6 КЛАС
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Віра у свій талант (за повістю Степана Васильченка «Талант»)
В історії української літератури Степану
Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу,
письменник кінця XIX — початку XX століття Васильченко вважав за свій
громадянський обов'язок боротися художнім словом за глибоку любов до
людини-трудівника.
Духовний світ і світогляд письменника формувався серед розкішної
природи у великій убогій, але дружній і мирній родині бідного
ремісника-шевця Василя Панасенка — батька письменника. А також в
семінарії, коли Васильченко разом із іншими студентами таємно співав
«Шалійте, шалійте, скажені кати..,», і під час гіркого вчителювання у
глухих селах Київщини і Полтавщини.
Степан Васильченко був працьовитим. Ще в юності він почав писати
щоденник, у якому виливав свої жаль і смуток, гіркі роздуми і пекучі
болі. Пізніше він писав новели, п'єси, поезії в прозі, казки, нариси,
вірші, поеми, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії.
Та найбільше його талант виявився у жанрі новели, який вимагав
максимального заглиблення у психологію, духовний світ героя. Теми своїх
творів він брав із життя, яке вирувало навколо письменника. Васильченко
мав чутливе серце, яке відгукувалося на болі й страждання простих
людей. Особливо його хвилювала доля талановитої молоді, яка не мала
змоги розвивати свої здібності, вносити хоч краплинку радості у цей
жорстокий світ.
Головна героїня новели «Талант» — сільська вчителька Тетяна
наділена від природи голосом неабиякої краси. Вона співає в церковному
хорі, бере активну участь у театральних виставах, які влаштовувала
поміщиця. Дівчина живе піснями, марить театром, горда з того що за
допомогою голосу, гри може володіти людьми. «Дано мені малісіньку
іскорку святую... Малісіньку-малісіньку... І освітила вона моє життя
бідне є, щастям нагріла моє серце...». Проста дівчина-селянка, з білою
косою, з подряпаними стернею руками, із темним від степового сонця
обличчям виявляє величезну любов до мистецтва, не уявляє своє життя без
сцени. їй було радісно від того, що має в собі велику силу викликати у
людей душевний трепет, і страшно: а що, коли люди, підкоряючись тільки
одному її чарівному голосу, підуть за нею?
Але мріям дівчини не судилося здійснитися. Поміщиця, довідавшись,
що її небіж залицяється до сільської акторки, закрила театр і вигнала
Тетяну. Міські професори-ліберали, які захоплювалися її талантом і
обіцяли допомогу, відвернулись. А тут ще й піп почав знущатися і
цькувати. Тетяна не бачить виходу, навколо неї утворилася неначе стіна.
Бадьора, енергійна, занурена у творчість дівчина втрачає сенс життя і
накладає на себе руки.
В образах героя новели Андрія і оповідача письменник втілив гарячу
жагу простих людей до знань, до освіти. Обидва вони марять
університетом, вірять у свій талант, у свої сили, мріють принести
культуру у село, додому, хоч би і в кропив'яному мішку. Але за тих умов
мрії молодих людей нездійсненні. «Куди його, та й куди його проти
ночі?» — таким запитанням завершується новела. Образ ночі — це та сила,
що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого
кола бідності і несвободи.
Отже головною проблемою повісті «Талант» с трагічна доля народних
талантів, а саме талант Тетяни — співачки — і трагізм її долі в
тогочасному суспільстві. Смерть героїні повісті — це звинувачення
суспільства. У письменника болить душа, що талановита українська молодь
зростала у неуцтві і темряві, не маючи доступу до освіти і культури.
