В. Мова (Лиманський)
Вірші
На прогулянках
1.
Зачарований лежу я Під березами край гаю; вітерець мене
цілує, шум берез мене впещає. Ні хмариночки немає В небі
яснім і привітнім; Воно землю обіймає Звідусіль шатром
блакитним; Погляд тоне у просторах, Що синіють в сяйві дня, І
аж дух росте угору — Що за шир і глибиня!
Ні хмариночки немає В небі яснім і привітнім; Воно землю
обнімає Звідусіль шатром блакитним, А земля — скорбот
оселя, Правди й волі арештарня! А земля — тісна пустеля, Чи
мертвуща буцигарня! Дух тут гине від тісноти, Думка людськая в
кайданах! Гину й я тут від нудоти, Трачу цвіт надій коханих!
І задуманий лежу я Під березами край гаю; вітерець мене
цілує, Шум берез мене впещає, А із серця жаль зринає Й
невдоволені бажання: І мене вже докучає Й тихе вітра
цілування; І ласкавий листя шум Замість щастя-милування Наганяє
тільки сум, Витиска з грудей зітхання.
Під хатою
П.
В хмарах, на північ летючих, Місяць блискучий ниряє: То
поринає він в тучі, То на блакить виринає. Місяцю ясний,
блискучий! Серцем з тобою я маюсь: Вкупі зникаю у тучі, Вкупі
й із хмар вибиваюсь. Образ твій чистий і ясний Серця надію
ввижає: В хмарах, як ти, вона гасне, З хмар, як і ти, виникає.
В хмарах, на північ летючих, Місяць зусильно ниряє : Дляється
в темних він тучах Й, вирнувши, знов поринає... Ось величезная
туча Пащу до його простерла... Стиснулось серце болюче —
Місяця туча пожерла! Мряка на землю упала, Місяця ж більш
не діждати!... Темно й на серденьку стало.. Час мені, мабуть,
до хати!
Напровесні
Знову весна розгостилась, Знову вже тануть сніги, Знов ручаї
у яри покотились, Знов пучнявіють луги.
Знов і в душі розбудились Теплі чутоби гуртом. Знов вона вся
розтопилась Щастям, любов'ю, добром.
Тільки в тих чистих чутобах Чується й болізний сум, З серця
встає, мов із гробу, Низка притиснутих дум.
Всім бо весняна година Щастя і втіхи приводить, Тільки немає
утіхи Вкраїні, Їй і весною негода.
Заповіт засланця
Вмер козак на самотині, В тяжкому засланні, Вмер без
свідків, без родини І без розпрощання. Вмер козак з нудьги та
туги, В тундрах марно згинув, Та в листі своїм до друга Сповідь
свою кинув: «За любов до України Й рідного народу Я
затратив долю й волю, І здоров'я й вроду; Та затратив я
даремно, Вжитку не придбав я, Бо в неволі на чужині Вік свій
звікував я. Я загинув, люди добрі, Без ужитку й слави, Бо не
жив я в тій неволі, А конав я дляво; Я не жив, а нидів в
мурах, В дряговинах гинув, І даремно щирим серцем До роботи
линув; Бо і способу, ні волі Я не мав до діла, І з відчаю
никнув дух мій, І хиріло тіло; Я загинув, люди добрі, Без
ужитку й слави, Бо не зжив я свого віку, А одмучивсь дляво»
*
Вмер козак, юнець бездольний Кинув білий світ, Та зоставив
братам вольним Щирий заповіт: «Коли схочуть вас на
муки Вислать на чужину, Не давайтесь живцем в руки, Бийтесь
до загину! Бо стократно краще вмерти З руки махамета, Аніж
ждати в нудьзі смерти В північних заметах. Казнь за волі
оборону Буде вчинком мести; Вість про неї піде в люди Й
викличе протести. І западе в живі серця За правду обида; До
жорстоких катів мерця Сплодиться огида І научить глухих чути І
сліпців прозріти, Розохотить давні пута З ніг народних
здіти. Коли ж дасись живцем в руки На тяжке заслання, Віддасись
на тайні муки Й безвісне конання. І умреш ти в самотині Сам
один умреш ти, Позабутий на Вкраїні, Змучений дорешти, І не
знатиме громада, Що ти згинув марно, Тільки кати будуть
раді, Що вбили безкарно. І про те злочинство враже Хіба по
столітку Крадькома історик скаже, Катам невзамітку! Не
давайтеся ж у руки Катам України, Не давайтеся на муки, Бийтесь
до загину!
|