— Сядь же ти, — каже собака, — на дорозі, а я піду із цих дубків вижену зайчика, а ти піймаєш, а мене за річкою коло шинку погодуєш. Ти, — каже, — у хату підеш, та мені хліба винесеш.

От він і вигнав зайчика, а кіт піймав, та взяли й з'їли удвох та й ідуть. Прийшли до річки, та собака і каже:

— Сядь на мене, коте, я тебе перевезу.

— Я, — каже, — сам перепливу.

Як скочив, так і переплив зараз. Та сів на березі, вже й висушивсь, а кіт усе крутиться у воді, та собака скочив і кота виніс на собі. Як вони то вже вилізли з води, та й пішли.

Підійшли до шинку. Кіт посадив собаку на призьбі, а сам пішов у хату.

— Сиди ж, — каже, — собако, а я піду, там у п'яниці є табакерка, так я її украду та й тобі хліба принесу.

Увійшов у хату, — так його там так лащать: куски йому кидають, усе. А він набере у рот та й несе собаці їсти. Та знов увійшов у хату, а чоловік нюхає табаку, він вирвав у його з рук тую табакерку, та й побігли з собакою.

Та й прибігли до змієвого двору: вікна одчинені, і собаки навкруги лежать, і колодязь коло двору.

От кіт і каже:

— Лежи ж ти тут, собако, коло двору, не йди, бо тебе тії собаки зарвуть. Та набери води, на мій хвіст налий і табаку отого поточи на хвіст.

Собака так і зробив. Так кіт і поліз у вікно до змія. На кроваті він лежить, спить і перстень той у зубах тримає. Кіт узяв та хвостом з табакою йому в рот, так він перстень і виплював, кіт за перстень та утік у вікно, — та вже з собакою так біжить, утікають! А змій так того перстня шукає, усюди лазить.

От прибігли до тої річки, що перепливали, так собака і каже:

— Як же ми будем цей перстень нести: як ти будеш сам нести, то тебе хазяїн буде жаліти, а мене ні. Начепім, — каже, — краще на ломачку.

Вони почепили на ломачку той перстень та в зубах і несуть. Пливуть через ту річку, так кіт упустив ту ломачку, так перстень з його боку сковзнувсь та й упав у воду. Вони вийшли на берег, сидять, аж біжить до них вовк та й каже:

— Може, ви, братці, хочете їсти?

— Хочемо, — кажуть, — да ніде взяти.

— Ходіть, там коні ходять, так я коня заріжу, там і з'їмо.

Вони прийшли. Вовк коня зарізав, вони наїлись та прийшли до того берега та й сидять, стережуть того перстня.

І знову їсти захотіли.

— Ходім, — каже на кота собака, — і я так коня заріжу, як вовк.

Прийшли до коня: собака хотів його за хвіст, а кінь як брикнув, так і вбив собаку, а кіт прийшов знов до річки голодний, як був.

Аж веде перепілочка дітей, а він за перепеля, а перепілочка кричить, просить:

— Котику-братику, пусти, — каже, — що хочеш, то я зроблю.

— Дістань, — каже, — з води перстень.

Як вона полізла й дістала йому той перстень, так він і пустив її дитятко та й пішов до хазяїна з тим перстнем.

До сховку до того прийшов та подав хазяїну той перстень да:

— Єсть, — каже, — хазяїну, наше все те, що було.

А він так зрадів.

— Та нема, — каже, — нашого собаки.

— А де ж?

— Кінь убив.

Хазяїн перевернув перстень, так сховок чисто розлетівся. Так він прийшов додому, так у його знов став такий дім і міст, і він знову став такий панич, як і був, і знов узяв цареву дочку. І живуть.

Объяснения:

пані — госпожа
ятка — палатка, шалаш;
лаяти — ругать;
рушниця — ружье;
пан — господин;
матка — мать;
з абичого — из чего-нибудь;
побачити — увидеть;
кращий — лучший;
тиждень — неделя;
кишеня — карман;
сховок — здесь: темница, тюрьма;
шукати — искать;
комора — кладовая;
макітра — горшок;
нагодувати — накормить;
паляниця — хлеб, буханка;
шинок — харчевня;
призьба — завалинка;
лащити — ласкать;
утікати — удирать;
ломачка — палочка.

? ? ?

1.Назови действующих лиц сказки.

2.Был ли герой сказки глупым человеком, как говорится в её начале?

3.Почему кот и собака верно служили хозяйскому сыну?

Домашнее задание

1.Прочти легенду «Вездесущий Мамай». Ответь на поставленные вопросы.



ЛЕГЕНДЫ И ПРЕДАНИЯ

И легенды и предания рассказывают об истории народов, но по-разному. В основе легенды лежит чудесное и фантастическое, а в преданиях преобладают реальные факты жизни. Часто предания становятся основой для создания легенды, в которой соединяются реальные события с фантастическими.

Из поколения в поколение передаются исторические события о прошлом народа, о его героях — защитниках родной земли. Это князья Киевской Руси Дир и Аскольд, Ольга и Игорь, украинские гетьманы Хмельницкий и Полуботок, атаман Запорожской Сечи Сирко и другие отважные герои.

Дорогой друг! Сейчас ты, наконец, прочитаешь легенду о казаке Мамае, чьим именем названа книжка. Воссоздал её писатель Павел Супруненко, обобщив народные рассказы об замечательном герое. Во многих местах распространялись повествования о нём. На Южном Буге, возле села Грушевка, находился колодец и камень, под которым, по народным преданиям, вроде бы сохраняются клады, захороненные Ммаем для обездоленных. Где-то возле Чигирина, в Бураковском лесу, а по другим версиям, в Васильевском урочище, рос огромный дуб, на котором казак вешал врагов своего народа.

Образ казака Мамая был широко известен в ХУ11 столетии. Об этом свидетельствуют картины народных художников. Но можно предположить, что он возник в гуще казацкого воинства намного раньше. Казак Мамай стал героем картин, фольклора, драматических произведений. Таким его знают до сих пор и на Кубани.



ВСЮДИСУЩИЙ МАМАЙ.

Легенда.
Уривки

... То такий чудодій, що від нього всього чекати можна. Оце я в дорозі козаків спіткав. Сутичка з мурзаками у них вийшла. Крисонули, прокляті, одного січовика — руку майже одтяли. Рана така, що нічого вже не вдієш. Коли це враз, як сніг на голову, козак з'явився.

Каже: "Кров не вода — розливати шкода". Притулив ту руку до плеча, посипав рану перцем з сіллю. Бідний хлопець тільки зубами скреготів, а потім підвівся, сів на коня, взяв у ту руку шаблю й пита, де ті мурзаки кляті...

— То що! — встряв у розмову другий чумак. — Я оце щойно з-під Перекопа. Там у нас одстав один погонич. Чи в гречку де вскочив, чи на похмілля що скоїлось. Відстав і бачить — валки вже не дожене ніяк. Хоч сядь та й плач. Аж ось навстріч йому вершник: їде на своєму коні, а поряд ще один жеребець. "Бери оцього чортяку, — каже, — і сьогодні з своїми хлопцями куліш їстимеш". Чумакові аж не віриться. "А що це за кінь?" — пита. "Та кажу ж тобі — я чорта жеребцем зробив". — "А хто ти такий?" — "Мамай"... І подався в степ.

— Та як же це воно виходить? — розвів руками і стенув плечима парубок. — Я ось щойно з Полтави і теж стрічав його. Стоїмо отак, розмовляємо. Підходить один панок і починає розписувати, як ляхи Мамая спіймали. Коли це враз як загавкає поряд собача, що приблукало з одним базарюючим козаком. Панок веде своє: як кати вже на дерево потягли в петлю гайдамаку. А песик зайшовся, так залящав, що аж у вухах дзвенить. Панок просить козака: "Вгамуйте, добродію". А той сміється — нічого, мовляв, не можу вдіяти. Така вже ця порода. "Що за порода?" — "А отака, що як хто робить з писка халяву, то вона гавкає доти, поки брехня не вщухне". — "І в кого ж вона такого розуму набралась? Чи не в свого хазяїна — самого Мамая". — "Вгадали — так і є. Він перед вами..."

У пана й очі на лоб полізли. Так і лишився заїкуватим.

І хто зна, чи то справді був сам Мамай, чи тільки його помічник. Адже у нього тих друзів, як на небі зірок. Всі вони дужаки, характерники, химородники таку чудасію творили, що й самому чортові не під силу: сухими з води виходили, брали в руки розпечені ядра, кулі ловили на льоту, сон на людей наганяли, знали потаємні думки. Вони такі були маноцівники, що вміли ману пускати на ворогів, перекидатися вовками, котами. Чого тільки не втинали. А головне — добрим людям помагали, а злих карали.

Найвідомішим серед характерників був сам Мамай. Нічим таким він не вирізнявся з-поміж січовиків. Як і інші, мав шаблю та пістоль, куманець та чарку, бандуру та люльку. Козак як козак — з оселедцем на бритій голові, в сап'янцях, шароварах, часом латаних, інколи й без сорочки, але з правдивою душею, щирою і доброю. Був цей чорнявий вусань і співаком голосистим, і бандуристом умілим, і вояком хоробрим. Умів повеселитися й посумувати на самоті. Люди не хотіли розлучатися з ним ні на мить. Ні ікони, ні парсуни гетьманів і царів не могли зрівнятися з цим яскравим зображенням козака. Декого брав сумнів — чи був такий запорожець насправді. Може, його вигадали, отого Мамая? Адже занадто він всюдисущий — скрізь поспівав. Та хай не вагаються маловіри. Кажуть, що на одному з портретів сам характерник написав таке:

Хоть дивись на мене, та ба не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє відгадати.
А в мене ім'я не одно, та є їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата...

Він був скрізь і всюди, як личить народному героєві. Кажуть, і сам він, за запорозьким звичаєм, міняв своє ймення то на Харька, то на Бардадима, то на Велигуру. Дозволяв і своє ім'я прибирати кожному, хто був його гідний.

Объяснения:

чудодій — чудотворец;
мурзаки — так казаки называли татарское войско;
одтяли — отняли;
Перекоп — перешеек в Южной Украине, который соединяет Крымский полуостров с материком;
розмовляємо — разговариваем;
робити з писка халяву — делать из рта халяву, т.е. врать;
брехня — ложь;
січовик — казак Запорожской Сечи;
куманець — кувшин;
чарка — рюмка:
люлька — трубка для курения;
оселедець — здесь: чуб;
сап'янці — сапожки;
посумувати — грустить;
прізвище — фамилия;
личити — подобать;
був йому гідний — был ему равня.

? ? ?

1.Что больше всего ценили люди в казаке Мамае?

2.Какая роль в легенде принадлежит фантастическому? Назови такие картины или события в «Вездесущем Мамае».

3.Как ты понимаешь слова из легенды «Він був скрізь і всюди, як і личить народному героєві»?



ЗАДАНИЕ ДЛЯ ЛЮБОЗНАТЕЛЬНЫХ

Одним из любимых героев устного народного творчества является Антон Головатый, вышедший из масс простого народа и ставший впоследствии известным руководителем украинского казачества. После разрушения царицей Екатериной П Запорожской Сечи Антон Головатый со своими товарищами-казаками организовывает на Кубани новое Черноморское войско. Память об этом отважном сыне казачества поныне живет в украине и на Кубани. Прочитай легенду о славном запорожце и ответь на вопросы. В этом тебе поиожет словарик украинских слов.



АНТОН ГОЛОВАТИЙ

Переказ

Антон Андрійович Головатий народився в містечку Біликах на Полтавщині Кобеляцького повіту, коло правого берега річки Орелі. Він був сином простого козака, в Біликах навчився письменству, в Біликах зріс і зробився парубком. У парубоцтві покохав молоду, дуже гарну й дуже жваву панну — дочку місцевого протопопа — і заслав сватів, але йому було дано гарбуза. Вельми тим ображений, він написав гостру сатиру на протопопа і в ній вивів, як якийсь протопоп та його парафіяни знайшли кобилу й почали її ділити проміж собою; при дільбі передня частина дісталася парафіянам, а задня протопопові.

Вичитавши таку сатиру, протопоп поклявся помститися Головатому, і тоді Головатий наважився тікати із Біликів на Запоріжжя. Добре, що й тікати було недалеко: перескочити тільки з правого боку річки Орелі на лівий, як там уже й вольності запорозького козацтва, де кожний біженець уже був недоторкана людина.

Так, перебравшись через Орель у Запоріжжя, Головатий пішов по широкому Чумацькому шляху й побачив, що назустріч йому сунеться велика валка в п'ятдесят пар волів. У передній мажі запряжені були сірі, великі й жирні, неначе із води, з величезними позолоченими рогами, воли. На волах гарне мережане ярмо, розписане різними фарбами і до того ще уквітчане різноколірними стрічками. Коло ярма повагом виступав сам господар-хазяїн.

Головатий, порівнявшись із господарем-хазяїном, зняв шапку і сказав надобридень:

— А як вас, дядьку, звуть?

— Непийбрага!.. А тебе, парубоче, як величать?

— Антін Головатий із Біликів.

— Знаю, знаю. А куди це ти прямуєш, хлопче?

— Та хотів чкурнути на Січ, але бракує грошей. От якщо ваша ласка, пане-господарю, то позичте мені карбованців п'ятдесят грошей. Тоді б я добрався до Січі, а там уже не дістав би мене і лютий ворог мій. — Тут Головатий розповів Непийбразі про свою біду, а після оповіді знов давай прохати позичити йому грошей і завіряти його клятьбою, що він поверне йому гроші, коли вони заведуться в нього.

Чумак подумав-подумав і нарешті дав Головатому п'ятдесят карбованців грошей. Головатий подякував Непийбразі та й подався геть до Січі...

Пройшло після того багато років. Уже не стало й Січі Запорозької, уже й землю козацьку пороздавали панам. Невелика частина її дісталася й колишній старшині запорозькій. Дано було й Головатому 10000 десятин на річці Кільчині. Тоді Головатий жив у своєму маєткові і був великим паном, аж наче генералом. Одягався завжди у військовий мундир. Чи йде в гості, чи виряджається на полювання, — завжди одягне мундир з отакелезними еполетами!

Ось одного разу біжить Головатий з доїжджачими та з хортами по степу, коли тут сунеться по шляху велика чумацька валка, а попереду виступає нешвидко, нога в ногу, пара величезних волів з величезними позолоченими рогами. Коло волів, — також нешвидко, але твердо й бадьоро, — йде старий, загорілий і почорнілий, немов намазана дьогтем халява, чумак з довгими, білими, як молоко, вусами.

Головатий порівнявся з валкою і закричав:

— Стій!

Валка спинилась. Хазяїн валки, бачачи перед собою великого пана в військовому мундирі, зняв перед ним шапку, як того вимагав звичай, і низько уклонився.

— Як тебе звуть, хазяїне?

— Непийбрага, пане.

— Непийбрага, говориш?

— Так, пане, Непийбрага, кажу...

Головатий замислився.

— Так, так... А чи не пам'ятаєш ти, Непийбраго, сіроми Антона Головатого?

— Ні, пане, не пам'ятаю.

— А чи не згадаєш ти, як от стільки-то років тому назад по цьому самому шляху та йшов бідний парубок у Запорозьку Січ та зустрів тебе і прохав позичити йому на дорогу п'ятдесят карбованців?..

Чумак теж задумався.

— Так, так... Тепер пригадую. Це було, тільки дуже давно... — Немало дивувався чумак такій переміні Головатого.

Після того Головатий почав закликати чумака до себе в гості, у свій хутір, де і йому самому, і його волам, і його челядникам буде всього доволі:

— Там у мене такі трави, що по шиї твоїм волам.

Чумак спершу відмовлявся, бо де ж таки: він сам такий простий чоловік, а то ж який великий пан! Нарешті згодився і звернув до пана в гості.

Гуляли вони два тижні. На кінець того Головатий і говорить Непийбразі:

— Отож я не можу забути про те, що винен тобі п'ятдесят карбованців. Достаток тепер у мене великий, то, якщо хочеш, бери свої п'ятдесят карбованців, а не хочеш грошей, — бери за них землю. А землі в мене аж десять тисяч десятин. Тільки платити за кожну десятину треба по чверть копійки. То, може, ти за п'ятдесят карбованців візьмеш п'ять тисяч десятин землі?

Довго думав Непийбрага про те, чи брати йому ту землю, чи ні. Дуже не хотілося йому брати землі через великі на неї податки, а далі таки згодився, замість п'ятидесяти карбованців, узяти п'ять тисяч десятин землі.

Потім обидва приятелі поїхали до міста і зробили там купчу, після якої Непийбрага і зробився землевласником, а чумакувати вже покинув.



Объяснения:

дано гарбуз — отказано в сватовстве;
протопоп — церковный чин;
чумацька валка — чумацкий обоз;
фарба — краска;
стрічка — лента;
податок — налог;
клятьба — клятва;
маєток — поместье;
позичити — занять;
сірома — бедные люди;
згодився — согласился;
тиждень — неделя;
землевласник — землевладелец.

? ? ?

1. Чем является данное произведение: легендой или преданием? Докажи свою мысль фактами из реальной жизни А.Головатого.

2.Какие черты характера Антона Головатого отображены в этом произведении?

3.Что тебе известно о Запорожской Сечи? Читал ли ты о ней? Какие это произведения?

4.Кого ты знаешь из первых отаманов Кубанского казачества? Что тебе о них известно?

Категория: Уроки украинской литературы | Добавил: Kisa (19.03.2009)
Просмотров: 1515 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Облако тэгов

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz