Олександр Півень
Небо та піднебення (Брехенька)
Як був я у батька маленьким, а в матері підріс, так усе було їжджу
за дровами у ліс. Приїхав раз у ліс, дивлюсь — дерево, я до того
дерева, аж там дірка, а з дірки кувікають печені поросята.
Я дуже зрадів, бо голодний був! Стромляю у дірку руку — не лізе,
стромляю ногу — не лізе. Що тут робить? Так я узяв та увесь ускочив!
Наївся поросятини, та став вилазити, аж ні — не вилізу; мабуть, дуже
поросятини обрепкався! Думав я, думав, та все не в лад. Насилу
догадався. Узяв, збігав додому за сокирою, прорубав дірку та й виліз.
Тільки виліз, а тут пити мені захотілось, та так дуже, що аж
нікуди! Пішов я до річки води напиться, коли дивлюсь — на воді качка
несеться, та так воду скаламутила, що й пити не можна. Розсердився я,
кинув на неї раз сокирою — не докинув; кинув у друге — перекинув, а
як кинув у третє — качку вбив. Так не ідолове ж пір'я! Само полетіло
і качку занесло, а яйця у комиш поховались! Вернувсь я у ліс до
кобили, аж лихо! Вовки на кобилу напали і все пузо розірвали, так що
й бельбухи повипадали і кишки до землі висять. Що його робити?
Пропала кобила та й годі! Роздивився я краще, аж іще не все діло
пропало, бо кобила ще на землю не впала, а на ногах стоїть. Виламав я
лозину та й давай кишки збирати та кобилі пузо зашивати. Шию, зашиваю
та на всі боки поглядаю, а й не туди-то, що лозина одсиріла, та вверх
рости пішла. Росте та росте, та вже й до неба достає. От так штука!
Стою я, дивуюсь, а далі й думаю: а давай, лишень, полізу на небо, бо
зроду там не був. Узяв та й поліз. Лізу та й лізу, уже ось і небо
недалечко, коли відкіля не взявся мій батько покійник, та як крикне
на мене: "Куди ти лізеш, вражий сину, з грішною пикою у святе
місце!". Узяв та й турнув мене додому. Та тільки я не дурний
був, бо як падав униз, так усе ногами дригав, та якраз і зачепився за
хмару! Зачав я тут у руки плювать та бичовку сукать, добру би бичовку
зсукав, до хмари прив'язав та й давай на землю спускаться. Спускаюсь
та й спускаюсь, уже й до землі недалечко, аж бичовки й не хватило! Що
його робити? Чи плакати, чи тужити? Давай, думаю, притягну хмару до
себе ближче. Так я так добре нап'явся, що зовсім відірвався, а вітер
на моє щастя був великий! Так мене як понесло, як понесло, так насилу
за велике дерево в лісі зачепився! Зліз я на землю, та й пішов по
лісу кобилу шукати. Дивлюсь, ходе моя кобила, засунув за пояс сокиру,
та й поїхав додому. Їду та їду. Кобила моя трюх-трюх, а сокира її
ззаду цюк-цюк; цюкала та й цюкала, та й одрубала у кобили задок.
Приїжджаю додому, дивлюсь, аж задка й нема. Так от гаспидське
навожденіє! Кинув я передок вдома, та пішов задок шукать. Блукав я
блукав, шукав той задок, шукав, та насилу найшов його аж під лісом:
Ходить собі пасеться і горя йому мало! Піймав я його, загнуздав, сів
верхи та й приїхав додому. Знаходився я дома та й пришив задок до
передка. Дивлюсь, наче й кобила, як кобила, а щось неладно. На моє
щастя саме на ту пору Покрова була, люди у Павлівку та ярмарок їхали.
Узяв я кобилу та й поїхав на ярмарок на продаж. Приїжджаю та й питаю:
"А що тут, добрі люди, почому?". А мені й кажуть: "Пшениця
по мішкам, тютюн по ріжкам, товар по горшках, а гроші по кишенях".
— "Е, кажу, це я і без вашого батька добре знаю, а ви мені
скажіть, що дешево і що дорого?" — "Дурний ти, кажуть мені,
так ти б зразу питав! Кажуть за морем дешева скотина та дорогі мухи;
за муху з мушенятком дають корову з телятком, а за оводів дають цілих
бугаїв". Як почув я цю річ, так дуже зрадів. От, думаю, штука!
Тепер же я враз забагатію! А у мене на той случай дома до пропасті
мух було. Од великої радості кинув я кобилу на ярмарку, та побіг
швидче додому. Наловив я дома повнісінький мішок мух та й гайда до
моря. Прибіг я до моря, а погода тоді була тиха та гарна, так що море
блищало як скло, або дзеркало. Поклав я на воду мішок мух, сів на
нього верхи та й переплив на той бік моря.
Наміняв я там скотини аж три череди, пригнав до моря, та й не
знаю, як на другий бік переправиться. Якщо найняти корабель, так
дорого візьмуть, а пустить скотину плисти — багато потоне. Що тут
робити? Думав я, думав, голову чухав-чухав, а далі ось що видумав:
піймав чималу корову за хвіст, розмахав його та як кину! Так і
перелетів умісті з ним на той бік моря. Позбирав я тут до купи усю
скотину, та хотів додому гнать, коли слухаю, поміж людьми балачка
ходе, що наче б то на небі люди босі ходять. Оце, думаю, нашому
козирю під масть! Бо на небо я дорогу добре знаю, а скотину мені не
купувать. Порізав я усю скотину, м'ясо продав, а шкури висушив та й
поліз на небо.
Ліз-ліз та не потрапив на небо, а попав на піднебення. Дивлюсь, аж
там стоїть капличка, не мала і не величка; із книшів вона викладена,
пиріжками вивершена, пряничком зачинена, а бубличком зав'язана. Стою
я, дивуюсь, а далі й думаю: "Як же його у ту капличку увійти?"
А мені саме тоді їсти дуже захотілося. Підійшов я ближче, укусив за
бубличок, аж воно одчинилось. Так я і наївся, і в капличку ту
увійшов. Коли дивлюсь, аж там людей видимо й невидимо, та всі чисто
до одного лисі та босі. Я й питаю тих людей: "Чи не знаєте ви,
добрі люди, на небо дороги, бо я, здається, заблудив та не туди
потрапив?" А мене і питають: "А нащо тобі?" — "Та
я прочув, — кажу їм, — що на небі люди босі ходять, так хочу там свої
шкури попродать". — "Еге, хлопче, — кажуть мені, — не
доведеться тобі неба бачить!" — "Як це так?" Питаю я.
"А так, що ти як ліз, так дуже уліво забрав, так небо в стороні
осталось Тепер воно так далеко, що і за сто літ до нього не долізеш".
— От лихо, — кажу я, — Що мені тепер робить, научіть, добрі люди? —
"Не журись, ми у тебе шкури купим". Кажуть вони мені. Почав
я продавати їм шкури, та й розторгувався: чисто увесь товар продав і
наторгував цілий мішок грошей.
Дивлюсь я, що більше мені робить уже нічого, от я і став збиратися
додому. Так от лихо! Сюди не трудно лізти, а як назад вертаться?
Осталось у мене з десяток негодящих шкур, так я порізав їх на
ремінці, забив кілок у піднебення, прив'язав той ремінь і давай назад
спускатися! Лізу та й лізу вниз, коли тут на мою біду ременя не
вистачило! Що тут робить, співать, чи тужить? Та тільки я був
молодець добрий і на всі боки догадливий: подумав-подумав та зараз і
догадався. Полізу уверх, реміня одріжу, а вниз доточу; зверху одріжу,
а внизу доточу, та все до землі ближче та й ближче. Так от біда,
дійшло до того, що різать нічого, а до землі ще далеко! Коли на моє
щастя люди на землі пшеницю віють, а полова до мене летить. Зачав я
ту полову хватать та бичовку сукать; добру бичовку ссукав, до ременя
прив'язав, та й давай уп'ять спускаться. Усе б гаразд, та на свою
біду, як бичовку сукав, так забув її помочить, а вона й лопнула!
Полетів я сторч униз, об хмару спіткнувся, разів із сто
перевернувся, був би об землю убився, якби не той світ не провалився!
Зачав я тут журиться, та хотів уже й плакать, коли знов мені біда:
очі є, а сліз немає. А як на небо ліз, так, мабуть, їх дома забув.
Ну, думаю, коли так, то воно й лучче! Як роздивився я скрізь добре,
аж воно і там люди гарно живуть, весело проживають, та ні горя, ні
біди не знають. Пішов я скрізь по тому світу, аж там усе не так, як у
нас. Сонце не одно, а двоє: одно з одного краю сходить, а друге з
іншого; і місяців вночі аж два світить, а зірок тих на небі зірок, як
у решеті дірок! Іду я та йду, коли зирк — аж стоїть палац із курячих
яєць, сиром обгороджений, сметаною вимазаний, а млинцями вивершений,
чи то пак укритий; та увесь палац так дуже маслом вимазаний, що на
сонці так і блищіть, як огнем горить! Пішов я у той палац, увійшов у
одну кімнату, аж там нема нікого; заглянув у другу, — і там нема
нікого, зазирнув у третю, — і там нікого, а як подивився у четверту,
аж там сидять цар та цариця, та п'ють горілочку з барильця; а
барильце: буль-буль-буль, а хто слуха, тому сім дуль.
|